КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Історико-краєзнавчі дослідження пам'яток пізнього середньовіччя

ІІ. ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ

ПАМ’ЯТОК ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Мирослав Жуковський (Нікополь), заступник директора

з наукової роботи Нікопольського державного

краєзнавчого музею, магістр історії

Про походження прапора гетьмана Богдана Хмельницького

19 квітня (29 квітня за н.ст.) 1648 р. у Микитинській Запорозькій Січі відбулася вікопомна подія – велика козацька рада обрала Б. Хмельницького Гетьманом Війська Запорозького, якому були вручені гетьманські клейноди. Це мало велике історичне значення в процесі утворення Української козацької держави. Літопис Самійла Величка, що є основним джерелом вищезгаданого історичного факту, конкретизує, які саме були вручені Хмельницькому символи влади – «дуже гарна королівська золотописна корогва, дуже модний бунчук з позолоченою галкою й деревцем, дуже майстерно зроблена й оздоблена коштовним камінням срібна позолочена булава, срібна військова печатка та нові мідяні великі котли з довбишем»1. Але доля саме цих козацьких інсігній в подальшому не простежується.

Відзначення у 2008 – 2009 роках 360-річчя початку Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. та подій, пов’язаних з утворенням Української козацької держави, дає привід звернути увагу на клейноди і особисті речі гетьмана Б. Хмельницького, відомі нам за дослідженнями у 1998 – 2006 роках українського історика Ю.К. Савчука, зокрема його прапор2.

За описом вищезгаданого дослідника, гетьманський прапор є полотнищем білого кольору, оздобленим за периметром лиштвою (у минулому — темно-червоного кольору). Його ширина дорівнює 104 см, довжина вцілілої частини 123 см. Ширина лиштва – 19 см. Білий клин полотнища зшитий з двох фрагментів – один має майже квадратну форму розмірами 66 х 64 см, інший — клиноподібний. У центрі першого зображено коло червоного кольору діаметром 60 см, до якого вписано хрест розмірами 42/36,5 см з червоною окантовкою за периметром. Під хрестом зображено півмісяць, обернений рогами догори. На сьогодні і хрест і місяць одного кольору. Вони обрамлені десятьма шестикутними зірками – вісім із яких жовтого кольору з окантовкою темного кольору та дві червоного кольору. Промені зірок гострокутні. Розташування зірок має певну симетричну конфігурацію по колу по п’ять з правого та лівого боку хреста і місяця. З них по одній жовтій над поперечним раменом хреста, по одній жовтій навпроти його кінців, по одній червоній — під ним. Ще по дві жовті зірки знаходиться навпроти нижньої частини хреста і рогів місяця. Під червоними зірками розташовані кириличні літери червоного кольору і відповідно за рукописанням під правою — «Е.К.», під лівою – частково пошкоджені літери «МЛО». Обабіч кола розташовані золоті кириличні літери: у горішній за рукописанням праворуч «Б.», ліворуч «Х.Г.», у долішній – праворуч «В.», ліворуч – «.З.». Вищезгадані літери «Б.Х.Г.ЕК.МЛО.В.З.» розглядаються Савчуком Ю.К. як скорочений запис – «Богдан Хмельницький Гетьман Єго королівської милості Війська Запорозького». Ю.К. Савчук вважає, що цей прапор, вперше документально зафіксований в реєстрі трофеїв шведських королів у 1685 р., був орієнтовано виготовлений між 1649 – 1651 роками і потрапив до шведів під час воєнних дій проти поляків у 1655 – 1660 роках3.

Англомовний каталог Шведського Королівського Військового музею «Про державну трофейну колекцію» має, за авторським перекладом, зокрема наступні дані про прапор Б. Хмельницького:

1. Час його виготовлення невідомий;

2. Ймовірно, прапор був захоплений у битві під Берестечком в 1651 р. литовським князем Янушем Радзівілом, і пізніше був захоплений шведами під час битви за Варшаву у 1655 р.;

3. Прапор виготовлений з льону і вовни;

4. Його розміри: ширина 110 см, довжина – 184 см, довжина держака – 126,5 см;

5. Техніка виконання: малювання барвниками4 (фарбою з натуральних матеріалів, склад яких ще потрібно виявити хімічними дослідами).

Аналіз вищенаведеної інформації про прапор Б. Хмельницького та його порівняння з іншими, йому сучасними, був би неповний без з’ясування, коли на початку Національно-визвольної війни він вперше іменується гетьманом. Першою згадкою його титулу є вищезгаданий літопис С. Величка. Окрему групу документів складають листи самого Б. Хмельницького до інших володарів та їх представників. Першим відомим джерелом з титулом «hetman Wojska Zaporoskiego j.k.mci.» є звернення до білоцерківського підстарости Зиґмунда Чорного від 27 травня 1648 р. з-під Корсуня5.

Але є ще одна невелика група джерел, що має високий рівень достовірності. Це повідомлення московських воєвод, що були намісниками царя на кордоні з Річчю Посполитою. На сьогодні відомі опубліковані два документи:

1. Лист севських воєвод З. Леонтьєва та І. Кобильського в Розрядний Приказ про те, що 19 травня 1648 р. в Севськ прийшов Петрушка Васильєв, який був в м. Переяславі «и в том городе он слышал, что в Запорогах собрались казаки и многие литовские своевольные люди, а гетман де у них Хмелицкий»6.

2. Повідомлення путивльського воєводи Плещеєва в Розрядний Приказ про те, що в Путивль з Ніжина приїхали 30 травня 1648 р. литовські торгові люди, які розповіли, як 23 квітня 1648 р. польський гетьман М. Потоцький «послал в Запороги на самовольных казаков запорожских черкас на казацкого гетмана Хмельницкого сына своего Степана»7.

Таким чином, це ще одне підтвердження, хай і побічне, про те, що Богдан Хмельницький був обраний гетьманом до битв з поляками на Жовтих Водах і під Корсунем, які відбулися у травні 1648 р. На користь цього говорить і сам принцип формування командування Війська Запорозького у попередні часи.

Отже, прапор Б. Хмельницького, що зберігається у Стокгольмі, де зафіксовано його титул гетьмана, міг бути виготовлений самими козаками у Микитинській Січі навесні 1648 р. і вручений йому під час або відразу ж після гетьманської інавгурації, але ще до виходу козацької армії в похід проти польських військ. Це пов’язано з тим, щоб було означено яскравою біло-червоною плямою прапора місце перебування гетьмана в похідній колоні Війська або на полі майбутнього бою з ворогом, а також для союзних татар.

На користь цього припущення говорить, за особистими спостереженнями автора, і наступне:

1. Прапор має кириличні літери, в той час як прапори польських королів мають написи латинськими літерами (та й не могли вінценосні особи Речі Посполитої принижувати свою гідність в штандартах «схизматською» мовою).

2. Прапор пошитий з поширених серед козаків відносно дешевих тканин льону і вовни, обшитий грубими «чоловічими» стежками (за образним виразом художниці-реставратора Національного музею історії України Т.В. Мілюженко, що здійснювала реконструкцію прапора). В той же час прапори польських королів виготовлялися з дорогих тканин – оксамиту, шовку тощо і над ними працювали майстри кравецтва та вишивання.

3. Зображення на прапорі Б. Хмельницького здійснені барвниками, в той час як королівські штандарти гаптувалися золотими та срібними нитками (як зазначено у С. Величка – «золотописні»).

4. Зображення хреста над півмісяцем на прапорі Б. Хмельницького було поширеним серед баневих хрестів козацьких храмів на Запорожжі, в першу чергу, Січової. Приклад тому – хрест з бані Микитинської Січової Святої Покрови Божої Матері церкви, де відбувся урочистий молебень з нагоди обрання Б. Хмельницького гетьманом. Цей хрест зберігається у Нікопольському державному краєзнавчому музеї.

5. Експонований в Шведському Королівському військовому музеї прапор Б. Хмельницького виглядає на фоні розкішних королівських і царських прапорів скромно і не досить яскраво. І тільки після перемог Б. Хмельницького над поляками у козаків було достатньо трофеїв (золота, коштовних тканин), щоб виготовити гідний для свого гетьмана прапор.

Таким чином, з огляду на склад матеріалу та техніку виготовлення прапора Б. Хмельницького в контексті воєнно-політичних подій на початку Визвольної війни українського народу середини ХVII ст. та традиції середньовічного прапорництва є підстави вважати: 1. він не був виготовлений на замовлення польського короля; 2. весну 1648 р. — часом його виготовлення в єдиному на той час можливому місці, де відбулось обрання Богдана Хмельницького Гетьманом Війська Запорозького – у місті-фортеці Січ на Микитиному Розі.

__________________

1. Величко С.В. Літопис. — К.: Дніпро, 1991. — Т. 1. — С. 59.

2. Савчук Ю.К, Гетьманські клейноди та особисті речі Богдана Хмельницького у колекціях музеїв Європи. (пошук, знахідки, атрибуція). Інститут Історії України НАН України К., 2006. — 96 с.

3. Так само. — С. 50, 52, 94.

4. In hoc signo vinces. A Presentation of the Swedish State Trophy Collection. Catalogue. С.217.

5. Пріцак Л. Титулування Богдана Хмельницького 1648 – 1649 рр. / Із досліджень про державу Богдана Хмельницького 1648-1657 рр. Статті і матеріали «Акта». К., 2003. – С. 234.

6. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – Т. 11. (1648 – 165 гг.). Изд-во АН СССР. — М., 1953. — С. 21 – 22.

7. Так само. — С. 22 – 23.

Ігор Марцінковський (Миколаїв), доцент

гуманітарного інституту Національного

університету кораблебудування ім. адмірала

Макарова, кандидат медичних наук

Медичні аспекти життя, хвороба та причина

смерті Зіновія-Богдана Хмельницького

Однією з величних постатей в історії України є Зіновій-Богдан Хмельницький – гетьман України, визначний державний і військовий діяч XVII ст. З історичних документів відомо, що за кілька днів перед смертю у З.-Б. Хмельницького стався апоплексичний удар, але детального клінічного аналізу хвороби і причини смерті до сьогодні ще не було зроблено.

Метою статті є визначення стану здоров’я, аналіз хвороби і встановлення причини смерті З.-Б. Хмельницького на основі сучасних клінічних знань.

Матеріалом дослідження стали документи (літописи, акти), спогади сучасників та наукові роботи з історії України часів козацької доби.

Методи дослідження. Використовувався комплекс сучасних загальнонаукових методів і підходів, а саме: системного підходу та аналізу, аналітико-синтетичного, експертних оцінок.

Виклад основного матеріалу та його обговорення. З.-Б. Хмельницький народився близько 1595 р. 9 листопада (30 жовтня ст. ст.), бо Зіновія за православним церковним календарем випадає на цей день, скоріш за все, у Чигирині, в родині дрібного шляхтича українського походження, що, за думкою, істориків, найімовірніше, вийшла з Хмельника, що у Перемишлянській землі [4, 41; 9]. Змолоду допомагав у господарстві батькові, який привчив сина до військової справи. Освіту отримав спочатку в українській школі, а потім — у колегіях єзуїтів у Ярославлі-Галицькому та у Львові. Домашнє виховання, природній розум дозволили з отриманої освіти взяти все найкраще і залишитися патріотом свого народу на все життя. Під час польсько-турецької війни 1620 – 21 років брав участь у військовому поході, де у бою під Цецорою загинув його батько, а сам З.-Б. Хмельницький потрапив у полон, в якому пробув два роки, згодом був викуплений чи обміняний [4, 44]. Повернувшись з полону, вступив до Чигиринського козацького полку Запорозького війська. У складі реєстрового козацтва брав участь у сухопутних і морських походах. Виріс з рядового козака до старшини. Серед козацької старшини виділявся тонким розумом, освітою, військовим досвідом, сильним волевим характером, що відмічали як самі козаки, так і представники вищої польської шляхти (С. Конецпольський) та іноземні дипломати: польські, російські, турецькі, французькі (наприклад, граф де Брежі 1644 р.), італійські (венеціанець А. Веміна) [4, 47; 48; 54; 55].

За життя болю завдали смерть батька, полон, постійні утиски польських панів, у 1647 р. — смерть першої дружини Ганни (Сомко), постійних переживань створювала друга дружина Мотрона (у 1651 р., скориставшись відсутністю батька, Тиміш покарав мачуху на смерть), тяжко пережив смерть сина Тимоша (помер у вересні 1653 р. від смертельного поранення у бою під Сучавою), тривогу викликав ще малолітній молодший син Юрій. Як полководець, переживав поразку війська у війні зі шляхтою, як державотворець, перебував у постійній нервово-психологічній напрузі відповідальності за прийняття політичних і військових рішень у такий неспокійний для України час [4, 46, 50 – 51, 107].

Сучасники відмічали мінливість характеру З.-Б. Хмельницького. “Повна зміна за одну годину ця людина”,– дивувалися польські посли [11]. У випадку обурення не приховував свого гніву. Викриваючи у Переяславі зловживання польських магнатів, він “говорив з такою фурією, що кидався від лави, рвався за чуприну, ногами бив землю”, аж польські посли цепеніли зі страху [7]. Дізнавшись про поразку під Берестечком, “почав рвати собі волосся і лихословити”, а одержавши від Потоцького лист без титулу гетьмана, зблід і дуже обурився [4, 54]. Вісті про переговори росіян і поляків у Вільно його так схвилювали, що кинувся “мов шалений, що втратив розум” [1]. Коли старшина заперечувала проти походу на Молдавію, З.-Б. Хмельницький спересердя рубанув шаблею черкаського полковника Я. Воронченка, але зразу ж опам’ятався і вибачився [4, 55]. Павло Алепський відзначав зовсім протилежне: “Нелукавий, спокійний, мовчазний, але людей не цурається”. Гетьман часто бував мовчазний, задуманий, навіть в “меланхолії”, легко розчулювався” [4, 54]. Характеризуючи З.-Б. Хмельницького, венеціанець А. Віміна відзначав у ньому немов два єства: одне активне, діяльне, друге – спокійне, мрійливе. “У поведінці він м’який і простий, і тим викликає до себе любов козаків, але, з другого боку, держить їх у дисципліні суворими карами” [4, 55]. При дипломатичних зустрічах умів володіти собою, з усіма був ввічливий та доступний. Громадські справи були його постійним зацікавленням і турботою, які порушував навіть на банкетах, бо, очевидно, про них постійно думав [4, 55]. Недивлячись на своє матеріальне благополуччя і соціальний статус, жив З.-Б. Хмельницький скромно, що дивувало як чужоземців, так і українців. У людях цінував не походження та їхні статки, а особисті заслуги. А. Віміна, оповідаючи скромність побуту гетьмана, відзначав “гетьманський стіл не бідний добрими і смачними стравами і звичайними в країні напоями: горілкою, пивом, медом” [6].

Протягом всього дорослого життя З.-Б. Хмельницький вживав алкоголь, рідше вино, частіше горілку та мед, курив люльку [4, 57], любив пити каву, найімовірніше, з 1620 р. Після смачного обіду чи вечері курив турецьку люльку, міг зіграти на бандурі. Його захопленням були голуби, у різновидах яких він розбирався досконало.

З.-Б. Хмельницький, скоріше за все, хворів давно, але з весни 1656 р. хвороба все частіше турбувала гетьмана, а на початку 1657 р. у набрала небезпечного характеру. З.-Б. Хмельницького точили тривога і хвилювання за майбутнє розпочатої ним справи розбудови української держави. Не сподіваючись на одужання, він на початку квітня 1657 р. скликає старшинську раду за участю представників міст, за згодою якої передає гетьманську булаву малолітньому синові Юрієві. Рішення успадковування гетьманства викликало невдоволення певних кіл старшини. У такий відповідальний час бунтували козаки полковника А. Ждановича і Ю. Хмельницького. Після отримання 22 липня у Чигирині звістку про самовільний відступ корпусу А. Ждановича від трансільванського князя Д. Ракочі, у З.-Б. Хмельницького стався апоплексичний удар, від якого він пролежав п’ять днів “без язика” [2; 5]. О п’ятій годині дня 27 липня (6 серпня н. ст.) 1657 р. З.-Б. Хмельницький помер [2; 5]. Щоб встигли приїхати до Чигирина представники всього Запорозького війська, похорон відбувся через чотири тижні у неділю 25 серпня, отже, тіло бальзамували для нетривалого зберігання. Згідно заповіту З.-Б. Хмельницького, його поховали у збудованій ним церкві Cв. Іллі у Суботові, де вже лежав прах сина Тимоша.

Беручи до уваги стать, вік, особливості професійної та суспільної діяльності, холеричний темперамент, харчування, інші фактори (курив, вживав алкоголь та каву), розвиток гострого порушення мозкового кровообігу з афазією, сьогодні можна стверджувати, що З.-Б. Хмельницький страждав артеріальною гіпертензією на фоні атеросклерозу. Хвороба З.-Б. Хмельницького, звичайно, не виникла раптово. Користуючись сьогоднішніми знаннями, можна припустити, що спершу хвороба протікала безсимптомно чи з незначними проявами симптомів, які з часом наростали (головний біль, зниження працездатності, можливо, носові кровотечі, при пошкодженні міокарда – серцева недостатність та ін.). Якщо початкові симптоми хвороби З.-Б. Хмельницьким могли нехтуватися, то її прояви в останній рік заставили задуматися про майбутнє (передача гетьманства малолітньому синові). На фоні цих захворювань чергове психоемоційне збудження спричинило розвиток гострого порушення мозкового кровообігу з афазією та правостороннім паралічем (відсутність в історичних джерелах письмових розпоряджень гетьмана).

Відомо, що в головному мозку існують ділянки, відповідальні за певні функції (мову, рух кінцівок тощо). Вимовляючи слова, людина виконує певні рухи язиком, губами, що залежить від роботи заднього відділу третьої (нижньої) лобної звивини (ділянка Брока) в одній із півкуль (лівої у правшів). При пошкодженні цієї ділянки кори головного мозку людина не може вимовляти слів (моторна афазія), але зберігає здатність розуміти мову (відповідальною є скронева доля у задньому відділі верхньої скроневої звивини – ділянка Верніке). Пошкодження скроневої ділянки призводить до того, що людина буде чути звуки, але не буде їх розуміти. На відміну від дизартрії, що залежить від паралічу язикової мускулатури, при моторній афазії хворий здатен рухати язиком і губами, але втрачає навики мовних рухів. Одночасно з втратою мови часто виникає порушення функції письма, тобто, коли пошкоджується анатомічно близький до ділянки Брока задній відділ середньої (другої) лобної звивини поряд з проекційною ділянкою повороту очей і голови та рухів руки у лівій півкулі у правшів. Втративши навики звукової мови (афазія), хворий одночасно не може порозумітися й письмово (аграфія), що повністю має можливість зробити хворий анартрією (тобто, паралічем язика) [10]. Описана раптова поява клінічних симптомів можлива при пошкодженні мозкової тканини внаслідок порушення кровообігу в басейні лівої середньомозкової артерії (a. cerebri media sin.).

За козацької доби центрами професійної медицини в Україні були Київ і Львів, а також резиденції гетьманів і магнатів. Медична допомога дипломованих професіоналів-лікарів (“лікавців”) і аптекарів (“зелійників”), що здобули освіту в Західній Європі, була по кишені лише шляхті і купецтву [8]. В той час в Україні, як і у всіх європейських країнах, медичну допомогу населенню надавали в основному не дипломовані лікарі (medicus literatus), а лікувальники-ремісники під назвою цирульники (змінене слово хірург – chirurgus, chiruricus, cirulicus). Як свідчать документи, при дворі З.-Б. Хмельницького був хірург [4, 57]. В середньовіччі хірург ставив банки, сухі та з насічками (криваві), розрізав гнояки, виривав зуби, перев’язував рани, накладав шини при переломах, вправляв вивихи, виготовляв різні пластирі для лікування ран, виконував ампутації і поширені в народі кровопускання. Кровопускання на фоні підвищення артеріального тиску могло приносити полегшення. В той час для полегшення симптомів артеріальної гіпертензії могли використовуватися й фітопрепарати із народної медицини, та, скоріше за все, не регулярно, бо саме захворювання ще не було вивчене. Інших методів лікування, в тому числі й медикаментозних, не знали.

Вимірювати артеріальний тиск у ХVII ст. не могли. Метод визначення тиску у судинах за допомогою пункції артерій розробив К. Бернар, Е.-Ж. Марей, Ж.-Л. Пуазейль тільки у 1831 р., а у 1878 р. Е.-Ж. Марей запропонував один з перших неінвазивних способів визначення артеріального тиску за допомогою осцилометрії. Ще пізніше у 1896 р. С. Ріва-Роччі запропонував пальпаторний метод визначення артеріального тиску за допомогою оклюзійної манжетки і тонометра. Поширений сьогодні аускультативний метод визначення артеріального тиску запропонував росіянин М. Коротков тільки у 1905 р. [3].

Висновок. Беручи до уваги анамнез життя і захворювання за спогадами сучасників, проведену нами диференційну діагностику відомих клінічних симптомів, можна стверджувати, що З.-Б. Хмельницький приблизно на шістдесят другому році життя страждав атеросклерозом із артеріальною гіпертензією, на фоні яких 22 липня 1657 р. під час психоемоційного збудження у басейні лівої середньомозкової артерії виникло порушення кровообігу (insulto) з пошкодженням мозкової тканини лобної ділянки лівої півкулі з розвитком моторної афазії й аграфії та п’ятиденним перебуванням у важкому стані з історично зумовленою відсутністю адекватної патогенетичної медичної допомоги. Виходячи із сучасного розуміння клінічного перебігу інсульту, безпосередньою причиною смерті, яка наступила о п’ятій годині дня 27 липня 1657 р., скоріш за все, стала зупинка дихання і серця на фоні прогресуючого набряку мозку.

_____________________

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1878. – Т.3. – С. 556.

2. Величко Самійло. Літопис. – К.: Дніпро, 1991. – Т. 1. – С. 207.

3. Винокур В.А. Аускультативный метод измерения артериального давления (История открытия и современные аспекты применения) // Клиническая медицина. – 1990. – № 12. – С. 100 – 102.

4. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990. – 405 с.

5. Літопис Самовидця – К.: Наукова думка, 1971. – С. 74 – 75.

6. Молчановский Н. Донесения венецианца Альберто Вимина о козаках и Б.Хмельницком. // Киевская старина. – 1900. – Кн. І. – С. 16, 73.

7. Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов. – К., 1898. – Т. 1. – С. 321 – 322.

8. Пастернак А. Козацька медицина. – К., 2001. – 64 с.

9. Пепа Вадим. Коли ж народився Богдан Хмельницький? // Київ. – 2004. – №10. – С. 165 – 174.

10. Триумфов А.В. Топическая диагностика заболеваний нервной системы. – Л.: Медицина, 1974. – 246 с.

11. Niemcewicz J. Zbior pamietnikow historycznych o dawnej Polsce, z rekopismow, tudzież dzieł w rożnych jezykach. – Lwow, 1822. – T.4. – S. 283.

Валерій Ластовський (Київ), завкафедрою

Київського національного університету культури і

мистецтв, доктор історичних наук, професор

Життя і діяльність Остафія Дашкевича у другій

половині ХV ст. (спроба реконструкції)

Постать Остафія Дашкевича в історичній науці є однією із легендарних. Навколо неї існує безліч публікацій та літературних згадок різноманітного характеру. Деякі із них набирають напівфантастичного характеру. Однак ми точно знаємо, що воєнно-політична кар’єра Остафія Дашкевича за всіма документальними свідченнями відноситься тільки до початку ХVI ст. Про це пишуть і пізніші історики.

Разом з тим стає дуже дивним те, як, невідомо звідки виникла постать Остафія Дашкевича і як стрімко пішла вгору його політична кар’єра у першій третині ХVI ст. Деякі дослідники пояснюють це дуже просто: він, начебто, подорожував по Франції і Німеччині і там набирався військового розуму. Але насправді ніяких подорожей не було. Все це – пізніші історіографічні легенди. Про це вже йшлося у більш ранній моїй публікації1.

Зрозуміло, що у зв’язку із життям О.Дашкевича до 1501 р. виникає кілька питань: 1) коли він народився і де? 2) яким же було його життя до 1501 р.? 3) який зв’язок між його життям до 1501 р. і після цього?

Відповіді на ці питання не можуть бути простими через відсутність точних документальних матеріалів. Тому вони мають тільки гіпотетичний характер.

Однак і гіпотези не можуть висуватися без хоч яких-небудь підстав. Такими джерельними підставами є три випадки інформації, які не так вже й невідомі історикам. Від них і треба спробувати відштовхнутися. По-перше, це інформація про будівництво Остафієм Дашкевичем православної церкви у Києві, на Подолі. По-друге, це інформація поминальних записів у Києво-Печерському монастирі. По-третє, це інформація, оприлюднена польським істориком В. Поцєхою ще у 1937 р., однак чомусь проігнорована подальшими поколіннями істориків.

Слід почати з останнього, оскільки інформація В. Поцєхи може стати основою у розгадці походження Остафія Дашкевича. Цей дослідник зазначив його дату народження – 1455 р., пославшись на лист Нібшиця до князя Альбрехта, написаний у Вільно 9 січня 1536 р., котрий знаходився тоді у папках Польської Академії Мистецтв (PAU – Polska Akademia Umiejętności)2. Власне, не довіряти цій інформації підстав ніяких немає. Жаль лише, що до сих пір цей документ не став більш широко відомим. Під Нібшицем В. Поцєха, очевидно, мав на увазі Миколая Нібшиця – придворного службовця короля Сигізмунда І, а під князем Альбрехтом – бранденбурзького маркграфа Альбрехта, також підданого польського короля.

У з’ясуванні більш точної дати може пролити світло саме ім’я Дашкевича – Остафій. Із пізніших церковних записів та інформації істориків нам відомо, що він був фундатором церкви Євстафія Плакиди, побудованої поруч церкви Воскресіння Христового на Подолі у Києві. В описі останнього за 1784 р. зазначалося, що Євстафіївський храм був побудований О. Дашкевичем ще у 1500 р.3. Пізніше обидві церкви, після перебудови, злилися в одну у 1670 р. – кам’яну Воскресенську, в якій знаходилося три престоли, один з яких – мученика Євстафія Плакиди – римського воєначальника імператорів Тита і Траяна наприкінці І – на початку ІІ ст. н.е.

Виходячи з того, що храм Євстафія Плакиди О. Дашкевич побудував на честь свого святого, можна зробити висновок, що сам він народився близько 20 вересня 1455 р. Саме у цей день і відзначається за церковною традицією пам’ять Євстафія Плакиди.

До з’ясування обставин подальшого життя Остафія Дашкевича, на мою думку, дає деякі підстави найдавніший поминальник Києво-Печерського монастиря, опублікований С. Голубєвим у 1892 р. Цей же дослідник довів, що поминальник був створений між 1483 і 1526 роками4. Але от у чому проблема: в цьому поминальнику Остафій Дашкевич зазначений як померлий5, хоча насправді він помер аж у 1535 р. Оскільки О. Дашкевич вперше був зафіксований у документах тільки після 1500 р., то можна зробити висновок, що він з якоїсь причини вважався мертвим від 1483 до 1500 рр. І оскільки поминальник Києво-Печерського монастиря почав творитися після погрому Менглі-Гірея, то цілком логічним є припущення, що О. Дашкевич був зачислений до мертвих саме після цієї події. Звідси наступне припущення: у 1482 р., під час київського погрому, О. Дашкевич потрапив у татарський полон і провів у ньому наступну частину свого життя, аж до кінця 1490-х років. Саме тому він дуже добре знав татарську мову, татарські звичаї, і саме тому його сприймали за свого у татарському середовищі.

У зв’язку з цим згадаймо відомий опис Остафія Дашкевича, наведений в перекладі М. Грушевським та А. Кримським: «…Його лице, весь вигляд тіла й одежа все було чисто татарське. Він знав їх мову і часто буваючи на розвідах, він зіставав ся не пізнаним в їх таборі: його вважали за татарина і завдяки тому довідавши ся про їх справи, він розбивав їх на голову…»6. Власне, цей опис став однією із підстав для припущення Н. Яковенко про «тюркське походження» О. Дашкевича7. Однак, на мою думку, дослідник все ж таки не навела переконливих доказів про свій здогад.

Далі, думаю, логічним також буде припустити, що у тому ж 1482 р. загинула і вся сім’я Остафія Дашкевича. Як відомо, від 1500 до 1535 рр. (час його активної військово-політичної діяльності, яка фіксується у документах) він сім’ї не мав і помер бездітним. Разом з тим, у двох поминальниках Києво-Печерського монастиря – у так званому «древньому» поминальнику та у поминальнику Введенської церкви в Ближніх печерах – поруч із іменем О. Дашкевича згадуються також імена Марії, Агафона і Димитрія8. Можливо, це імена його дружини та двох дітей.

В контексті вищевикладеного символічного значення набуває будівництво Остафієм Дашкевичем церкви в ім’я Євстафія Плакиди у Києві, на Подолі у 1500 р. Біографія святого Євстафія просто дивовижно перекликається із висловленими мною припущеннями. По-перше, цей святий багато років поневірявся по чужих краях. А на мою думку, О. Дашкевич довгий час перебував у полоні. По-друге, святий втратив усю свою родину (до речі, дружину і двох синів), яку вважав загиблою. А на мою думку, О. Дашкевич також втратив усю свою сім’ю (також дружину і двох синів) у 1482 р.

Але, крім цього, О. Дашкевич будував цю церкву у Києві, надіючись на майбутнє. По-перше, святий Євстафій був за свого життя римським полководцем, який прославився у боротьбі із варварами. А О. Дашкевич, як ми знаємо, із 1514 р. і до своєї смерті прославився в якості видатного борця із Кримським ханством. Отже, О. Дашкевич, повернувшись із полону, вже тоді вирішив присвятити себе військовій справі – можливо, саме боротьбі із татарами (хоча цю думку він зміг реалізувати тільки після 1514 р.). По-друге, він, мабуть, будуючи церкву, надіявся на чудо – повернути свою сім’ю, як це сталося із самим святим Євстафієм.

Отже, можна реконструювати життя О. Дашкевича наступним чином. Остафій Дашкевич народився 20 вересня 1455 р. Під час київського погрому 1482 р. кримською ордою Менглі-Гірея, він потрапив у полон (на той час йому виповнилося 27 років), в якому перебував аж до кінця ХV ст. Звідси його знання татарської мови та татарських звичаїв. Під час київського погрому загинули його дружина та діти – Марія, Агафон, Димитрій. Повернувшись із полону, Остафій у Києві в 1500 р. збудував церкву в ім’я Євстафія Плакиди. З цього моменту він вирішив присвятити себе військовій справі. Крім того, все це є свідченням того, що Остафій Дашкевич ніколи не був чистокровним татарином, а навпаки – народився у сім’ї православних українців.

_________________________

1. Ластовський В. Остафій Дашкович в «Історії Русів» та козацькому літописанні // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2008. — Вип. 17.— С. 204 – 208.

2. Pociecha Wł. Daszkiewicz (Daszkowicz) Eustachy (Ostafij) // Polski Słownik Biograficzny. – T. IV/1. Zeszyt 16. – Kraków, 1937. – S. 446.

3. Ведомость протопопии киевоподольской о числе состоящих в оной городовых церквей и при них священно и церковнослужителей и их жен и детей обоего пола, учиненная, по требованию г. городничого киевского Круглова апреля 2 дня 1784 года // Киевские епархиальные ведомости. – 1862. – № 9. – С. 301 – 302; Закревский Н. Описание Киева. – Т. 1. – К., 1868. – С. 221.

4. Голубев С.Т. Древний помянник Киево-Печерской Лавры (конца ХV и начала ХVI столетия). – К., 1892. – С. VIII – IХ.

5. Там само. — С. 36.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VII. – К., 1995. – С. 92; Кримський А. Історія Туреччини. – К., 1924. – С. 171.

7. Яковенко Н. Витоки роду Немиричів // Mappa Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів-К.-Нью-Йорк, 1996. – С. 168.

8. Голубев С.Т. Древний помянник Киево-Печерской Лавры. – С. 36; Поменник Введенської церкви в ближніх печерах Києво-Печерської лаври // Лаврський альманах. – Вип. 18, спецвипуск 7. – К., 2007. – С. 32.

Іван Ярмошик (Житомир), докторант Київського

Національного педагогічного університету

ім. М.Драгоманова, кандидат історичних наук, доцент

Постать Остафія Дашкевича в польській

історіографії ХІХ – ХХ ст.

Польську історіографію від епохи середньовіччя і ранньомодерного часу традиційно цікавили різноманітні проблеми українського минулого. Серед них, очевидно найбільше уваги привертала історія козацтва та постатей, пов’язаних із цим суспільно-політичним та військовим явищем. Одним із тих, хто найбільше удостоївся уваги польських дослідників, був Остафій Дашкевич (бл. 1455 – 1535). У польській історіографії про нього є багато згадок у працях з історії козацтва (Казимір Пуласький, Владислав Сєрчик, Владислав Плєвчиньський) [1], польсько-татарських стосунків та військової історії Речі Посполитої (Тадеуш Корзон, Єжи Охманьський) [2], є спеціальні наукові біографічні розвідки, присвячені Дашкевичу (Казимір Пуласький, Владислав Поцєха) [3].

Як польська, так і вітчизняна наукова література про цього, без сумніву, видатного представника початкових етапів історії українського козацтва ще не стала об’єктом історіографічного аналізу. Тут можна відмітити лише одну статтю Б.Черкаса [4], у якій проаналізовані основні праці українських та деяких польських істориків, де згадується діяльність О.Дашкевича. Однак переважна більшість наукових досліджень польських науковців, у тому числі й роботи, спеціально йому присвячені, у ній не згадані. Тому вважаємо актуальним на них зупинитися з метою залучення їх до наукового обігу в Україні. Б.Черкас вважає правильним написання прізвища героя даної публікації Дашкович, ми все ж таки будемо дотримуватися усталеної як в польській, так і в українській науковій традиції передачі прізвища Дашкевич – Daszkiewicz.

З огляду на логіку розвитку історичної науки в сучасній Україні та нинішніх польсько-українських культурних, наукових, політичних взаємин актуальним вбачається простежити відображення в працях польських авторів проблем минулого України та її регіонів; методи підходу до них; розглянути вплив історичних досліджень, присвячених проблемам української історії, на формування політичної думки польського суспільства.

У працях польських авторів, в яких досліджується життєвий шлях та діяльність Остафія Дашкевича, можна виділити кілька блоків проблем, до яких зверталися історики. Найбільше уваги привертала його боротьба проти татар та організація ним оборони південних рубежів українських земель (у баченні польських учених це були кордони Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої); участь Остафія Дашкевича в походах Польського, Литовського війська на Московську державу; економічна діяльність з колонізації степових просторів Черкаського та Канівського староств, посаду старости яких він займав; участь в політичному житті Великого Князівства Литовського.

Одним із перших істориків, який висловив оцінку постаті О.Дашкевича у праці «Wojownicy sarmacci» (вперше з’явилася у 1631 р.) був польський автор першої половини ХVII ст. Шимон Старовольський У нiй автор висловив жаль, що справи та ідеї русина Остафія Дашкевича свого часу не були підтримані, а слава його була занедбана. Автор, у першу чергу, мав на увазі його боротьбу проти кримчаків. На думку Ш.Старовольського, Остафій Дашкевич заслужив пам'ять потомків створенням козацьких військ, першим гетьманом яких він був [5]. Першим гетьманом українських козаків вважає О.Дашкевича і автор середини ХІХ ст. Міхал Ґліщинський [6], наголосивши, що саме він першим усвідомив значення козаччини і задумав план створення із неї прикордонної стражі та вважає, що власне від О.Дашкевича, конкретно від 1512 р., починається достовірна епоха існування козацтва. Стаття М.Ґліщинського є маловідомою в українській історіографії, в ній є ряд неточностей в датуваннях подій, все ж і його думку слід враховувати при вивченні проблем початкової історії козацтва. В.Поцєха сумнівається у такому домінуванні і говорить, що О.Дашкевича вважають козацьким гетьманом безпідставно [7]. Пояснення таких розбіжностей у номінаціях можна знайти у статті К.Пуласького «Дикі поля». Характеризуючи діяльність Канівських та Черкаських старост О.Дашкевича, Дмитра та Михайла Вишневецьких, А.Немирича, він зазначає, що народні перекази називають цих старост гетьманами, бо в очах народу вони були вождями більш шанованими від найвищих урядників, тому історія запозичила для них цей титул гетьманів із легендарних переказів, а новітні історичні джерела повернули цим гетьманам скромне ім’я старост [8].

Складною для вирішення є проблема родоводу О.Дашкевича. Ш.Старовольський зазначив, що він не був шляхетського походження. М.Ґліщинський повідомляє, що воно є невідомим, але було значним, оскільки його називають Троцьким воєводою, Київський воєвода Андрій Немирич був його шурином, а серед приятелів був сам князь Костянтин Іванович Острозький. Казимір Пуласький теж нічого певного не стверджує з приводу цієї проблеми. Зазначає, що давні джерела називають його селянином (chłopem) з-під Овруча, підданим князя Костянтина Острозького, у чому засумнівався ще Ю.Бартошевич у своїй статті про О.Дашкевича до «Encyklopedii powszechniej». К.Пуласький дотримується думки, що із князем К.Oстрозьким його поєднували родинні узи. А походження мало б бути значимішим, оскільки сам О.Дашкевич, окрім маєтків, які отримав за королівську службу, володів ще й батьківськими та материнськими помістями [9]. Більшість польських дослідників схиляється до думки, що він походив із заможної боярської родини, яка проживала на Київщині, оскільки саме тут знаходилась переважна більшість його «батьківських та материнських маєтностей». Сучасне видання «Encyklopedia kresów», даючи високу оцінку діяльності О.Дашкевича на ниві боротьби проти татар, обходить це питання мовчанкою [10].

Найбільше уваги польських авторів привертала військова діяльність черкаського і канівського старости. Усі вони без винятку підкреслюють роль О.Дашкевича в організації козацьких загонів та походи проти татар, турецьких осадів, оборону українських земель від татарських нападів, його співробітництво у відбиванні татарських нападів разом із іншими українськими войовниками: Костянтином Івановичем Острозьким, київським воєводою Андрієм Немиричем, старостою Хмільницьким Прецлавом Лянцкоронським, Бернардином Претвичем. Ще сучасник О.Дашкевича історик Станіслав Ґурський писав, що він «завжди хитрий, сильний, удачливий, цей войовник був справжнім пострахом татар. Його обличчя, постава всього тіла і одяг були цілком татарськими, досконало володів їхньою мовою і ні разу, коли ходив він по їх обозі шпигуючи, його не впізнавали, лише сприймали за татарина» [11].

Окремо автори акцентують на його участі у війнах проти Московської держави як у складі литовського війська (1501, 1503, 1505, 1513 рр.), так і кримськотатарського (1515, 1521, 1534 рр.). Найбільш яскравою сторінкою серед бойових звитяг О.Дашкевича, яка найбільш прославила його ім’я як воїна та найвидатнішого королівського намісника на дніпровських кресах, вважається героїчна оборона Черкас від переважаючих татарських сил кримського хана Саадет Ґірея у 1531 р. [12].

У дослідженнях польських авторів звертається увага і на господарську діяльність О.Дашкевича, його заслуги в колонізації тоді пустинних земель Черкащини і Канівщини, де, завдяки й О.Дашкевичу, з’явилися численні осади з метою торгівлі, звіриної та рибної ловлі, мешканці яких підтримували стосунки із людністю Києва. А з часом вони почали становити оборону для всього краю від ворожих нападів. Правда, в деяких працях знаходимо осудження О.Дашкевича за надмірні побори з цих промисловців, бо досить часто староста почувався самовладним на своєму старостві, мав ні за що всілякі закони і був самовільний без меж. І разом з тим наголошується, що така самоволя завжди ходила поруч із особистою відвагою та високим умінням у військовому ремеслі і викликала у мешканців не стільки стурбованість, скільки вселяла впевненість у захисті від небезпеки. Саме такий підхід і належні доходи давали змогу утримувати військові загони і без проблем поповнювати їх після численних бойових сутичок. Особливо в умовах, коли самі черкаські та канівські міщани не надто бажали виконувати військову службу [13].

Згадані польські дослідники майже одностайні в думці, що О.Дашкевича можна вважати першим організатором козаччини. Не лише в тому плані, що він сам використовував козаків як збройну силу, але й запропонував литовському уряду кілька важливих ініціатив у цьому плані. Мається на увазі дві його таких пропозиції. Як вважає В.Поцєха, після спустошливого нападу татар на Поділля і Волинь у 1523 р, з ініціативи О.Дашковича було запропоновано у 1524 р проект «popisania kozaków», і прийняття їх на державне утримання («zaciągnięca na żołd królewski»), і використання як постійного військового корпусу для оборони прикордонних територій [14].

Другу він висловив на Петроковському сеймі 1533 р.: укріпити дніпровські острови, колонізувати навколишню місцевість, збудувати там невеликі замки і утримувати у них 2000 затягових козаків, котрі на чайках боронили б переправи через Дніпро від татар, та кілька сотень кінноти, яка б оберігала степові простори. Як зазначає хроніст М.Бєльський, така порада сподобалася сенаторам, але із неї нічого не вийшло [15]. Сучасний дослідник В.Плєвчинський вважає, що проекти О.Дашкевича були слушним моментом для організації постійного козацького війська над Дніпром на базі загонів городового козацтва. Але вони випереджали свою епоху, до них повернулися пізніше в часи Зигмунта Августа [16]. На нашу думку, ці проекти були пізніше втілені під тиском життєвих реалій зусиллями інших історичних діячів, можливо, і не цілком у такому вигляді, як задумував О.Дашкевич, у таких явищах як Запорозька Січ, козацька флотилія та реєстрове козацтво, до того ж не завжди за участю офіційних державних факторів, а іноді — всупереч їм.

Хочеться відмітити, що в польській історіографії є й ряд джерельних публікацій, в яких згадується діяльність О.Дашкевича та інших українських старост, воєвод, козацьких вождів, які можуть послужитися для глибшого дослідження історії українського козацтва [17].

Вважаю, що в цілому праці польських авторів як ХІХ ст., так і сучасних, їх думки і твердження варто брати до уваги при розгляді проблеми такого складного явища, як походження українського козацтва та початкових етапів його історії. У сучасній вітчизняній історіографії спостерігаємо появу різних нетрадиційних поглядів на початки козацтва. Прикладом цього може служити праця І.Стороженка «Богдан Хмельницький і Запорізька Січ кінця XVI – середини XVIІ ст.», в якій автор стверджує, що до Люблінської унії козакування означало не соціальне становище, а спосіб життя, до того ж криміналізований [17] (підкреслення моє). Розширення джерельної бази для дослідження нашої середньовічної та ранньомодерної історії дозволить нам глибше вивчити і зрозуміти наше вітчизняне минуле, в тому числі й генезис та еволюцію козацтва, і тут варто враховувати й надбання польської історіографії у цій царині.

__________________

1. Pułaski K. Dzikie pola // Szkice i poszukiwanie historyczne. – Kraków, 1887. – S. 1 – 68. ; Serczyk W. Na dalekiej Ukrainie. Dzieje Kozaczyzny do 1648 roku. – Kraków: Avalon, 2008. – S. 43, 51, 53, 54, 273; Plewczyński M. Kozacy w obronie ziem polsko-litewskich w i połowie XVI wieku // Od Źółkiewskiego i Kosińskiego do Piłsudskiego i Petlury. Z dziejów stosunków polsko-ukraińskich od XVI – do XX wieku. – Warszawa, 2000. – S. 8 – 17.

2. Korzon T. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce. – T.I. Epoka przedrozbiorowa. – Lwów; Warszawa; Kraków, 1923; Ochmański J. Organizacja obrony w Wielkiem Księstwie Litewskim przed napadami Tatarów krymskich w XV – XVI wieku // Studia i materiały do historii wojskowości. – T.5. – Warszawa, 1960. – S. 349 – 393.

3. Pułaski K. Ostafi Daszkiewicz // Szkice i poszukiwanie historyczne. – Kraków, 1887. – S. 239 – 256; Pociecha W. Eustachy Daszkiewicz // Polski Słownik biograficzny. – T. IV. – Kraków, 1938. – S. 444 – 447.

4. Черкас Б. Остафій Дашкович – черкаський і канівський староста ХVI ст. // Український історичний журнал. – 2002. – № 1. – С. 53 – 67.

5. Starowolski S. Wojownicy sarmaccy. – Warszawa, 1978. – S. 204 – 206.

6. Gliszczyński M. Hetmani Małorossyjscy i kozacy do czasów unii // Biblioteka Warszawska. – 1848. – T.2. – S. 483 – 487.

7. Pociecha W. Eustachy Daszkiewicz…– S. 447.

8. Pułaski K. Dzikie pola // Szkice i poszukiwanie historyczne. – Kraków, 1887. – S. 6, 7.

9. Pułaski K. Ostafi Daszkiewicz // Szkice i poszukiwanie historyczne. – S. 240.

10. Encyklopedia Kresów. – Kraków, [б.р.] – S. 93.

11. Цит. за Pociecha W. Eustachy Daszkiewicz // Polski Słownik biograficzny. – T. IV. – Kraków, 1938. – S. 446 (переклад власний).

12. Korzon T. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce…– S. 238, 239; Pułaski K. Ostafi Daszkiewicz…– S. 253.

13. Pułaski K. Dzikie pola…– S. 8.; Plewczyński M. Kozacy w obronie ziem polsko-litewskich…– S. 8, 9; Pociecha W. Eustachy Daszkiewicz... – S. 446 – 447.

14. Pociecha W. Eustachy Daszkiewicz... – S. 446.

15. Bielski M. Kronika polska. – Sanok, 1856. – S. 1024; Pułaski K. Ostafi Daszkiewicz…– S. 254.

16. Plewczyński M. Kozacy w obronie ziem polsko-litewskich…– S. 14.

17. Acta Tomiciana. – T. 16/1. – Wroclaw-Krakow – Poznan, 1961.

18. Стороженко І. Богдан Хмельницький і Запорізька Січ кінця XVI – середини XVIІ ст. – Кн. 2: Генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі. – Дніпропетровськ, 2007. – 415 с.

Валентина Нестеренко (Черкаси), заступник директора

з наукової роботи Черкаського обласного краєзнавчого музею

Поминальник Красногірського Золотоніського монастиря

в контексті дослідження козацьких родоводів

Унікальною рукописною пам’яткою, що зберігається в фондах Черкаського обласного краєзнавчого музею, є Поминальник Свято-Покровського Красногірського монастиря 1771 р. [1]. Це прекрасна, дійсно художня робота невідомого писаря-ченця дає уявлення про складання такого виду церковних документів у 17 – 18 ст., їх оформлення, структуру, орфографію, каліграфію першого дописувача та індивідуальні почерки, якими він дописувався з кінця 18 ст. і до середини 19 ст. А найголовніше це те, що у Поминальнику є записи значної кількості козацьких родин, починаючи з 17 ст., які проживали на Лівобережній Україні здебільшого в межах Переяславського полку.

Рис. 1. Титульний аркуш Поминальника Красногірського монастиря 1771 р.

За переказами, монастир був закладений ще у 16 – початку 17 ст. на високій горі неподалік від міста Золотоноша. Гора ця, що здавна мала назву Красна, належала до земель козака Івана Шебета-Слюжки, який і подарував її першим праведникам, що оселились на ній спочатку у печері. Цей козак висловив бажання, щоб ченці перетворили Красну гору в «Гору Божу – святу обитель». З часом ними була збудована перша невелика церква на честь великомученика Георгія Победоносця. Запорозькі козаки прийшли на допомогу Красногірській обителі і збудували на її місці вже велику церкву з лісу, що ріс неподалік. А у 1680 – 1687 роках на вклади заможної козацької старшини був зведений Покровський дерев’яний теплий храм. До цього часу в обителі пам’ятають і поминають їх імена. Серед них — золотоніського сотника Вуйцю Сербина та полковника Переяславського полку Думитрашку-Райцю. 1708 р. монастир отримав універсал гетьмана І.Мазепи на володіння селом Слюжчина слобідка. До 1790 р. монастир був чоловічим, і сюди досить часто приходили старі запорозькі козаки доживати віку [2].

Із особливою любов’ю почитають і до сьогодні в Красногірській обителі пам’ять Софронія (Кристалевського), єпископа Іркутського і Нерчинського, який у 1918 р. був віднесений православною церквою до ліку святих. Святитель Софроній разом із своїм старшим братом був тут деякий час послушником, а потім — його ігуменом. І пізніше не поривав він стосунків із монастирем: часто присилав коштовне церковне начиння, ікони, дарував церковну літературу. А незадовго до своєї смерті пожертвував значні на той час кошти (3200 крб.), на які був збудований за проектом відомого українського архітектора І.Г.Григоровича-Барського великий кам’яний Преображенський собор, освячений 16 липня 1771 р. [3]. В період спорудження собору ченці займались не тільки будівельними справами, але й готували необхідні церковні документи. Саме до проведення щоденних поминальних служб і був переписаний із старого Поминальник у 1771 р. Він має вигляд книги з ретельно прошитими аркушами, оправлений в дерев’яний оклад, який обтягнутий шкірою із тисненим з позолотою по краю, орнаментом і сюжетними композиціями по центру. Папір для Поминальника був придбаний однаковий, з водяними знаками, ярославського виробництва середини ХVІІІ ст., високої якості, добротної фактури [4]. Поверхня паперу має теплий відтінок старої слонової кістки, він цупкий і досить товстий. Про те, що Поминальником постійно користувались, свідчать краї кожного аркушу, які потемніли і, придбавши лискучий вигляд, злегка зігнулись. Майже на кожному аркуші є сліди або й залишки воску, що стікав або й капав на них неодноразово. Позолота з орнаментів на шкіряній оправі практично стерлась. Із застібок залишилися лише бронзові орнаментовані кріплення зверху на оправі. А від нижніх частин залишились лише сліди відриву. Зберігся Поминальник в цілому досить добре, але потребує дбайливого догляду і контролю за станом збереження та дотримання відповідних умов. У зв’язку з цим він практично не експонується і постійно знаходиться у фондосховищі.

Титульний лист Поминальника чудово оформлений майстерно виконаною копією офорту Леонтія Тарасевича з «Патерика Печерського» на честь печерських архімандритів [5]. По центру в арочній рамці тут вписано назву «Поминник монастыря Святопреображенскаго Красногорскаго Золотоноскаго Почину Святыя Восточныя Церкви: для всегдашнего помяновения преставившихся здесь вписанных; из старого переписан, 1771 года, от Рождества Христова, месяца априля 12 дня. За бытие в том монастыре игуменом иеромонаха Иоила».

Записи Поминальнику 1771 р. можна віднести до шедеврів писемного рукописного мистецтва з їхньою особливою красою кириличного шрифту, композиціями аркушів, титульною гравюрою, заставками та окремими орнаментованими літерами. Сам лаконізм художніх засобів рукописного півуставу становить оригінальне, самобутнє явище. Без перебільшення необхідно відзначити художній смак і професіоналізм переписувача, який, можливо, скопіював і саму композицію записів із старого Поминальника і розміщення окремих граф. Тут простежується чітка система створення Поминальника, його оправлення і дбайливе зберігання, незважаючи на постійне користування протягом майже століття.

В той же час Поминальник має в собі наче дві полярно протилежні одна одній суті: оригінал, що був написаний у 1771 р. і вівся із загальним композиційним збереженням до кінця ХVІІІ ст., та постійні нові записи і дописування різними чорнилами, різними почерками, безсистемно, досить неохайно і, головне, часто з повним ігноруванням попередніх записів, починаючи із світських осіб. Так трапилось із родоводом Зіновія (Богдана) Хмельницького, для якого дописувач залишив ще й частину другої колонки. А у ХІХ ст. на цьому місці було вписано не зовсім розбірливо рід дяка Яреми. Ця пізніша дописка порушила загальну композицію записів оригіналу і в той же час продемонструвала, що ця книга створювалась для повсякденного користування у церковних відправах. Також це є свідченням і втрати у самих ченців поважного ставлення до попередньої роботи дописувача. Можна висловити також припущення про те, що ці нові записи були зроблені в таких місцях за значні пожертвування монастирю.

Кожен аркуш має чітку структуру, яка відповідає його змісту. На перших сторінках, де подано «Сведительство от Божестеннаго писанія о Памяти иже в Православной вере умерших», текст обведений подвійною рамкою чорним чорнилом. В записах поминання родів кожен аркуш має чітку структуру: в рамці намальована таблиця, яка складається із чотирьох граф (колонок): перша і третя до 1,8 см, друга і четверта до 8 – 9 см. До вузьких граф кирилічним шрифтом проставлені роки внесення роду до Поминальника (у відповідності до старого Поминальнику та у більш пізніх записах, хоча це робилось не завжди), а у ширші – вписані червоним чорнилом прізвище, станова приналежність та в деяких випадках — посада, а нижче – імена представників роду, що мали поминатись. Кожне ім’я починалось червоним і продовжувалось чорним кольором.

Взагалі, первісний вигляд без пізніших нашарувань доповнень, підкреслень, закреслень мають лише перші дванадцять аркушів та записи частини церковної та монастирської братії. В інших випадках є приписки, зроблені у пізніші часи.

Для історії дослідження козацьких родоводів мають значення записи Поминальника, які починаються з 36 аркуша, де після роду монаха Іони вписаний рід «ясне Вельможного Єго милости Пана Гетьмана» Б.Хмельницького (1648 – 1657), який відзначений ще й як ктитор монастиря Ірдинського [6]. Саме за іменами родини гетьмана (Зиновія, Данила, Михайла, Гедеона, Василія, Феодосії, Марії, Олени) є можливість висловити припущення, що старий Поминальник вівся у ХVІІ ст., за життя третьої дружини Ганни та молодшого сина гетьмана — Юрія, імен яких немає в цьому запису. А у другій колонці цього ж аркушу залишено місце (приблизно її третя частина) для продовження записів, за якими вписаний рід гетьмана Івана Скоропадського (1708 – 1722). На звороті у залишеному місці продовжено скорописом 19 ст. запис померлих цього ж роду Скоропадських, які, очевидно, зробили нові пожертви монастирю. У другій половині цієї ж колонки (аркуш 35 зворот) вписано рід гетьмана Данила Апостола (1727 – 1734), із зазначенням року цього запису – 1734 р. для роду гетьмана була відведена ще друга колонка цього ж аркушу. Але дописування не проводились і лише пізніше вписано рід Переяславського полку та села Хоцок господ Ілляшенкових. Детальний розпис більшої частини родоводів козацької старшини, що записана у Поминальнику, можна знайти у Генеалогії українського козацтва, яка активно досліджується останнім часом українськими істориками [7].

Рис. 2. Аркуш 33. Роди гетьманів Зиновія Хмельницького та

Івана Скоропадського

Рід пана Іоанна Миновича, полковника Переяславського записаний у другій графі аркушу 37 і продовжено на його звороті у першій. Цей запис теж існував в оригіналі, з якого був переписаний 1771 р., так само як і рід «господина полковника Алексія Адріановича Кондеріка (Кондерева?)». Про нього відомостей знайдено не було. Рід пана полковника охочекомонного Георгія Павловича Гайворонського був вписаний ще до попереднього поминальнику 1741 р. і зайняв половину другої графи на звороті 37 аркушу і весь 38-й із значними дописами початку ХІХ ст.

Рис. 3. Аркуш 37 зворот-38. Продовження роду полковника І.Мировича, запис родів полковників А.А.Кондерека та Г.П.Гайворонського

Взагалі необхідно відзначити, що старшина Переяславського полку підтримувала зв’язки з Красногірським монастирем, робила значні пожертви і вписувала своїх померлих рідних до Поминальнику. За полковницькими родинами вписані роди пана Леонтія Папкевича, судді полкового переяславського, осавула полкового переяславського Якова Пилиповича, капітана Якова Володимирського драгунського полку, підполковника драгунського полку Миколая Івановича Меєра, капітанів Тихона Колежина, Лвова (без імені) та Федора Бахтіярова. Без зазначення стану та посад на аркушах 39 – 40 вписані відповідно у 1733 і 1740 рр. два відомі роди: Іоанна Неверовського та Антонія Черушинського [8]. За ними – роди двох сотників пирятинського Семена Вакули (Вакуленка), золотоніського Єфима Третяка, березинського Андрія Лисенка, гельмязівського Савки Тоцького.

Рис. 4. Аркуш 40 зворот – 41. Продовження роду А.Черушинського, запис родів сотників С.Вакули (Вакуленка), Є.Третяка, А.Лисенка, військового товариша К.Деркача, поручика кірасирського полку А.Полянського

Але між сотниками записані ще роди військового товариша Корнелія Деркача, лейбкирасірського полку поручика Авраама Полянського, пана Леонтія Свічки, осавула компанійського Данила Дробоківського. Весь 42 аркуш зайняв рід Анастасії Яківни Свічихи, вписаний у 1735 р., можливо, дружини Леонтія Свічки, який був записаний без вказівки на рік на звороті аркуша 40. Також є відомі роди Переяславського полку писаря Маліновського, золотоніського значкового товариша Романа Щербака, Леонтія Бодачевського, Романа Писаренка, Федора Шостака, Тимофія Тертиці.

Рис. 5. Аркуш 41 зворот–42. Запис роду Д.Дробоковського осавула компанєйського, роду С.Тоцького сотника гельмязівського, роду А.Я.Свічихи

Викликають інтерес декілька записів козацьких родів Січі Запорозької. Перший з них стосується січового отамана куреня Канівського Івана Чумака, вписаний у 1754 р., козака Запорозької Січі куреня Брюховецького Олексія Макеєвича, що вписаний у 1765 р., запорожців Пилипа й Михайла Стягалів та козака запорозького Івана Гараджи. А у 1765 р. вписані з Зашнурної книги, що була в Січі Запорозькій прізвища як козаків, так і їх рідних .

Тут є і жіночі імена: Євдокії, Катерини, Тетяни, Марії. Цей запис свідчить про тісні зв’язки запорожців із монастирем. У монастирі і до цього часу відзначають допомогу козаків ченцям у будівництві церков та наданні ними значних пожертв. І в самому Поминальнику є декілька записів про такі внески. Так, на звороті аркуша 48 вписаний рід «жителя Мицаловского, которій дал у Мицоловце грунт» на поминання своїх рідних. Біля цього запису пізніше чорним чорнилом зроблено позначку «NB», підкреслену двома рисками. А на аркуші 58 у третій колонці є відомість про Євангеліє, оправлене оксамитом під сріблом з позолотою, що подарував монастирю ієромонах Іосіф. Ці записи зроблені після 1771 р. чорними чорнилами та іншим почерком. Тут же записані роди Вишневських, Галаганів, Дараганів, Леонтовичів і два прізвища досить нерозбірливо. Вперше на цьому аркуші з’явився запис «о здравии», чого раніше не зустрічалось. А от у записах з початку ХІХ ст. такі вписування повторюються досить часто.

Майже більша частина козацьких родів, внесених до Поминальника, є генеалогічними відомостями в новітніх дослідженнях. В той же час записи Поминальника Красногірського Золотоніського Свято-Покровського монастиря дають можливість їх звірити, уточнити та навіть і розширити.

____________________

1. Фонди Черкаського обласного краєзнавчого музею, ПП – 4490.

2. Свято-Покровский Красногорский монастырь. – К., 2007. — С. 5 – 6.

3. Акафіст святителю Софронию епископу иркутскому с житием его. – Золотоноша. — С. 57 – 59.

4. Мацюк О.Я. Філіграні архівних документів України. — К., 1992. — С. 32 – 36.

5. Запаско А.П., Ісаєвич Я.Д. Пам’ятки книжкового мистецтва. – Л., 1984. — С. 34.

6. Нестеренко В.І. Експонат розповідає //Богдан Хмельницький – Гетьман України. Збірник матеріалів Всеукраїнської конференції музейних працівників. — Черкаси. – 1991. — 24 – 25.

7. Кривошия В.В. Канівський полк. – К., 2006; Кривошия В.В. Генеалогія українського козацтва, Нариси історії козацьких полків. – К., 2004; Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького. – Дніпропетровськ, 2007.

8. Кривошия В.В. Переяславський полк. – К., 2004. — С. 235, 257, 258; 154, 256.

Юлія Пазинич (Дніпропетровськ), доцент кафедри

філософії Національного гірничого університету,

кандидат політичних наук

Соціальна структура українського суспільства другої половини XVII-XVIII ст. та її співвідношення з владними повноваженнями

Для того, щоб мати чітке уявлення про суспільний лад України XVII – XVIII ст., необхідно проаналізувати всі стани, на які поділялося її населення. Мета даної роботи полягає в тому, щоб охарактеризувати соціальну структуру України та виявити специфіку у порівнянні з російською та польською практикою. Попереднє наше дослідження було присвячено аналізу української еліти [7]. А отже, у даній роботі ми акцентуємо увагу на інших станах українського суспільства, таких як козацтво, духовенство, міщанство та посполиті.

Існування станів завжди передбачає систему відносин юридичної нерівності поміж різними суспільними групами. Серед існуючих в Українській державі XVII – XVIII ст. соціальних груп панівною була, звичайно ж, козацька старшина, яка, оформлюючись в стан, складалася, передусім, з військових, і саме військові, а не дворяни, становили основний кадровий потенціал для верхнього стану. Привілейоване становище козацької старшини викликало незадоволення рядового козацтва, яке фактично було усунуте від справ управління.

Козаки знаходилися під юрисдикцією сотенної, полкової і генеральної старшини, повинні були нести військову службу, за яку отримували землю, звільнялися від сплати податків, мали право займатися торгівлею й промислами, виробляти горілку, але, на відміну від старшини, вони були позбавлені права на використання безоплатної праці селян. Під тиском старшини, яка прагнула розширити свої повноваження, рядове козацтво із середини XVII ст. поступово втрачало політичні функції, і з кінця XVII ст. їх становище погіршилося, що призвело до економічного занепаду багатьох із них. Козаки знаходились на самозабезпеченні і при мобілізації повинні були з’явитися із зброєю, конями, возом із фуражем і провіантом. Неспроможні виконувати військову службу переходили до стану селян. Указами 1723 і 1728 років козакам заборонялося переходити до стану селян, а в 1735 р. усі козаки були поділені на виборні, які відбували військову службу, й підпомічники, бідніші, які виконували допоміжні обов’язки. З’явилася ще одна категорія козаків – підсусідки, які не володіли землею, але не втратили козацького статусу. В 60-ті роки III ст. в Гетьманщині було близько 176 тис. виборних козаків, 198 тис. підпомічників і 80 тис. підсусідків [3, с. 1]. Так, внаслідок соціальної диференціації й відокремлення козацької старшини рядове козацтво було усунуте від державного процесу.

Перейдемо до розгляду такого соціального стану як духовенство. Польське духовенство мало привілейоване становище, однак зазнало обмежень від польського уряду щодо розширення церковних територій, в 1634 – 635 роках обмежено право засновувати нові монастирі, заборонено віддавати нерухомість на користь церкві, встановлено податок у 7 % [4, с. 176]. У XVII ст. почалося поступове обмеження прав православного духовенства через усунення його від посад і з Сенату. Йому обмежили право богослужіння, заборонили будувати нові храми, перестали приймати в суди й у посольську палату. Це було юридичним підтвердженням тих обмежень, які практично відбувалися набагато раніше.

Неможливість урегулювання релігійних та соціальних відносин у Речі Посполитій змусила козаків, які стали оборонцями православ’я, шукати забезпечення своїх прав поза межами Польщі. Таким чином, католицький і становий фанатизм польської суспільності допомагав політичному приєднанню України до Росії [1, с. 17].

У Гетьманській Україні в цій сфері краще виявилась українська специфіка суспільного устрою. Духовенство користувалося широкими правами й привілеями, мало високий авторитет серед українського населення, підтримувало освіту й культуру. Українська влада, на відміну від польської, всіляко сприяла православним монастирям і церквам. Ченці православних монастирів, подібно до шляхти та старшини, звільнялися від державних повинностей і поборів. Навпаки, гетьмани, інші посадові особи нерідко відраховували певну частину податкових зборів монастирям «на ладан» та інші потреби, забороняли будь-кому без особливих причин втручатися в їхні справи. Старшинській адміністрації й приватним особам заборонялося користуватися монастирськими угіддями [2, с. 103 – 104]. У Гетьманщині посади священиків і єпископів були виборні, тоді як у Польщі призначалися королем. Українське духовенство підпорядковувалося Київській митрополії, а з 1685 р. – московському патріарху. Характерною рисою української церкви в подальшому стало лояльне ставлення до російського престолу.

На думку З. Когута, духовенство не було частиною соціальної піраміди, оскільки не утворювало стану або замкнутої групи; воно було різнорідним за соціальним походженням, достатком і політичним впливом [3, с. 44]. Юридичне відокремлене від решти населення автономною адміністрацією й судочинством, духовенство звільнялося від податків, військової служби й трудових повинностей. Українські монастирі володіли великими маєтками, що існували за рахунок примусової селянської праці. В середині XVIII ст. на монастирських землях було 10.000 дворів, а монастирська власність становила 17 % усієї земельної власності [8, с. 171; 3, с. 44]. Окрім чорного духовенства існувало біле, яке мало право одружуватися, мати дітей. Духовенство не оформилося в замкнутий стан, допускався перехід у козацтво або навпаки, з козацтва – в духовенство. Воно було досить численне, не належало до юрисдикції козацької держави.

Статус духовенства в Росії мав відмінності від українського. В Росії протягом двох століть статус духовенства зазнав суттєвих змін. Оскільки життя російських людей, в тому числі і царя було сильно ритуалізоване, інститут патріаршества – Освячений собор мав особливо важливе значення і означав найвищий авторитет. Духовенство завжди оточувало царя, без його участі цар не розпочинав жодної важливої справи. Патріаршество нагадувало існування держави у державі, а патріарх не був слугою царя і не підлягав його суду. Воно спиралося на моральний авторитет християнства, очолювало Російську православну церкву, управляло білим духовенством і монастирями, мало значні матеріальні ресурси, а саме: величезний земельний фонд і 12,5 % селян [6, с. 122]. Якщо патріархом ставала видатна особистість (наприклад, Філарет у 1619 – 1651 рр., Нікон у 1651 – 1658 рр.), то вони в державі не поступалися вагою і значенням царю, і навіть називалися великими государями. Проте фактично з 1700 р. зі смертю останнього патріарха, а офіційно з 1721 р., коли церква стала управлятися новоствореним державним органом – Синодом, церква втрачала право на своє виключне становище і була взята під контроль держави.

Становище міст і їх мешканців – міщан як у Польщі, так і в Гетьманщині, погіршувалося: міста невеликі, мало населені, стан міщан – міські ремісники й купці – нечисленний. Уряди мало уваги приділяли розвитку міст. У Речі Посполитій містами управляли думи й лави (суди старшин), самоврядування повністю зникає, перетворившись на формальність. Внаслідок однобічного розвитку польського суспільства на міщан дивилися як на найбільш нікчемний стан.

Міста Лівобережної України поділялися на привілейовані магдебурзькі, які наділялися самоврядуванням згідно з Магдебурзьким правом, і ратушні – менші міста, в яких Магдебурзьке право не діяло, а управління здійснювала ратуша, яка залежала від старшинської адміністрації – козацького отамана. З часом посилювалися тенденції втручання козацької адміністрації у справи місцевого самоврядування. Слаборозвинуті грошові відносини, великі податки, внутрішня й зовнішня конкуренція, привілейоване становище козацтва, яке проживало в містах, але не сплачувало податки на будівлю доріг, мостів та ін., й мало пільгові права в торгівлі, привело до того, що українські міщани опинилися в тяжкому становищі. На плечі міщан і селян ліг весь тягар матеріального забезпечення органів влади міста. Шукаючи допомогу, міщани зверталися до московського уряду, але це не покращило їх становище. Переваги, якими користувалися козаки, привели до занепаду господарства міщан, чисельність яких постійно зменшувалася, і які намагалися перейти в стан козацтва. Суперечності між козацтвом і міщанством, у свою чергу, призвели до занепаду українських міст у другій половині XVIII ст.

Найнижчу ланку соціальної піраміди становили селяни, найбільш численна маса населення. У Речі Посполитій розвивався фільварково-панщинний тип господарства, який ґрунтувався на праці закріпаченого селянина. Поширилися втечі селян на схід; повинності зменшувалися в напрямку до сходу: чим далі на схід, тим краще економічне становище селян. Польський тип господарства суперечив новоствореному, фермерському за формою типу, який супроводжував становлення козацького стану, що стало однією з головних причин соціального вибуху 1648 р., внаслідок якого становище українських селян значно поліпшилось; селяни здобули особисту свободу права власності на землю, право вступу до козацького стану.

Українська специфіка полягала в тому, що внаслідок Визвольної війни середини XVII ст. суттєво змінилися форми землеволодіння. Збільшувалась кількість селянських маєтків, виникла велика кількість військових сіл – 24.604 двора на Лівобережній Україні. Другою характерною рисою цього часу був масовий перехід селян у козацтво –– 60 – 80 % покозачених селян у середині XVII ст., але заборонялося проводити покозачення монастирських селян. Заможні селяни могли вписуватися до козацтва, і навпаки, зубожілі козаки переходили в стан селян. Для того, щоб утримати селян у покорі, старшина домоглася заборони переходу селян в інший стан. Селян можна поділити на три групи: військові, монастирські й старшинські. О. Лазаревський розрізняв посполитих середини XVII ст. на «тяглих», які були найбільш заможними, мали осілість, тобто володіли землею; «городників», які володіли лише дворищем із городами без польової землі; «льозних», які не мали осілості й переходили з місця на місце [5, с. 14].

Посполиті підлягали загальній військовій адміністрації, сплачували податки грошима й працею, але в XVIII ст. становище українських селян погіршилося: збільшилися податки, зросла залежність від нових панів, поступово збільшувалась панщина від двох днів до 4 – 5. Селяни позбавлялись права розпоряджатися своїм майном і були повинні утримувати російські війська, постачати коней і провіант для козаків та брати участь у фортифікаційних роботах. Проте український селянин ще не був кріпаком, міг податися на Запоріжжя, за межі Гетьманщини. З 1727 р. селянин, перейшовши до іншого господарства, втрачав права на колишнє майно й одержував лише особисті речі; в 1738 р. російський уряд заборонив переміщення селян між Гетьманщиною, Слобожанщиною й Росією; в 1760 р. Розумовський обмежив пересування селян, заборонив землевласникам приймати селян без письмової згоди колишнього власника.

Соціальна структура Лівобережної України у другій

половині XVIII ст. [3, с. 46; 9, с. 239]:

Соціальне положення

Кількість, тис.осіб

у 1760-ті рр.

%

Кількість, тис. осіб

у 1795 р.

%

Шляхта, дворяни

13,4

1,4

36

1,6

Козаки

455

44,7

920

40

Міщани

34

3,3

92

4

Селяни

515

50,6

1240

53,7

Духовенство

15

0,7

Разом

1017

100

2300

100

За підрахунками Б.Миронова, кількість населення Росії у 1780 р. становила 27,8 млн. чоловік [6, с. 380], серед яких переважну більшість становили селяни державні та кріпаки (за деякими джерелами, близько 90 % населення, за даними Б.Н. Миронова [6, с. 129], поміщицькі селяни складали 48 %, холопи 10 % всього населення держави).

Отже, суспільство України, яке з 1654 р. перебувало у складі Російської імперії, значно відрізнялося від російського. По-перше, українське суспільство, як і західноєвропейське, поділялося на стани на відміну від російського, де стани, у такому смислі, як у Європі, не існували, а були лише розряди населення. По-друге, між існуючими в Українській державі станами межі були дуже рухомими, тому легко було переходити зі стана в стан, а в Росії таких аналогів майже не було. І, нарешті, в соціальній структурі Української держави був стан козацтва, до якого належало понад 40 % населення.

_____________________________

1. Антонович В. Що принесла Україні Унія. Стан української православної церкви від половини XVII – до кінця XVIII ст. – Вінніпег, Канада, 1991.

2. Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна // Україна крізь віки в 15-ті томах. – Т. 8. – К.: Альтернативи, 1999.

3. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. – К.: Основи, 1996.

4. Кутшеба С. Очерк истории государственного и общественного строя Польши. – СПб., 1907.

5. Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне (1648 – 1783). – К., 1908.

6. Миронов Б.Д. Социальная история России периода империи (XVII – нач. ХХ ст.). Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства. – Т. 2. – СПб: Пушкинская библиотека, 1999.

7. Пазиніч Ю. Історико-філософський аналіз української еліти доби козаччини // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип.16. – К.: ХІК “Часи козацькі”, 2008.

8. Полонська-Василенко Н. Історія України в 2-х томах. – Т. 2. – К.: Либідь, 1995. – С. 171; Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760 – 1830. – К.: Основи, 1996.

9. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1994.

Яніна Діденко (Чигирин), старший науковий

співробітник відділу “Музей Б.Хмельницького”

Національного історико-культурного заповідника "Чигирин"

Трансакція Чуднівська

Восени 1660 р. внаслідок протистояння української та польської армії Військо Запорозьке на чолі із гетьманом Ю.Хмельницьким розірвало Переяславську угоду 1659 р. з московським царем Олексієм Михайловичем та повернулось у підданство польського короля. "Літопис Самовидця" так описує ці події: "…поляки с татарами окружили гетмана Хмельницкого и, сразившись, … заставили пойти на соглашение с войском коронным и присягнуть королю со своим войском" [2, 102]. Домовленості були досягнуті 17 жовтня 1660 р. під Чудновим на Волині. За місцем підписання документ отримав назву "Чуднівської угоди". Він фактично поновив дію Гадяцької угоди, що спричинило новий спалах громадянської війни в Україні. Варто зазначити, що це була остання офіційна угода між Військом Запорозьким та Річчю Посполитою. Переважна більшість джерел лише побіжно згадує ці події та сам договір, недооцінюючи його. Лише 2001 р. Януш Качмарчик опублікував польський текст угоди [4,127-129], щоправда, опустивши при цьому частину, яка містить деталі цікаві не лише дослідникам історії України в цілому, а й Чигирина зокрема.

Текст угоди складений відповідно до типового документу ІІ половини XVII ст., він включає в себе вступний протокол, власне текст та кінцевий протокол. У вступному протоколі згадується ім'я Боже, зазначені сторони, що підписують угоду. Основна частина являє собою виклад умов договору та містить заборону щодо порушення документа. Кінцевий протокол містить підписи комісарів Війська Запорозького, гетьмана, місце і час видання документа.

Текст угоди написаний польською мовою, деякі з термінів – латиною [3; 351 – 354]. Згідно цього документа, відновлювалась дія Гадяцької угоди, оголошувалася підготовка до спільного походу україно-польської армії супроти Москви та розрив будь-яких договорів із Москвою. Крім цього, гетьман Запорозький застерігався від будь-яких "інших панів сторонніх усіляких протекцій" – йому заборонялося ведення самостійної зовнішньої політики [3, 351].

Подальші статті договору стосувалися міст Лівобережжя, які залишились на той момент під владою Москви – "Фортець Українних", та про надання на допомогу польській армії двох козацьких і одного найманого полку для розгрому російської армії Шереметєва і визволення українських міст від російських залог [3, 351 – 352].

Документ має окремий пункт про покарання наказного гетьмана Цецюри, який "люто особливим способом уразив Короля Його милість і Річ Посполиту піднявши з Полками Задніпровськими руку на Пана Свого…" [3, 352]. В період підписання угоди Т.Цецюра командував лівобережними полками – Ніжинським та Чернігівським, які підтримували Москву. Цим полкам наказувалося "од Москви одступитися". Тим же з козаків хто прагнутиме "приязнь свою до Його Королівської милості і Речі Посполитої засвідчить" обіцяли амністію та відновлення вольностей. За відмови присягнути "Його М: П. Гетьман з Військом Запорозьким разом з Їх милостями Панами Гетьманами наступити на них має як на Ворога" [3, 352].

Далі польська сторона вимагала від козаків не чинити "жодних … інкурсій (авт. – наїздів) і шкод'' стосовно прикордонних міст кримського ханства [3, 352].

Наступний пункт стосувався безпосередньо чигиринських подій – повернення з полону дружини екс-гетьмана Івана Виговського. Після переходу на бік Юрія Хмельницького більшості козацької старшини, на початку вересня 1659 р. І.Виговський, побоюючись за власне життя, не встигши забрати навіть сім'ї, втік з Чигирина під захист А.Потоцького [7, 239]. З того часу Олена Виговська разом з сином знаходилась під арештом, очікуючи на видання Москві [5, 133-134]. З Чигирина гетьманшу було відправлено до Суботова, де вона перебувала майже цілий рік [6, 47]. Разом з гетьманшею у полоні опинився й її "двір", зокрема і її приятелька – дружина в минулому генерального писаря І.Груші. Останній, будучи у Львові, "з плачем великим розповів" про найближчих прихильників гетьмана Виговського, які стали жертвами антигетьманського виступу "з… власного полку дванадцять корогв було повністю знищено, а що з дружинами та дітьми їхніми сталося не знає" [7, 239]. Вимога повернення дружини екс-гетьмана знайшла своє відображення і у щоденнику свідка та учасника Чуднівської кампанії – Патріка Гордона. Він зазначив її як одну з умов підписаного договору: "…3. Возвратить Выговскому его супругу, людей и имущество" [1, 71].

Таким чином, за Чуднівським договором, було постановлено, що їх милість "Пані Воєводина Київська з іншими Панями, особливо Пані Грушиною і іншими же усіма при них будучими гідними особами, мають бути звільнені і безпечно повернуті" [3, 352].

Далі в тексті згадувалось про необхідність повернення Військом Запорозьким польських та татарських полонених, захоплених під час бойових дій.

В наступному пункті угоди говорилося про підтвердження присяги гетьманом та комісарами як Війська Запорозького, так і Речі Посполитої – «ПП (панове – прим. авт). Комісари в цій справі присутні з обох сторін руками власними підписали"; зазначено місце і дату підписання договору: "Діялось це в обозі під Чудновим дня 17 жовтня року 1660" [3, 353].

Цікаво, що серед комісарів Війська Запорозького, які поставили свій підпис під угодою, знаходимо прізвища людей, життя та діяльність яких були тісно пов’язані із Чигирином. В першу чергу, це тогочасний чигиринський полковник Петро Дорошенко, полковник чигиринського полку ?-1659 Герасим Каплонський [8, 604], який підписався під договором за Григорія Лісницького та за неписьменних комісарів – за "писати не вміючи, на прохання їх рукою власною підписав Герасим Каплонський" [3, 353]. Серед комісарів є прізвище і суботівського сотника Лавріна Капусти. Загалом же комісари, чиї підписи стоять під угодою, – це правобережна старшина пропольської орієнтації.

В документі зверталася особлива увага на те, що присягу мали принести не лише "Їх милість П. гетьман з Військом Запорозьким … але й все ціле Українне Поспольство перед присланими од Їх милостей Панів Гетьманів Коронних Комісарами…" [3, 353].

Далі знову наголошувалось на необхідності підтримання добросусідських відносин із Кримським ханством та Туреччиною і безпеку їх прикордонних міст – "як Царя Їх милості Турецького так і Хана Їх Милості Кримського міста жодної шкоди не зазнають од Війська Запорозького" [3, 353].

Договір підписаний рукою гетьмана Юрія Хмельницького.

Оригінал Чуднівського договору, який зберігається у Кракові в бібліотеці Чарторийських Sygn 402 IV сторінки 351-354 під назвою "Трансакція Чуднівська", проливає світло на один з найтрагічніших етапів української історії – Руїни.

Трансакція Чуднівська*

В ім'я Святої Трійці Отця Сина Духа Святого Амінь

Завжди була Його Королівської Милості Пана нашого Милостивого до вспокоєння Війська Запорозького, вірних Підданих своїх, милість. Цим же (договором – прим. авт.) не тільки попередню Гадяцьку з тим же Військом Запорозьким Комісію (поновляє – прим. авт.), але теж і проти Москви війни із України Війська Коронного Їх Милостей Панів Гетьманів похід (оголошує - прим. авт.), яким Його Королівська Милість милостиво доручити зволив щоб хто лише бути може збройно твердо стояти має разом із згадуваним Військом Запорозьким. Тоді ж зважаючи на Його К. милості наказ Їх милості Пани Гетьмани, і на те зважаючи ж Його милість П. (пан – прим. авт.) Юрій Хмельницький Гетьман з усім Військом Запорозьким не так неприязню чи недовірою до Його королівської милості, як наглим і тяжким Московським наступом приведені будуть до оповіщення миру Гадяцького і руки своєї проти Його Кор. милості і Речі Посполитої не піднесуть, а всупереч обіцянкам Війську Московському даним, тепер до усілякої до Його Кор. Милості покори та приязні удадуться, з чим Посольство своє через нижче підписаних Панів Полковників і Сотників своїх відправили. При цьому вдячні цьому Їх Милості Пани Гетьмани і…(нерозб.) Комісія Їх Королівської милості заради власного бажання заспокоєння Крові спільної та щасливі з колись милого спокою у тому Краї, зичать Їх милості Князю їх милості Пану Воєводі Брацлавському, Пану Хорунжому Коронному, Пану Стольнику Сандомирському, Пану Хорунжому Львівському уклавши ці Пункти підписати.

Комісія Гадяцька так як це у собі завіряють Їх милості ПП (пани – прим. авт.) Гетьмани присягою підтверджена має бути. Основні пункти, які до Князівства Руського віднести належить і Вольності Війська Запорозького підтверджені будуть і мир вічний, у непорушності якого зобопольно од Пана Бога щиро присягнуть навзаєм. Його Милість Пан Гетьман Запорозький з Військом же через Полковників своїх (посольство – прим. авт.) до Його Кор. Милості одішле і вони ласкавій Батьківській руці піддадуться.

Його милість П. Гетьман з усім Запорозьким Військом одступиться Царя Московського і Військ його в Україні, як із Шереметом, так і з будь-ким іншим будучим. І тоді ж як Царя Московського так і інших Панів сторонніх усіляких протекцій зараз і напотім відмовляться і самим лише природженим Його Кор. Милості Пана Нашого Милостивого пануванням навіки вдовольняться.

А для повернення Фортець Українних, які під рукою і присягою Московськими, Його милість П. Гетьман Війська Його Кор. милості Запорозького зоставить при Їх милостях Панах Гетьманах і Війську Коронному для розгрому Шеремета і Війська Московського з ним будучого Полку два, і найманий один. Якщо ж однак тим часом Шеремет порушить підступно, тоді Й. М. П. (його милість пан – прим. авт.) Гетьман з усім Військом Запорозьким оним спільно з Їх милостями Панами Гетьманами у зносинах буде; о дальший час проти того Ворога дії на спільній Військовій Раді мають бути визначені.

Цецюра, наказний гетьман люто особливим способом уразив Короля Його милість і Річ Посполиту, піднявши з Полками Задніпровськими руку на Пана Свого при Військах Московських за що слушно заслужить покарання; за клопотанням однак Його Милості Пана Гетьмана Війська Запорозького Їх милості ПП (пани – прим. авт.) Гетьмани прощають йому те; однак він повинен обернути Зброю свою проти того Ворога і тим приязнь свою до Його Королівської милості і Речі Посполитої засвідчити; Амністія учинена має бути усім і вольності Війська Запорозького зоставлені будуть з тими ж усіма, які це приймуть.

Полки Ніжинський і Чернігівський які на цей час при Москві зостались за першим Й.М.П. (його милості пана – прим. авт.) Гетьмана Запорозького Універсалом, який невдоволення до них має; одійти повинні од Москви, одділитися, і до Підданства Його Кор. Милості при Їх милостях Панах Воєводах Віленськім і Руськім будучого війська (пристати – прим. авт.), або як би ж то бути не могло до Війська Запорозького якнайшвидше повертали.

Коли ж учинити так не захочуть Його м: П. Гетьман з Військом Запорозьким разом з Їх милостями Панами Гетьманами наступити на них має як на Ворога. А же і за тих Його милість П. Гетьман, і Військо усе Запорозьке Королю Його милості і Речі Посполитій усій присягнуть, тоді вони повернувшись теж присягу підтвердити будуть повинні, за якої виконання усілякі Війську Запорозькому належні вольності вічні будуть.

Якщо ж це будь-коли як на Запоріжжі так і будь-де в Україні покажуть Бунт який, тоді проти такого Бунтовщика як проти Ворога Його милість П. Гетьман Запорозький з Військом своїм підніметься і оного знищити буде повинен.

Хана Його милості Кримського прикордонні міста і Все Панство жодних од Війська Запорозького інкурсій (наїздів – прим. авт.) і шкод мати не буде, але з ними спокійне і мирне матиме сусідство , тому як між Його Кор. Милістю і Річчю Посполитою та Ханом Його милістю і Панством Кримським приязнь і пашою також (як з давніх часів було з ордою) тепер жодної не має бути перешкоди.

Їх милість Пані Воєводина Київська з іншими Панями особливо Пані Грушиною і іншими же усіма при них будучими гідними особами, мають бути звільнені і безпечно повернуті.

Важні особи, а особливо Пан Пясочинський Староста Новгородський і інші усі, як за Дніпром так і під Могильовом усі на цей час узяті будь-де, знайдені та відпущені мають бути як Наші так і Татарські.

Усі Пункти і рішення нинішні (дані – прим. авт.) Війську Його Кор. Милості Запорозькому Його Королівська милість Пан Наш Милостивий і Річ Посполита, та Їх милості Пани Гетьмани Коронні вічне дотримання і присягу підтверджують. Також і од Його милості Пана Гетьмана і усього Війська Запорозького дотримання буде разом з Його Королівською Милістю і Річчю Посполитою, (що – прим. авт.) присягою зв’язані Їх милості ПП (пани – прим. авт.) Комісари в цій справі присутні з обох сторін руками власними підписали.

Діялось це в обозі під Чудновим дня 17 жовтня року 1660.

Петро Дорошенко Полковник Війська Й.К.М. Запорозького Комісар

Григорій Лісницький Комісар Війська Й.К.М. Запорозького за упрошенієм товариським рукою Герасима Каплонського

Михайло Ханенко Полковник Уманський і Комісар Війська Й.К.М. Запорозького за упрошенієм товариським рукою Івана Чикалонського

Іван Кравченко Комісар Війська Й.К.М. Запорозького і Міхал Мехаржинський іменем згадуваного і власним підписався

Лаврін Капуста Сотник Суботівський

Федір Чрептик Сотник Уманський

Григорій Білогруд Сотник Бабанський

Семен Стоденко Сотник Чусковський

Костянти(н) Хащина сотник Кубліцький

Павел Крусняк Сотник Вербицький

Степан Скидан

Степан (нерозбірливо) осавул Полку Уманського

Максим Булига Сотник Бережецький

Павло Сотник Фастівський

за писати не вміючих на прохання їх рукою власною підписав Герасим Каплонський

А щоб цьому щасливо бути і вічний цей обов’язок відданий до Й.К.М. (його королівської милості – прим. авт.) і Речі Посполитої (був – прим. авт.), не тільки Їх милість П. (пан – прим. авт.) Гетьман з Військом Запорозьким присягне, але й все ціле Українне Поспольство перед присланими од Їх милостей Панів Гетьманів Коронних Комісарами у вірності щирій і Підданстві Й.К.М (його королівській милості – прим. авт.) і Річі Посполитій по Городах усіх присягне.

У пункті попередньому про Хана Їх Милість зазначено що він та усе його Панство ціле буде мати од Війська Запорозького безпеку, на особливе однак (проханням – прим. авт.) од Султана Їх Милості Очаків, Тягиня, Перекоп, Білоград та інші як Царя Їх милості Турецького так і Хана Їх Милості Кримського міста жодної шкоди не зазнають од Війська Запорозького.

Юрій Хмельницький Гетьман Війська Й.К. Милості Запорозького.

Сторінка з тексту угоди із підписами комісарів

________________________

1. Гордон П. Дневник, 1659 – 1667. – М.: Наука, 2002.

2. Летопись Самовидца // Страна казаков. Сборник воспоминаний современников и документов. – К.: Радуга, 2004.

3. Transakcia Chydnovska. – Museum Narodowe w Krakowie. – Biblioteka Czartoryskich. – Rękopis Sygn. 402. – STR.351 – 354.

4. Качмарчик Я. "Діялося в обозі під Чудновом дня 17 року 1660" // Київська старовина.-2001.-№3. – С. 127 – 129.

5. Мицик Ю.А. Чигирин – гетьманська столиця. – К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2007.

6. Ролле Й. Жінки при Чигиринському дворі. – К.: Україна, 1994.

7. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648 – 1676 рр.). – К.: Видавничий дім "Альтернативи", 1999.

8. Україна – козацька держава. – К.: Емма, 2004.

Світлана Піценко (Дніпропетровськ),

аспірантка кафедри історії та політичної теорії

Національного гірничого університету

Участь українських козаків у Хотинській війні в джерелах та історіографії (до початку ХХ ст.)

Петро Конашевич-Сагайдачний з польським королем Жиґмонтом III і гетьманом Любомирським у воєнному таборі. Плоскоріз з XVII ст.

Обрання теми статті зумовлене потребою, що виникла через відсут-ність праць, які б узагальнювали тракту-вання даної проблема-тики українськими та іноземними істориками, та необхідністю оцінити вплив історіографічних теорій на формування історичної свідомості українського і поль-ського суспільств, зок-рема щодо їхнього ставлення до козацтва.

Сучасні дослідники В.Голобуцький в своїй праці «Запорозьке козацтво», В.Щербак в нарисах «Історія українського козацтва», В.Сергійчук в праці «Іменем Війська Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI – середини XVII ст.» та інші розкривають дану проблему в контексті вивчення загальної історії козацтва.

З низки причин сучасні дослідники мають у розпорядженні дуже небагато матеріалів, створених представниками Війська Запорозького, що виступало під час Хотинської війни союзником польсько-литовської армії. У незначній кількості дійшли до нашого часу джерела, створені турецько-татарською стороною.

Введення до наукового обігку і публікація нових джерел з історії Хотинської війни та участі в ній українських козаків сприятиме об'єктивнішому висвітленню цих подій. Це, перш за все, стосується тих джерел, які створювалися за межами польсько-шляхетського табору і погано збереглися.

Було опубліковано 10 щоденників з описами битви, зокрема Матвія Титловського та Якова Собєського. Ці оригінальні описи містять безліч фактів, які дозволяють характеризувати особовий та етнічний склад Війська Запорозького.

Щоденник Титловського вперше був надрукований італійською мовою й увійшов у перекладі українською до літопису Самійла Величка.

Яків Собєський відобразив свої враження в праці «Записки о Хотынской войне», в якій він, на відміну від загальної аристократичної польської думки, все-таки вказував, що козаки допомогли відвернути страшну біду, яка насувалася з боку турків. «В этой войне запорожские козаки выступили героями и, забывая различие между верой и народностью, везде выручали из беды поляков», – пише він [7]. Але все ж таки залишаючись поляком і вірним своїй батьківщині, Собєський, описуючи Хотинську війну, з великим пафосом говорив про поляків, які, на його переконання, у вирішальний момент мужньо перекрили дорогу ворогові. Водночас він вважав козаків грабіжниками, які у кожній війні шукали лише наживи.

До праць Собєського належать «Діаріуш Хотинського походу» та «Коментарі про Хотинську війну» (латинською, 1646). В них автор високо оцінював діяльність гетьмана П.Сагайдачного, на відміну від ролі українського козацтва, під час Хотинської війни 1621 р. [2].

В праці польського історика Павла Пясецького «Хроніка» показано кількість польського війська в порівнянні з козацьким. За його свідченням, магнати ухилились від участі у війні. З їх числа до табору Ходкевича прибули лише Д.Заславський з 600 вояками і белзький воєвода Р.Лещинський зі своєю надвірною сотнею. «Артилерія Ходкевича, — підкреслює Пясецький, — була небоєздатною: гармати старі, бракувало пороху і ядер». Але, незважаючи на це, все ж поляки відіграли визначну роль в перемозі під Хотином.

Досить вагомим є висвітлення в «Палінодії» З.Копистенського Хотинської війни, в якій на боці поляків воювали козаки – «з цесарем Турецьким и Татарами под Хотенем в Волоской земли» [10]. «Він дістав інформацію про перебіг війни від її безпосередніх учасників, і насамперед від Сагайдачного. Вірогідно, що згадка в «Палінодії» про Хотинську війну – це одне з перших письмових повідомлень, яке зафіксувало цю подію в історії України і вирішальну роль у ній козаків.

В «Мемуарах, относящихся к истории Южной Руси» описується не один випадок героїзму козаків під час бойових дій. Козаки, на відміну від польських військових, не здавалися в полон, вважаючи за краще битись до останнього.

В документах, вміщених у «Жерелах до історії України-Руси. Док. 144», яскраво і повно показано, як запорозькі козаки проводили партизанські вилазки та розвідки, неочікувано нападаючи на ворогів, зриваючи військові плани турків та захоплюючи їхні кораблі, що перевозили «облогові гармати, порох, ядра і провіант» [3].

Щодо чисельності козацького війська, яке брало участь у Хотинській війні, існують різні дані. Але найбільш достовірними є два списки козацьких сил: реєстр від 6 липня 1621 р. та реєстр серпня 1621 р. (під командуванням Петра Сагайдачного).

Реєстр 6 липня 1621 р. мав наступну кількість полків:

1. Якова Бородавки – 3000;

2. Петра Сагайдачного – 2200;

3. Івана Зишкаря – 2000;

4. Богдана Конші – 1600;

5. Тимоша Федоровича – 4000;

6. Мусія Писаренка – 2500;

7. Федора Білобородька – 3200;

8. Данила Довгаля – 3000;

9. Адама Підгорського – 3700;

10. Сидора Семаковича – 3500;

11. Василя Лучковича – 4100;

12. Яцька Гордієнка – 2900;

13. Семена Чечуги – 3400;

14. Войтеха Вусатого – 2800.

Всього налічувалось 41900 козаків [12].

В «Жерелах до історії України-Руси. Док. 148» є відомості про офіційний реєстр серпня 1621 р., де значиться, що під Хотином було 38800 козаків. Військо ділилось на 3 кінних полки:

1. Петра Сагайдачного — 3000;

2. Івана Зишкаря — 2300;

3. Богдана Конші — 1600 (всього кінноти було 6900).

Було і 10 піших полків:

1. Тимоша Федоровича — 4000;

2. Мойсея Писарка — 2500;

3. Федора Білгородка — 3200;

4. Данила Довганя — 3000;

5. Адама Підгорського — 3700;

6. Сидора Семаковича — 3500;

7. Василя Луцкевича — 4100;

8. Яцька Горденка — 2700;

9. Цецюри Семрока — 3200;

10. Івана Гаржея — 2000 (всього піших налічувалось 31900 чоловік).

Військо мало 20 мідних, 3 залізних гармати і хуру. Крім провіанту, фуражу, балагул для поранених було 12 возів з ядрами, порохом. В артилерії та обозі налічувалось 7700 чоловік [3].

Для прикладу: одна ставка султана охоронялась численною вартою яничарів. Навколо табору, що не мав польових укріплень, стояли гармати, яких, за одним свідченням, було 200, а за іншими — 500. Крім польових, у турків були облогові гармати, ядра яких важили до 55 кг. При стрільбі вони страшенно гриміли. Кінноту турків під Хотином становили переважно білгородські, ногайські і кримські татари. Їх було близько 30 тис.

У «Збірнику документів і нормативних документів. Османська імперія в першій четверті XVII століття» є інформація, що дозволяє скласти наступну таблицю чисельності збройних сил Війська Запорозького (чол.) та відзначити, що кількість війська весь час збільшувалась, особливо до 1621 р.

Таблиця 1

Склад війська

Роки

1611

1619

1621

Бойовий

10 000

11 000

15 000

Допоміжний

Даних нема

23 000

26 600

Всього

Даних нема

34 000

41 600

Ще одним джерелом, що змальовує участь запорозьких козаків у Хотинській війні, є «Історія Хотинської війни» сучасника подій, вірменського хроніста Ованеса Каменецького та «Хроніка» Оксента Каменецького. В своїй праці Ованес характеризує козаків як мужніх та сильних воїнів: так, зустрівшись у Молдавії з турками і татарами, козаки «вісім днів вели кривавий бій проти них — доти, поки не вбили пашу і багатьох інших» [11]. На основі документальних робіт Каменецьких проводились неодноразові дослідження та аналіз Хотинської війни, і хоча вони мають довідково-інформаційний характер, все ж є дуже цінними.

Багато цікавої інформації містять козацькі літописи Самійла Величка та Григорія Граб’янки, які розкривають не тільки причини та хід Хотинської війни, але й погляди на місце і роль козацтва в історії українського народу. В літописах описується тактика ведення війни козаків з турками під Хотином. Так, яскраво подані воєнні події 8 вересня, коли козаки застосували проти ворогів новий тактичний прийом, який розробив сам Сагайдачний [6]. Літописець підкреслює, що не тільки поляки, але й турки дуже високо оцінили військову майстерність Сагайдачного. Але дані літописів містять багато перебільшень та домислів самих авторів.

Окрім українських козацьких літописів до оцінок подій Хотинської війни звертались і іноземні дослідники, серед них Йоган-Йоахім Мюллер. Частину його праці «Історична дисертація про козаків», яку представлено в приміщенні філософського факультету на публічний розгляд під головуванням месера Готфріда Вайса з Груні в Пруссії», було опубліковано в 1988 р. Автор дає високу оцінку українському козацтву та стратегічній майстерності П.Сагайдачного в ході Хотинської війни. Мюллер оцінив події 1621 р. як визначну ланку у розвитку загальноєвропейського історичного процесу.

У працях російських істориків М. Карамзіна, С.Соловйова про Хотинську війну та участь у ній козаків згадуються лише деякі моменти, пов’язані з Сагайдачним.

Російський історик М. Коялович у праці «Чтения по истории Западной России» показав не тільки роль українських козаків у війні, але і наслідки для них миру Речі Посполитої з турками: «Поляки жестоко отплатили за эту помощь. Они вспомнили теперь всю опасность, какою грозили им козаки. И обратили все свои силы на то, чтобы сдавить их» [10].

За українським істориком І. Крип’якевичем, Хотинська кампанія придбала нову славу Запорозькому війську. Козаки визначилися в ній такою відвагою й погордою смерті, що поляки не могли всьому цьому надивуватися. В праці «Історія українського війська» автор розкрив хід та наслідки Хотинської війни, особливо трагічні для козацтва.

Історик, археолог, етнограф В.Антонович в «Монографии по истории Западной и Юго-Западной Росии» показав підступність польського короля, що погоджувався на всі вимоги Сагайдачного, натомість козацтво повинно було допомогти полякам під час Хотинської війни. І хоча у боротьбі з ворогом козаки виявляли чудеса героїзму та врятували польське військо від розгрому, король свої обіцянки не виконав.

Єжи Топольський в праці «Історія Польщі» розкриває політику сейму щодо козаків. Він підкреслює, що основною задачею існування козацтва взагалі була охорона південних кордонів Речі Посполитої. До цього схиляв досвід кампанії 1621 р., коли для боротьби з турками були залучені козаки на чолі з Сагайдачним, які брали участь у битві при Хотині. І особливих привілеїв козаки взагалі не повинні були отримати, а мали бути вдячними за те, що їм дозволяють служити Речі Посполитій.

Алекберді М. в своїх працях також наголошував, що головною причиною участі козаків у Хотинській війні було протистояння загарбницьким планам Османа ІІ щодо України. Саме тому, стверджує автор, запорожці присягнули допомагати полякам у війні проти турків.

Польський історик Йосип Третяк, автор праці «Історія Хотинської війни 1621 року» проводив дослідження на основі польських та німецьких джерел. Автор вважає вирішальним фактором участі і перемоги козаків у війні з турками прагнення поживитися. Третяк не бере до уваги ні козацьке військове мистецтво, ні їхню сміливість. Автор обмежився використанням в основному польських джерел, не використовуючи документів, написаних турецькою чи татарською мовами, а також міжнародних трактатів, тому не зміг змалювати повну картину воєнних подій 1621 р.

Український історик Микола Аркас в своїй популярній праці «Історія України-Руси» описав весь хід воєнних дій козаків та поляків, з одного боку, та турків, з іншого. Він відзначив грамотну тактику проведення бойових операцій Сагайдачним та його уміння вийти з найскрутніших ситуацій. Автор вважає, що повна перемога дісталася б козакам, якби Великий гетьман литовський Ходкевич надав військову підтримку козакам. Але Ходкевич не схотів віддати слави козакам і уклав мир з турками.

Історик Д.Яворницький в своїй праці розкрив хід та характер Хотинської війни, підкреслюючи особливу роль в її успіху козацького війська, яке, не маючи такої чисельності, як турецьке, все ж таки змогло йому протистояти: «Походы козаков закончились блестящей победой гетмана Петра Конашевича Сагайдачного в 1621 року над турками под Хотином. Для этой решительной войны вышел сам султан Осман с полумиллионной армией, готовясь раздавить Польшу и обратить ее в турецкую провинцию. Видя страшную грозу, Владислав, как и во время московского похода, лично обратился к Сагайдачному с просьбой о помощи» [8].

Важливим дослідженням є праця Михайла Грушевського «Історія України-Руси», в якій він відзначив відвагу та мужність Сагайдачного, що вірою і правдою відслужив у цій війні разом з козацьким військом польському королю. «Бідували дуже через брак паші, але під залізною рукою Сагайдачного трималися до останку, тим часом як з польського війська шляхтичі з найзначнїйших фамілїй, скучивши довгою війною, без сорому тікали, ховаючися в фури, що йшли по провіант тощо» [6]. В праці зібрано низку документів та фактів, з іноземних та українських джерел, що розкривають характер війни та її хід.

Дослідженням подій Хотинської війни займались і турецькі історики, такі як Мустафа Наїма, Печеві Ібрагім, Евлін Челябі та інші.

Отже, переглянувши іноземні та українські джерела та літературу, можна сказати, що в Хотинській війні все ж велику роль відіграли козаки, а гетьман Сагайдачний показав блискуче тактичне мислення та бездоганне вміння керувати багатотисячними масами піхоти та кавалерії. Бойова співдружність козацького та польського військ у Хотинській війні набула великого міжнародного резонансу, адже завдяки їй було фактично зупинено експансію Османської імперії в Європу, Порті завдано чи не найбільш відчутного до цих пір удару по її військовій могутності та політичному авторитету. А щодо заслуг українського козацтва в захисті земель Речі Посполитої, та й усієї Європи від турецької експансії, то тут вельми промовистими є слова вірменського автора "Кам’янецької хроніки" Оксента, котрий стверджував: "Польська армія витримала і вистояла, насамперед дякуючи могутності Господа Бога і запорозьким козакам, котрі перебували там у таборі, бо кожен божий день ці козаки виступали проти невірних, пропонували їм битися, перемагали ворога і не давали загинути полякам...".

Таким чином, узагальнення праць та історіографічних теорій з проблематики участі українських козаків у Хотинській війні дасть змогу переглянути, а також оцінити роль і місце козацького війська в зовнішній та внутрішній політиці Речі Посполитої, що сприятиме об’єктивному висвітленню цих подій.

___________________________

1. Участие запорожских козаков в Хотинской войне: [Из "Записок о Хотинской войне" Я.Собеского / Публ. Ф.Китченко] // Черниг. губерн. ведомости. — Часть неофиц. — 1849. — № 47. — С. 281 – 286; № 48. — С. 296 – 299; № 49.— С. 305 – 309; № 50. — С. 311 – 312.

2. Piasecki P. Kronika Pawla Piaseckiego biskupa przemyslskiego Polski przeklad wedle dawnego rekopismu, poprzedzony studyjum krytycznem nad zyciem i pismami autora. — Krakow, 1870.

3. Жерела до історії України-Руси.– Л.: Наукове товарство ім. Шевченка, 1895 р. — Т. 8. — Док. 144, 148, 151.

4. Копистенський З. Палинодія // Русская историческая библиотека. – Т. 4. – М., 1898.

5. Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — Вып. 2. – К., 1896.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VII. – Л., 1898.

7. Г.Грабянка, С.Величко, Й.Мюллер та ін. – К.: Центр пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, 1991.

8. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків — Т. 1 – 3. — К.: Наукова думка, 1991.

9. Антонович В.Б. Монография по истории Западной и Юго-Западной Росии. — Т. 1. — К., 1885.

10. Коялович М.О. Чтения по истории Западной России. – СПб., 1884.

11. Анасян А. Отголоски битв при Хотине (1621 г.) в армянских источниках // Великая дружба: Сборник, посвященный 300-летию воссоединения Украины c Россией.— Ереван, 1954.

12. Biblioteka Muzeum im. Czartoryjiskich w Krakowie. DR. – 1657.

Оксана Коваленко (Полтава), старший

викладач кафедри історії України ПДПУ,

молодший науковий співробітник Інституту керамології

Ґуральництво у Полтаві XVIII століття

Значного розвитку у XVIII ст. в Гетьманщині досягло ґуральництво. До об'єктів промислового й торгівельного призначення, пов'язаних з ґуральним виробництвом, належали винокурні (винниці, лембики), солодовні, бражниці, пивоварні, шинки. Винокурні (ґуральні, винниці) являли собою невеликі приміщення, часто — звичайні господарські комори, в яких розміщувалися резервуари для перегону горілки. Власники тримали господарство, зокрема, відходами з винокурень відгодовували худобу [13, с.27], оскільки сировиною для ґуральництва служили перероблені зернові культури. На цих невеликих підприємствах, зазвичай на 4-6 казанів, працювало, по кілька робітників, і то лише кілька місяців на рік. У другій половині XVIII ст. техніка ґуральництва покращала — прості казани, що давали в середньому 1 відро горілки, почали замінювати вдосконаленими англійськими кубами з продуктивністю 4 – 25 відер на добу. Виникали й більші ґуральні (наприклад, ґуральня князя Безбородька в Золотоніському повіті з потужністю 900 гектолітрів на рік), з'явилися перші спеціалізовані виробництва [19].

На 1739 р. у Полтаві зафіксовано 81 винокуренний казан [13, с.32]. Проте це мало говорить про число споруд — винокурень, адже відомі випадки розміщення кількох казанів в одній споруді. Облік за казанами, а не окремими спорудами, провадився через те, що саме казани обкладали податками. Принагідно зауважимо, що податки з винокурень, які надходили до магістрату та Військового скарбу, були доволі значними, зокрема, з Полтавського полку в 1722 р. до Військового скарбу надійшло близько 9600 золотих [9, арк.2]. Встановити території, де функціонували ці винокурні, на сьогодні фактично неможливо. Епізодичні дані містять судові справи. Так, зокрема, відомо, що 1750 р. у підварку Павла Войновича, розташованому в Здихальному яру (район Підмонастир'я), поряд із житловою хатою стояла винокурня [14, с.311].

Станом на 1765 – 66 роки у місті було 15 винокурень. З них лише одна — як окрема будівля — знаходилася у межах фортеці. Вона належала купцю Прокопу Попенку, розміщуючись "вниз по руче Полтавки на правои стороне в вершине", тобто на правій стороні сучасної вул. Леніна [9, арк.92]. Інші 14 невеликих ґуральних виробництв дислокувалися на території форштадту.

Винокурні належали козацькій старшині та заможним представникам міщанства — купцям. Як виняток, можна згадати спільне володіння винокурнею двома посполитими [9, арк. 198] та винокурню у власності Федора Браїлка, підданого графа Олексія Розумовського, який проживав у його підварку [9, 227 зв.]. Така ситуація — зосередження ґуральництва в руках козацько-старшинської верхівки міст була традиційною для Гетьманщини. Характерно, що загальноросійський указ про винокуріння, виданий 1765 р., який надавав право ґуральництва виключно дворянам [13, с.48], в Гетьманщині ще не набув повсюдного застосування.

Винокурні діяли переважно у власницьких підварках, рідше дворах, займаючи окремі господарські споруди — комори. У більшості випадків власники не проживали в цих підварках, тут мешкали їхні піддані, які, вірогідно, й працювали у винокурнях. Лише дві винокурні (по одній у фортеці та на форштадті) фіксуються як розташовані окремо, у спеціально споруджених будівлях. Серед місць більш-менш компактного розміщення винокурень згадаємо два — Київську вулицю та суміжну з нею територію схилу Іванової гори. Влаштування двох винокурень саме тут, на передміській частині Київської вулиці, мало бути вигідним для власників, оскільки вулиця в межах фортеці була торговельною: ледь не в кожному дворі розміщувалися лавки й торгували алкогольними напоями [9, арк.34 зв, 30, 25 зв., 29 зв.], до того ж, шинки та інші ґуральні об'єкти тяжіли до в'їздів у місто, значних шляхів [12, с.8]. Неподалік від цієї ділянки, на вулиці Воздвиженській (приблизно траса сучасної вул. Кірова), функціонували ще дві винокурні.

Шинки, невеликі заклади з продажу алкогольних напоїв, були не лише винними лавками, але й виконували, як зауважив ще О.І. Левицький, ширші функції. У недільні та святкові дні тут збиралися міщани для обговорення різних справ, а подорожні знаходили тут ночівлю, оскільки шинки слугували ще й своєрідними постоялими дворами [15, с.185]. Тогочасні полтавські шинки можна умовно розподілити так, як показано в таблиці.

Типи полтавських шинків

За власниками

За типом напоїв

За територією розташування

За розміщенням відносно домо-господарства

Приватні шинки (старшинські, міщанські, козацькі, посполитські)

Медові

Фортечні

У підварку (гос-поддарська споруда або хата)

Цехові

Винні

Форштадтні

У дворі (госпо-дарська споруда або хата)

Церковні

Бражні

Заміські

Окрема споруда

Горілчані

З'ясуємо власників та розглянемо місцезнаходження шинків за означеними типами. Приватними шинками володіли міщани, козаки, посполиті, але здебільшого — козацька старшина. У 1722 р. по одному шинку належало полковнику Івану Черняку, війту Кирилу Івановичу, отаману Івану Коломаку, осавулу Івану Левенцю, значковому товаришу Григорію Чуйкевичу [17, с.12; 9, арк.2; 6, арк.2-2зв.; 14, с.91; 16]. На решту мешканців припадав 21 медовий шинок. На підставі компутів 1718 і 1721 років вдалося виокремити 10 власників шинків: три належали кінним козакам Семену Тарасенку, Данилу Дубовину та, вірогідно, Омеляну Хоменку; один — тяглій козачці Парасці Прокопувні; два — тяглим посполитим Кирилові Коливошці та (або) Данилові Котенку або Івану Котку (з ними можна ототожнити вказівку на шинок у "Котовій хаті"); чотири — купецьким і торговим людям Богдану Марковичу, Андрію Ваценку, Івану Чигиринському та Лук'яну Сулимі [6, арк.2 – 3; 9, арк.3 – 7зв.].

У 1735 р. у межах фортеці існувало 15 шинків, у тому числі 8 козацьких [16, с.3;5, арк.3-7], притому переважно старшинських. Ними, зокрема, володіли бунчуковий товариш Григорій Черняк, старосанжарівський сотник Григорій Занковський, полкова писарка Анна Бугаєвська, значкові товариші Кость Тарасенко та Федір Бойко, отаман Лука Старицький, полковий осавул Іван Левенець; тут же згадано ченців Нехворощанського монастиря [16, с.1, 3]. Трьома десятиліттями пізніше, згідно з "Генеральним описом Лівобережної України" 1765 – 1766 років, це число менше: шість шинків у межах фортеці й лише один на форштадті, причому всі розміщувалися у дворах мешканців. Вказано, що власники торгують з власних дворів "гарячим вином": "двор … у нем дается мед и пиво"; "во двору шинковом"; "на два двори шинкует"; "в хате", "торг … гарачим вином, которое продает из дому ведрами и чарками" [6, арк.2 – 3; 9, арк. 25 зв.-30]. Серед власників шинкових дворів переважали представники купецького стану — Омелян Кіценко, Василь Локощенко, Петро Бобров, Марина Гудзенкова [9, арк.18, 19, 25 зв. 29 зв.], з-поміж міських урядників — лавник магістрату Григорій Новомлинський, з-поміж козацької старшини — військовий товариш Гнат Давидович [9, арк.7, 30]. Єдиний форштадтській шинок розміщувався у дворі графа Олексія Розумовського на Філіповій вулиці, проте дві хати, в яких він містився, наймав купець Мирон Широкий [9, арк. 174]: в одній із них торгували, в другій жив найманий шинкар.

Порівняння власників винокурень та шинків показує, що половина осіб, які продавали напої, володіли й винокурнями та шинкували з дворів, у яких самі проживали, виділяючи для шинків хату чи окремі покої. Це вже згадані лавник Новомлинський, козак Давидович та вдова Гудзенкова [9, арк. 7, 30, 19; 146 зв., 159, 157]. Решта торгівців закуповувала вже готову продукцію на винокурнях, перепродаючи її вроздріб у шинку. Слід зауважити, що порівняння джерел 20-х та 60-х років XVIII ст. не показує тяглості традицій шинкування в жодній родині. Нащадки власників шинків чи винокурень 20-х років не фігурують у пізніших джерелах, з чого бачимо: шинковий та винокурний промисел не переходив у спадок, і це разом із іншими свідченнями, які у даній статті не розглядаються, підтверджує переділ земельної власності, який відбувся у місті приблизно на початку 1750-х років.

Усі шинкові двори стояли відносно поруч — на Київській, Безіменній та Купецькій вулицях [9, арк.7, 18, 19, 25 зв. 29 зв., 30], тобто на ділянці сучасного Соборного майдану та прилеглої до неї вул. Жовтневої, тяжіючи до місць проживання купецтва, меншою мірою — козацької старшини, яка активно займалася торгівлею та дрібним ґуральним виробництвом. Займали шинки вигідне для торгівлі положення — у фортеці, поряд з адміністративним і торгівельним центром.

Цехові шинки у спільному володінні цехових братчиків — це явище характерне для міст Гетьманської України XVII – XVIIІ ст., де цехи використовували прибутки з шинків для сплати різноманітних податків: сустентації (виплат на утримання російських драгунів й заготівлі фуражу для коней), стації, поштових та полкових зборів [1, арк. 2, 3], тим більше, що прямі податки з цехового шинкування у першій половині XVIIІ ст. не стягалися. Упродовж XVIII ст. в Полтаві власниками шинкових дворів виступають п'ять цехів: кушнірський, кравецький, ткацький, шевський, різницький. Так, на 1714 р. фіксується шинок, належний кушнірському цехові [2, арк.44 зв.]. Відомість 1722 р. та ревізія 1732 р. показують, що двом полтавським цехам, кравецькому і шевському, належало по одному медовому шинку [6, арк. 2; 3, арк. 272]. Ткацький цех володів на 1722 р. як медовим шинком, так і бражницею [6, арк. 2, 3 зв.], а на 1732 р. — лише шинком [3, арк. 272]. Різницький цех мав у власності бражний шинковий двір [1, арк. 2]. На другу половину XVIII ст. цехових шинків у місті вже не було. Серед причин занепаду цієї традиції головну роль відіграла втрата цехами незалежності й поступове підкорення їх магістратам, місцевій адміністрації та козацькій старшині, що виражалося в збільшенні різнотипних податків, повинностей і зборів, які мусили виконувати чи сплачувати цехові ремісники.

Церковні шинки. У відомості від 12 жовтня 1722 р. про число шинків значиться, що 8 шинкових дворів, в яких "дается мед и пиво ", належали Успенській, Воскресенській, Миколаївській, Стрітенській церквам і Полтавському Хрестовоздвиженському монастирю [6, арк. 2,2 зв.]. Станом на 1732 р. кількість церковних шинків зменшується до шести: успенський, воскресенський, спаський, стрітенський, миколаївський та подільський, який належав церкві Різдва Богородиці [3, арк. 271 зв.]; а ще через три роки — у 1735 р. ревізія фіксує наявність у місті 7 церковних шинків тих самих власників [5, арк. 1-6; 16, с. 3].

Успенський храм у 1722 р. мав у власності два шинки, що знаходилися на території фортеці, в одному з них у цей час працював шинкар Федір [16, с. 28], а 1732 р. — один, де жив та працював шинкар Мойсей [3, арк. 271 зв.]. У 1735 р. цій церкві знову належало два шинкові двори [16, с. 3]. За даними 1765 р., успенський шинок займав половину церковного двору на Безіменній вулиці (сучасна територія Соборного майдану) [9, арк. 15]; вірогідно, йдеться про один зі згаданих, який постійно розміщувався на цій ділянці фортеці, неподалік храму.

Два шинки на початку 20-х років XVIII ст. мала Воскресенська церква, один з яких також знаходився за межами міста [1, арк. 2]. Дані за наступні роки фіксують постійну наявність одного медового шинку, в якому працювали наймані шинкарі, зокрема у 1732 р. це був Іван Цибулко [3, арк. 271 зв.]. У 1765 р. Воскресенський шинковий двір з житловими приміщеннями та лавками віддавався в найм полтавським мешканцям [9, арк. 35 зв.]. Цей шинок розміщувався поблизу Воскресенської церкви на Київській вулиці (сучасна вул. Жовтнева).

За вже згаданою відомістю від 12 жовтня 1722 р. про число шинків у Полтаві, серед інших шинків названо "Двор Свято Николский а в нем дается мед и пиво". Шинок існував й у 1732 р.— ревізія фіксує Миколаївський шинковий двір, у якому ніхто не мешкав. Його існування через три роки засвідчив реєстр м. Полтави 1735 р. [5, арк. 3], проте в ньому вже не шинкували; вірогідно, десь наприкінці 30-х років XVIII ст. церква продала цей двір, бо в пізніших джерелах його вже не згадують.

Два шинки у XVIII ст. мав у власності Полтавський Хрестовоздвиженський монастир: один у межах Полтави, інший — поза містом, причому обидва у ревізійних книгах віднесено до категорії міщанських [3, арк. 272]. Оскільки монастир до 1786 р. володів частиною землі у приміському селі Щербані, то, очевидно, й розмістив шинок саме там.

Шинки могли утримувати й заможні церковні громади. Вони розміщували їх у церковних дворах, оселяючи там найманих робітників з родинами. Більшість шинків такого типу знаходилася на території фортеці. Проте у другій половині XVIII ст. їх число скоротилося, вони залишаються у власності лише двох найзаможніших церковних громад — кафедрального Успенського собору та Воскресенської церкви.

На окрему увагу заслуговує співвідношення числа шинків з кількістю мешканців Полтави. Так у 1720-х роках, коли в місті було 955 дворів, діяли 21 медовий шинок, 18 горілчаних кухових, 46 горілчаних відерних та 11 бражниць [1, арк. 2-3]. У другій половині XVIII ст. спостерігається зменшення кількості шинків пропорційно до числа населення, водночас більша їх частина концентрується в руках найзаможніших верств міста. Ця своєрідна монополізація була пов'язана із поширенням на території Гетьманщини відкупної системи, що поглибилося на початку ХІХ ст. Так, у 1804 р. в місті та на передмістях було вже всього 20 шинків [18, с. 72].

До сьогодні в Полтаві збереглася єдина будівля шинку кінця XVIII ст. (це житловий будинок на розі вул. Шевченка та Рози Люксембург, значно перебудований у ХХ ст.). На думку архітектора К.В. Гладиша, це колишній заїжджий двір на шляху від фортеці до хуторів Огнівка та Пушкарівка. Первісно будинок був побудований з дубових колод та грабових пластин [12, с. 8, 10]. За однією з версій, у ньому зупинявся в 1776 і 1779 роках О.В. Суворов, який 1776 р. був хворий на пропасницю й довго лікувався у Полтаві [11, с. 14]. План та кресленик фасаду цієї будівлі початку ХІХ ст., виконаний архітектором М.А. Амвросімовим, показує обгороджений парканом двір з невеликими прямокутними господарськими приміщеннями та кутову будівлю шинку [7, 8].

Солодовні — це приміщення, де пророщували та просушували зерно для виготовлення солоду. На 1722 р. їх було у місті вісім: дві належали посполитим (Хоменку та Ваценку), шість козакам — Васильєву, братам Самуйлу та Панасу Ваценкам, Муровцеву, Івану Щербаню, Івану Мануйленку "з нагорного" та "кобизчанова" [6, арк. 3 зв.; 4, арк. 3 зв., 4 зв. - 6 зв.]. Дві останні позначають місце розміщення солодовень: Мануйленкова знаходилася на котрійсь із міських гір, де саме — невідомо, а ще одна, прізвище власника якої встановити не вдалося, — на передмісті Кобищанах.

Станом на 1765 – 66 роки фіксується шість солодовень, всі вони належали козацькій старшині: генеральному обозному Семену Кочубею, полковому обозному Андрію Руновському, судді Григорію Сахновському, військовому товаришу Йосипу Келеберді, сотенному хорунжому Івану Токарю [9, арк. 160, 202 зв., 308, 311, 366 зв.]. У списку власників зустрічаємо також прізвище купецької вдови Марії Гузенкової, яка володіла майже всіма видами об'єктів ґурального виробництва у місті. Всі солодовні розміщувалися на форштадті, переважно у підварках власників, де проживали їхні піддані з родинами, які працювали у солодовнях. На це вказують навіть дані антропонімії: наприклад, у підварку Семена Кочубея мешкав і працював його підданий Семен Солодовченко. Лише в одному випадку солодовня не входила до складу домогосподарства, а розміщувалася на Спаській вулиці як окрема споруда, поряд із бездвірною хатою. Спостерігаємо також випадки, коли у підварку проживала родина, що не сплачувала за оренду житла, натомість відпрацьовувала роботою у солодовні.

Броварні. У першій чверті XVIII ст. у місті функціонувало чотири броварні, які належали осавулу Прокопу Левенцю, козаку Омеляну Хоменку, купцю Богдану Марковичу, значковому товаришу Кості Тарасенку [6, арк. 3 зв.]. До 1760-х років кількість броварень залишилася сталою. Характерно однак, що всі вони належали особам, які водночас володіли солодовнями — об'єктами цього ж виробничого циклу. Це полковий суддя Григорій Сахновський, обозний Андрій Руновський, військові товариши Осип Висоцький та Іван Богданович [9, арк. 85, 86 зв., 96 зв.]. Усі броварні являли собою окремі бездвірні споруди й концентрувалися на одній ділянці міста — "идучи от валу вниз по руче Полтавки на левой стороне в вершине" (лівий схил Мазурівки, сучасна вул. Леніна). Винятком була пивоварня Богдановича, що знаходилася на Богоявленській вулиці міста, проте це ділянка поряд із описаною, поблизу валу.

Отже, ґуральне виробництво у місті було незначним за своїми обсягами, розрахованим на місцеве споживання продукованих напоїв. Об'єкти ґуральництва: винокурні, солодовні, броварні, та шинки розташовувалися в домогосподарствах власників, займаючи одне чи кілька приміщень. Найчастіше вони знаходилися у підварках, в яких жили та працювали піддані або наймані робітники. Пивоварні розташовувалися окремо, як осібні споруди. Більшість винокурень, броварень, солодовень розміщувалися на території форштадтів. Натомість шинки навпаки тяжіли до центру фортеці або до в'їздних брам чи шляхів, що проходили по форштадтах. Окрім цехів та церков, які виступають власниками шинків, ґуральне виробництво концентрувалося в руках незначного кола, близько 10 осіб козацької старшини, що контролювали процес від виготовлення алкогольних напоїв до їх роздрібного продажу у шинках.

_____________________

1. // Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені В.Вернадського (далі — ІР НБУ). — Ф. 61: (Кістяківського). — Спр. 1577.

2. // ІР НБУ. — Ф. 61: (Кістяківського). — Спр. 825.

3. // ІР НБУ. — Ф. І: (Лазаревського). — Спр. 54335.

4. // ІР НБУ. — Ф. І: (Лазаревського). — Спр. 54480.

5. // ІР НБУ. — Ф ІІ: (Історичні матеріали). — Спр. 737.

6. // ІР НБУ. — Ф ІІ: (Історичні матеріали). — Спр. 757.

7. // Російський державний історичний архів в Санкт-Петербурзі (далі — РДІА в СПб) . — Ф. 1488. — Оп. 3. — Спр. 658.

8. // РДІА СПб. — Ф. 1488. — Оп. 3. — Спр. 657.

9. // Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі —ЦДІАК України) . — Ф. 57: (Генеральний опис Лівобережної України 1765 – 1769 рр.). — Оп. 2. — Спр. 1.

10. // ЦДІАК України. — Ф. 51: (Генеральна військова канцелярія). — Оп. 1. — Спр. 28.

11. Бучневич В.Е. Записки о Полтаве и ее памятниках. — Полтава: Типография Губернского правления, 1902. — 440 с.

12. Гладыш К.В. Архитектура и памятники Полтавщины: путеводитель. — Харьков: Прапор, 1982. — 104 с.

13. Гуральне право та право шинкувати горілкою в Лівобережній України до кінця XVIII ст. — [Б.м., Б.р.]. — 53 с. // Фонди Національної бібліотеки України імені В.Вернадського. — Інв. № В-189480. — 53 с.

14. Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.: зб. документів / упоряд. В.Й. Горобець. — К.: Наукова думка, 1993. — 392 с.

15. Левицькій О. Очерки народной жизни в Малороссіи во второй половине XVII в. // Киевская старина. — 1901. — № 7-8. — С. 167 – 209.

16. Модзалевский В.Л. Материалы для истории Полтавского полка // Труды Полтавськой ученой архивной комиссии. — Полтава: Эл. Типо-литографія Г.И. Маркевича, 1906. — Вып. II: Приложение. — С. 1 – 57.

17. Модзалевский В.Л. Списки старшини. Полтавский полк. 1914 р. // ІР НБУ. — Ф. ІІ. (Кістяківського). — Спр. 18805.

18. Павловский И.Ф. Статистическія сведенія о Полтавской губерніи сто лет назад // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. — Полтава: Эл. Типо-литография Г.И. Маркевича, 1906. — Вып. ІІ: Приложение. — С. 70 – 75.

19. Папека О. Ґуральництво / Олександр Папека [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://papeka.brest.by/Historical%20beekeeping.

Костянтин Івангородський (Черкаси),

доцент кафедри історії та етнології України Черкаського

національного університету імені Богдана Хмельницького,

кандидат історичних наук

Етносоціальний контекст державотворчої парадигми

українського козацтва в XVI – першій половині XVII ст.

Роль козаччини в українському державотворенні усвідомлена дослідниками вже давно. Однак, як правило, аналіз впливу козацтва на ґенезу державності зосереджується істориками на подіях від середини XVII ст. Становлення ж політичної спрямованості цього явища на попередньому етапі історичного розвитку, певною мірою, залишається в затінку або ж розглядається побіжно, в загальному контексті. З іншого боку, постулюючи прагнення українських козаків створити власну «національну» державу, чимало авторів не звертає увагу на те, яким чином впливали етносоціальні процеси на формування цієї державотворчої парадигми в середовищі українського козацтва саме в добу перед Національно-визвольною війною середини XVII ст. Остання обставина змушує нас взяти за мету пропонованої розвідки аналіз цього питання.

Виходячи з того, що етносоціальні процеси передбачають, передусім, зміну внутрішніх параметрів певного етносоціального організму (плем’я, народність, нація) на певній стадії історичного розвитку, на нашу думку, вони є найвагомішим чинником, який забезпечує стале існування етносу в історичному часі та розвиткові [1]. З типологічного погляду, це не суто соціальні й не суто етнічні процеси, хоча можуть зумовлюватися їхнім перебігом, а також мати безпосередній вплив на їхню спрямованість. Одним же з найважливіших етносоціальних процесів є прагнення етносоціального організму до утвердження у вигляді політично-структурованої форми, тобто у вигляді держави. Такий підхід дозволяє, зокрема, простежити й державогенез українського етносоціального організму (в період XVI – першої половини XVII ст. це була українська народність), а також конструктивний вплив на цей процес безпосередньо українського козацтва.

Принциповим положенням є також те, що на цьому етапі українці становили вже окремий етнос, а отже, володіли відмінною (від інших) етнічною ідентичністю. Дещо складнішою у цю добу виглядає справа з українським етносоціогенезом. Адже складна етносоціальна структура Київської Русі дотепер не дозволяє вченим чітко ідентифікувати цей процес, хоча, на наш погляд, українська народність, як етносоціальний організм (не плутати з «етносом»), найімовірніше утворюється якраз у «давньоруську добу». Не в останню чергу це пояснюється тим, що «лише в межах держав відбулося формування ранньосередньовічних народностей як сталих етносоціальних єдностей і становлення їх етнічної самосвідомості» [2, 237] Складність етносоціального розвитку в давньоруський період багато в чому пояснює і стабільність цього розвитку спільноти українців-русів у постмонгольську добу (друга половина XIV – XV ст.) – відсутність бурхливих етнічних і етносоціальних процесів.

З іншого боку, цим можна пояснити й доволі безболісну інтеграцію української народності до Великого князівства Литовського. Щоправда, тут слід акцентувати увагу й на такій специфічній рисі українського етносоціального організму, як цілковита втрата ним етнополітичної парадигми (так звана «бездержавність» українців). Остання, на наш погляд, пояснюється довготривалим міжкнязівським протистоянням і політичною залежністю від Золотої Орди, що остаточно трансформувало етносоціальну свідомість українців у регіональну. Натомість, «вживлення» української народності в «інодержавні» етносоціальні організми (передусім, до складу Речі Посполитої в 1569 р.) зумовило фактичне відновлення загальноетнополітичної свідомості та самосвідомості, що яскраво виявилося в державотворчому русі середини XVII ст.

У цьому контексті можна пригадати й позицію відомого українського історика та соціолога В. Липинського, який ще на початку ХХ ст. стверджував, що саме входження більшості українських земель у 1569 р. до складу Речі Посполитої призвело до початку власне самостійного українського політичного процесу, вироблення суто української провідної верстви зі шляхти та цивілізованої частини козацтва [3, XXIV – XXV].

Більше того, можна говорити не про «національну катастрофу», як схильні оцінювати період від середини XVI – до середини XVII ст. деякі дослідники, а про «етносоціальне відродження» українців (це визначення, на наш погляд, чіткіше окреслює ситуацію, ніж термін «національне відродження», котрий досить широко побутує в історичній літературі), що спричинило початок націотворчих і державотворчих процесів на українських теренах і, насамперед, у Південній Київщині, що стала на цьому етапі ядром консолідації української народності. Адже в цей історичний період визначена територія була фактично самоуправною, економічно вільною, що сприяло утвердженню тут козацької автономності.

Геополітичне значення південних староств Київського воєводства в XVI – першій половині XVII ст. невпинно зростає і не в останню чергу внаслідок міжнародної діяльності українського козацтва. Так, уже в 1556 р. фіксується перше козацьке посольство до Великого князівства Московського [4, 22]. Документи засвідчують і зростання дипломатичного значення регіону, скажімо, в цей же час у Черкасах створюється спеціальна дипломатична канцелярія, а на черкаського старосту покладалася вся вага дипломатичної діяльності Великого князівства Литовського з Кримським ханством. Адміністрація виконувала й важливу розвідувальну функцію й, у першу чергу, за допомогою місцевих козаків. Для московських літописців поступово стає звичною картина, що «пришли з Днепра черкасы» [5, 322]. Впродовж 1560 – 1580-х років спостерігається вже постійне зростання масштабів діяльності козацтва і його впливу на міжнародні відносини. Як відзначає С. Леп’явко, це особливо яскраво виявилося під час П’ятнадцятирічної війни балканських народів проти Османської імперії (1592 – 1606) [6, 13]. У першій половині XVII ст. українська козаччина стає вже важливим політичним суб’єктом міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі.

Не останнє місце в цьому посідала і відносна автономність Південної Київщини, де «за панування влади литовських князів ми не помічаємо, – говорить І. Каманін, – повної залежності від неї козаків; останні самі, згідно своїх особистих інтересів, стають у дружні чи ворожі відносини до Криму чи Москви, будучи таким чином більш менш самостійними у зовнішній політиці» [7, 68]. Попри намагання уряду Речі Посполитої розколоти козаччину, створивши в її середовищі так звану «угодівську» партію, «козаки, видячи зневагу, же не могут одержати справедливости, учинили собі сами справедливость» [8, 117]. Фактично козаччина розросталася поза контролем центральної влади, стаючи поступово «зерном народної опозиції» [9, 110]. І як констатував один польський шляхтич, «чим гостріше вона (Річ Посполита. – К. І.) з ними (козаками. – К. І.) поводилася, тим сильніше вони з цього послуху виламувалися» [10, 125].

Польщу особливо непокоїло, «щоб козацька вольниця не виходила з Дніпра на Чорне море і в державах, перебуваючих під владою султана, ніякої шкоди не чинила» [11, 398]. Разом із тим, добре відомо, що одночасно поляки заохочували козацтво до активної міжнародної діяльності, дозволяючи і, наприклад, сприяючи послу Ватикану А. Комуловичу вести «на кресах» переговори щодо антиосманської ліги з козаками у Каневі, Корсуні та Черкасах [12, 61]. Можна пригадати і роль козацтва у «посадженні» поляками «самозванців» на московський престол. Однак чим далі, тим помітнішою стає декларативність підданства козаків королівській владі. Така політична незалежність українського козацтва відчутно дратувала польські урядові кола, скажімо, польний гетьман С. Жолкевський у 1617 р. з гнівом повідомляв, що «козаки написали до мене листа гордого та пихатого» [13, 147]. З іншого боку, поляки змушені були визнати у 1625 р. на засіданні вального сейму Речі Посполитої, що козаки в південних староствах Київщини «удільну собі Річ Посполиту встановили» [14, 285], чим фактично визнавалася політична рівноправність козацтва, яке до того ж стало для поляків «явними ворогами нашими» [15, 237].

Ще одним важливим фактором формування державотворчої парадигми козацтва став і процес трансформації етносоціальної структури української спільноти в другій половині XVI – першій половині XVII ст. Відомо, що в ранньомодерну добу поняття «нація» ототожнювалося, як правило, із соціальною верствою еліти – шляхтою. Попри запеклі дискусії з приводу історичного значення української шляхти цілком очевидно, що ця верства на етапі, який досліджується, повністю втрачає функцію «політичної еліти нації» [16, 5]. І навіть найбільший «захисник» української шляхти «перед судом історії» Н. Яковенко змушена визнати, що «ненавчена політичної самостійності» та не маючи «єдиної станової платформи», «українська шляхта виявилася не готовою до ролі політичного лідера» [17, 84]. Коли ж еліті не вистачає енергії підтримувати етносоціальну структуру всієї спільноти, яку вона репрезентує, вона замінюється контрелітою, у якої потенціал самопожертви заради цієї спільноти виявляється більшим.

Такою контрелітою, безперечно, стало українське козацтво. І хоч ідея козацтва не була суто українським витвором, а схожі утворення мали місце в цей час на розлогому пасмі всього Великого Кордону Євразії, саме український варіант цього явища спричинив тектонічні трансформації етносоціальної структури української спільноти, ставши її новою етносоціальною/національною елітою. Домінування ж саме українського етнічного субстрату в козацтві зумовило важливі етносоціальні процеси. Поступово в ньому, як у своєрідному етносоціальному фокусі, концентруються основні параметри нової моделі життєдіяльності української народності, в тому числі й державотворча ідея. З іншого боку, ставши потужним «етносоціальним трансформатором», козаччина внесла нові елементи української етнічної ідентичності, що пояснюється гнучкими контактами з традиціями інших спільнот, представники яких осідали серед конгломерату українських козаків.

Досить помітно етносоціальне значення українського козацтва зростає впродовж першої половини XVII ст. За досить короткий період воно посіло провідні політичні позиції в українській спільноті та спрямувало свою енергію в напрямі політичного самоствердження. І саме козацтво, згідно твердження П. Саса, виявилося спроможним дати «позитивну політичну перспективу українському народові в ранньоновітній час» [18, 30]. Навіть польська історіографія визнає таку етносоціальну трансформацію українського козацтва феноменальною. Ось як з цього приводу висловлюється В. Серчик: «Швидке створення козаками елементів особливої політичної структури, а потім їхнє наполегливе прагнення розширити та зміцнити цю структуру, домогтися її автономії й навіть незалежності від Речі Посполитої (додамо, прагнення, яке підкріплювалося часто значними успіхами) було свого роду історичним феноменом» [19, 174]. При цьому слід пам’ятати, що саме українське козацтво доклало основних зусиль до остаточного сформування державних органів управління на українських теренах, насамперед у Південній Київщині.

Остаточне утвердження української козаччини в статусі «національного лідера» українців відбувається також на цьому етапі. Важливою віхою на цьому етапі стало відновлення ієрархії української православної церкви у 1620 р., здійснене під охороною козацької шаблі. На переконання Н. Яковенко, ця подія «висунула козацтво на роль рицаря національної ідеї, лідера народу в час тривоги й непевності», а відтак «бурю Хмельниччини змужніле козацтво зустріло вже як визнаний провідник нації і виразник життєвих інтересів України» [20, 269]. І це стало доконаним фактом тогочасної української свідомості. Завдяки цьому чиннику значно активізувалася динаміка етносоціальних процесів, що виявилося, зокрема, в державотворчому русі середини XVII ст. Разом із тим українська «націоналізація» козаків у 1620-х рр. і розширення козацького порядку поза межі середнього Дніпра, як зауважує Ф. Сисин, «підготували ґрунт для прийняття козацтвом функцій руської політичної нації» [34, 71].

Суттєві трансформації зумовили і такий важливий етносоціальний процес, як консолідація української спільноти, передусім, навколо козацтва. І чи не найважливішу роль у цьому відіграли козацькі ради, що збиралися «на волості» в південних староствах Київщини, які «спонукали і прискорювали розвиток національно-політичного життя всього українського народу, посилювали його національно-визвольну боротьбу» [22, 30]. Важливо, що й реєстрове козацтво постійно підтримувало етнополітичні тенденції більшості козацького загалу. Фактично українське козацтво стає тим етносоціальним магнітом, який приваблює всі тогочасні верстви українського суспільства.

Цілком слушно з цього приводу висловилися В. Солдатенко і Ю. Сиволоб: «Враховуючи, що козацтво являло собою реально досить міцний в економічному і соціальному відношенні прошарок середньої та дрібної української шляхти, яка виникла на національному ґрунті внаслідок колонізації вільних земель і була якнайтісніше пов’язана із соціальними верствами населення, що зберегли стійкі ознаки українського етносу, легко зрозуміти, – стверджують ці дослідники, – яке непересічне значення для формування українського етносу мала підтримка козацтвом процесів ідеологічного становлення української нації. Все це створювало козацтву імідж соціальної сили, яка здатна відстоювати загальнонаціональні інтереси України і українців. А це, в свою чергу, спричинило до дальшої консолідації етносу та ідей православ’я, захисником яких воно виступало» [23, 26 – 27].

Досліджуючи формування козацького стану, В. Щербак також переконаний, що цей процес був досить тісно пов’язаний із відродженням української державності. Розвиваючи своє положення, цей історик відзначає: «Козацтво перехопило естафету державотворчої функції у представників князівських родин та шляхти. Очоливши національно-визвольний рух, воно зробило значний поступ в еволюції політичної думки українського етносу. Прагнення козацтва здобути автономію в межах Речі Посполитої трансформувалося в ідею створення власної держави, яка реалізувалася в ході Національно-визвольної війни» [24, 252].

Упродовж другої половини XVI ст. Запорозька Січ, як відомо, перетворюється в окреме формування з досить міцною політичною та самостійною економічними основами, що зумовило її статус головного центру українського козацтва. Проте не викликає сумнівів і та обставина, що Низове товариство стало продуктом діяльності вихідців «із волості», тобто Південної Київщини. Тому з 80-х роках XVI ст., як зауважує В. Смолій, «з’явилася, а у майбутньому набула загрозливого розмаху тенденція загострення стосунків між Запорожжям і городовою Україною, зумовлена боротьбою за гегемонію у державотворчому процесі» [25, 2]. Однак у першій половині XVII ст. волость і Січ залишалися одне для одного важливим підґрунтям спільної життєдіяльності. Не зайвим буде підкреслити і вагому роль Запорозької Січі в збереженні української етнічності.

Зростання авторитету Запорозької Січі зумовлювалося, передусім, її політичною самостійністю й активною зовнішньополітичною діяльністю, а вже в першій половині XVII ст. вона виступає «суб’єктом міжнародного права» [26, 2]. Разом із тим це, безперечно, сприяло досить швидкій політичній структуризації всього козацтва та формуванню його політичного світогляду. Перебрання ж козацтвом на себе функції українського «політичного народу», як стверджують В. Смолій і В. Степанков, «витворило на півдні Київського воєводства зародки національної державності» [16, 9]. Отже, можна цілком упевнено стверджувати, що Запорозька Січ виступала не тільки гарантом геополітичної стабільності тогочасної порубіжної України, а й важливим чинником формування етнополітичних уподобань української спільноти загалом, що відроджувало крок за кроком українську державність.

Однак у реальності державотворчий процес у межах української спільноти на етапі до Хмельниччини, хоча, власне, й під час останньої, був далеко не ідеальним. Попри помітний вплив українського козацтва на трансформацію етнополітичної свідомості тогочасних українців, «політична концепція руського народу загалом залишалася не відградуйованою в національному відношенні». На думку П. Саса, «вона зводилася до віросповідної, а також політичної і культурної спільності, в якій територіальна й етнічна диференціація як елемент національного присутня не явно» [27, 283]. Хоча, незважаючи на суперечливість і нечіткість визначення своїх прав і вольностей, українці визнавали їх колективним символом, який глибоко вкоренився в їхній свідомості. З іншого боку, на початок Національно-визвольної війни козацтво вже виробило значний ідейний фермент політичного сепаратизму та радикалізму, що спричинився до появи політичної орієнтації на «національно-державну» свободу України.

Інтерпретуючи тему державогенезу України в XVI – першій половині XVII ст., слід обов’язково враховувати і ту обставину, що на цьому етапі історичного розвитку поняття «держава» було досить абстрактним і відносним, а отже, не мало тієї сили, яку приписують йому сьогодні. Свідченням цьому може бути і той факт, що у переддень Хмельниччини в Україні сформувалося кілька концепцій державно-політичного устрою, на що звертав увагу свого часу й О. Оглоблин [28, 15 – 16]. По-перше, концепція ягеллонського легітимізу (існування автономної України надалі в складі Речі Посполитої), виразниками якої були, зокрема, Адам Кисіль і Петро Могила. До речі, інший зарубіжний український історик – О. Пріцак – взагалі трактує козацьку державність як «своєрідну копію Польської Речі Посполитої» [29, 58]. Інша концепція передбачала утворення окремого Руського князівства і поширювалася протестантами (передусім, аріанами). Побутувала й концепція переходу під владу Москви. Очевидно, в приблизному звучанні така інформація поширювалася й серед тогочасних обивателів. І, мабуть, не випадково єврейський хроніст середини XVII ст. Натан Ганновер занотував тогочасні «державницькі» чутки, згідно яких гетьмана «Павлюка [українці в 1637 р.] вирішили поставити над собою королем » [30, 87].

Можна до певної міри погодитися й з думкою П. Кралюка, що, ведучи мову про період XVI – першої половини XVII ст., варто говорити не стільки про «ніч у бездержавності», скільки про специфіку трансформації українських міні-держав [31, 53]. Однією з таких міні-держав, на наш погляд, можна вважати й козацьку автономію в Південній Київщині, яка від 1638 р. (від часу запровадження «Ординації») та до 1648 р. становила шість реєстрових полків. Проте саме ця козацька автономія готувала ґрунт для проголошення Гетьманщини. В. Смолій і О. Гуржій вважають, що саме ця козацька «державність» «об’єктивно сприяла й гарантувала розвиток етносоціальних процесів» [32, 66].

Отже, найважливішим наслідком етносоціальних процесів у межах спільноти українців у XVI – першій половині XVII ст. слід визнати значну політизацію української етнічності, що, в свою чергу, мало відчутний позитивний вплив і на процес українського державотворення. Разом з тим, це стало важливим підґрунтям для формування якісно нового типу етносоціального організму українців – ранньомодерної нації. Проведене дослідження змушує також констатувати, що головну роль у цьому етносоціальному, за своїм змістом, характером і наслідками, процесі відіграло саме українське козацтво. Останнє, незважаючи на тривалу бездержавність української спільноти та несприятливі внутрішні та зовнішні обставини, зуміло остаточно трансформуватися в етносоціальній структурі української спільноти до рівня етносоціального лідера та, на відміну від атрофованої української шляхти, виробити, запропонувати, а згодом і реалізувати державотворчу парадигму, що фактично стала фундаментом, на якому виросла українська нація.

____________________

1. Івангородський К.В. Теоретична інтерпретація поняття «етносоціальні процеси» // Вісник Східноукраїнського національного університету. – Вип. 5. – Луганськ, 2003.

2. Литаврин Г.Г., Наумов Е.П. Этнические процессы в Центральной и Юго-Восточной Европе и особенности формирования раннефеодальных славянских народностей // Раннефеодальные государства и народности (южные и западные славяне. VI – ХII вв.). – М., 1991.

3. Липинський В.К. Повне зібрання творів, архів, студії. – Т. 6. – Кн. 1: Листи до братів-хліборобів (Про ідею і організацію українського монархізму). – К.; Філадельфія, 1995.

4. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорізького: Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI – середини XVII ст. – К., 1991.

5. Полное собрание русских летописей. – Т. 13. – М., 1965.

6. Леп’явко С.А. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561 – 1591). – Чернігів, 1999.

7. Каманин И.М. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца (Далі – ЧИОНЛ). – Кн. 8. – Отд. 2. – К., 1894.

8. Львівський літопис // Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. – К., 1971.

9. Костомаров Н. Правда полякам о Руси // Основа. – 1861. – № 10.

10. Сентенція про заспокоєння Війська Запорозького одного польського шляхтича // Мицик Ю.А. Два публіцистичні трактати про причини Національно-Визвольної війни українського народу середини XVII ст. // Український історичний журнал (Далі – УІЖ). – 1999. – № 6.

11. Scriptores rerum Polonicarum. – T. 20. – Kraków, 1907.

12. Плохий С.М. Папство и Украина (Политика римской курии на украинских землях в XVI – XVII вв.). – К., 1989.

13. Материалы к очерку гетманства П.К. Сагайдачного / Сост. И. Каманин // ЧИОНЛ. – Кн. 15. – Вып. 3. – Отд. III. – К., 1901.

14. Жерела до історії України-Руси. – Т. 8. – Львів, 1908.

15. Volumina legum. – T. 3. – Petersburg, 1859.

16. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 1648 – 1676 рр. крізь призму століть // УІЖ. – 1998. – № 1.

17. Яковенко Н.М. Здобутки і втрати Люблінської унії // Київська Старовина. – 1993. – № 3.

18. Сас П.М. Політична культура запорозького козацтва (кінець XVI – перша половина XVII ст.): Автореф. дис. ... д-ра іст. наук. – К., 1998.

19. Серчик В.А. Речь Посполитая и казачество в первой четверти XVII в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV – XVIII вв. / Под ред. Б.А. Рыбакова. – М., 1979.

20. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993.

21. Сисин Ф. Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації // УІЖ. – 1995. – № 4.

22. Бойко І.Д. До питання про державність українського народу в період феодалізму // УІЖ. – 1968. – № 8.

23. Сиволоб Ю.В., Солдатенко В.Ф. Передумови і зародження української національної ідеї // УІЖ. – 1994. – № 2 – 3.

24. Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст. – К., 2000.

25. Смолій В.А. До проблеми історії української державності в середині XVII ст. // Історія в школах України. – 1996. – № 1.

26. Смолій В.А. Козацтво та Запорозька Січ у суспільно-політичних процесах XVI – XVII ст. // Історія України. – 2000. – № 6.

27. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI – перша половина XVII ст.). – К., 1998.

28. Оглоблин О. Хмельниччина і Українська державність. – Нью-Йорк, 1954.

29. Пріцак О. Що таке історія України? // Слово і час. – 1991. – № 1.

30. «Пучина бездонная». Хроника Натана Ганновера // Еврейские хроники XVII столетия (Эпоха «хмельниччины») / Исследование, перевод и комментарии С. Борового. – Иерусалим; Москва, 1997.

31. Кралюк П.М. Особливості взаємовпливу національної та конфесійної свідомості в українській суспільній думці XVI – першої половини XVII ст.: Дис. ... д-ра філос. наук. – К., 1998.

32. Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. – К., 1991.

Володимир Парацій (Бережани), завідувач

науково-дослідного відділу Державного

історико-архітектурного заповідника

у м. Бережани (Тернопільська область)

Фортифікаційне мистецтво запорозького козацтва в науково-дослідній та науково-популярній інтерпретації Дмитра Яворницького

“Як би ви знали, як я люблю своє Запорожжя,...” – писав Д. Яворницький у листі від 4 жовтня 1884 р. до свого приятеля Г. Маркевича (11. — С. 11). Ці слова можна сприймати як своєрідну життєву мету, якої вчений-дослідник та науковець-популяризатор дотримувався завжди. І слідував за нею як за символічною “ниткою Арідни”. Ця любов вивела Д. Яворницького не лише на високий рівень наукової діяльності, але й перетворила цю особистість на таку собі семантичну змістовність у пізнанні минулого, зокрема, можливо, найромантичнішого та найгероїчнішого минулого України – її запорозького козацтва. Масштабність проблемного пізнання істориком, різноманіття напрямів цього тематико-гносеологічного відтворення, поєднання раціональних, позитивістсько-дискрипційних та емоційно-емпіричних підходів – все це лише посилює його сприйняття як самодостатнього інтелектуального та верифікаційного індивіда, здатного формувати наукові школи дослідження минулого та, одночасно, консолідувати навколо себе широкий пласт аматорських зацікавлень. Таким був і таким залишився у пам’яті підготовленого соціуму Дмитро Яворницький – історик, археолог, фольклорист, мовознавець, музеолог, письменник, збирач музейних скарбів, педагог.

Однією з тактичних причинних факторів багатьох ефектних мілітарних перемог запорозького козацтва впродовж трьох століть складних і трагічних історичних процесів було вміння якісно використовувати різноманітні форми фортифікаційного забезпечення місцевості – від тимчасових до довготривалих укріплень, від статичних у функціональному використанні споруд до динамічних (табори) конструкцій активної оборони. Повноцінне вивчення та осмислення їх – це ще лише перспектива. Але ряд дослідників минулого заклав необхідну основу для такого вузькотематичного пізнання, аналізу й реконструкційних інтерпретацій. Серед цієї когорти був і Дмитро Яворницький. Ця проблема розглядалася ним в контексті узагальнюючої запорозької тематики вивчення, але окремі фактори козацької фортифікації було осмислено (чи швидше описано) ним. Найцінніше: він заклав основу досліджень фортифікаційних об’єктів острова Хортиця, які мали своє подальше раціональне продовження.

На Хортиці ще молодим дослідником Д. Яворницький описує візуально вивчене ним коло гирла р. Куца Балка укріплення, що складалося з наполовину засипаних піском ровів, а також високих колись валів, які мали зірковидне спрямування у вигляді ламаних ліній. Північний та південний краї укріплення впираються у річкові береги. Тоді, в др. пол. 1880-х років, науковець причисляє його до можливих оборонних споруд або Вишневецького (?), або Сагайдачного. Останній на поч. XVII ст. наказав оточити житла запорожців земляним окопом (валом) і дерев’яним тином, “або засікою” (12. — С. 13, 16 – 17). Описує Д. Яворницький на Хортиці й інші укріплення; адже ініціаторами їх будівництва тут були і козацький отаман Яків Шах, і головнокомандуючий російської армії гр. Мініх під час очолюваних ним кримських походів (у 1736 р. останні звели на острові великий ретраншемент “з багатьма редутами і флешами, на якому російська армія і флотилія, вийшовши з Очакова, тривалий час перебувала”) (12. — С. 24 – 27). Відсутність картографічного матеріалу, посилання лише на писемні повідомлення та візуальні спостереження без аналізу власне практики тогочасних історико-фортифікаційних досліджень не дозволило вченому тоді повноцінно розчленувати концентровані в обмеженому просторі різнофункціональні та різнохронологічні оборонні центри.

Але все приходить з досвідом. Незабаром, при вивченні пам’яток запорозької старовини Д. Яворницький сам закликав не обмежуватися виключно писемними джерелами, а бути більш універсальними в їх підборці та інтерпретації. Зокрема, звертати увагу на тогочасний речовий матеріал (14. — С. 61).

Вчений знову повертається до аналізу хортицьких укріплень в своїй загальновідомій “Історії запорізьких козаків”, де уже більш доказово співвідносить їх з фортифікаційними роботами російських військ. Для Сагайдачного вони були завеликі, а Січ Дмитра Вишневецького локалізувалася ним, згідно повідомлень Еріха Лясоти, на Малій Хортиці (17. — С. 65). Як зауважував один з небагатьох українських радянських дослідників козацької Хортиці (у 1968 році) Р. Юра, оборонні споруди Д. Вишневецького могли бути знищені в результаті пізнішого (1736 – 1738 рр.) фортифікаційного перепланування території острова (1. — С. 247 – 249). Але пропонував продовжувати вивчення цієї локальної зони (16. — С. 32 – 34). І така перспектива на майбутнє мала свої позитивні результати. Вже під час археологічних сезонів 1990 – 1992 років українськими дослідниками В. Іллінським і С. Пустоваловим тут були локалізовані сліди укріплення Дм. Вишневецького, а також проведена їх попередня графічна реконструкція (4. — С. 150 – 152). Цікаво, що на Малій Хортиці археологи локалізували й сліди укріплень періоду ранньої бронзи (ймовірно, катакомбної мегакультури) (4. — С. 146 – 148).

Про тимчасові укріплення на о. Хортиця в такому собі дискрипційному та не завжди критичному підході згадує відомий в південній України кін. ХІХ – поч. ХХ ст. краєзнавець Олекса Новицький (8. — С. 346) – близький товариш і співробітник Дм. Яворницького, що підтверджується на рівні збереженої двохсторонньої епістолярії (10. — С. 380, 383 – 384). Особливо пізнавальним у нього є локалізація хортицьких редутів, базована на основі спілкування з місцевими жителями, які ще бачили ці руїни власними очима, а також на основі особистих візуальних спостережень (8. — С. 362 – 364). Земляк і колега Дмитра Яворницького активно пізнає та описує й інші об’єкти традиційної чи нової мілітарної фортифікації Нижнього Подніпров’я, починаючи від окремих пам’яток оборонного значення (городищ, редутів, фортець) (5. — Арк. 1 – 3) аж до комплексного вивчення цілісної регіонально-фортифікаційної системи в контексті історико-краєзнавчого дослідження. Приклад останнього підходу його “История города Александровска в связи с историей возникновения крепостей Днепровской линии”, в якій подано опис всіх семи фортець та редутів між ними, пов’язаних спільною оборонною лінією (7).

Продовжуючи вивчення інших, окрім Хортицької, запорозьких січей, Дм. Яворницький не уникає характеристики їх фортифікаційних властивостей. Сама етимологія поняття “Січ” виводиться дослідником з розуміння розчищеної та укріпленої місцевості (3. — С. 40; 17. — С. 58 – 59). Стратегічні можливості розташування Базавлуцької Січі, залишки укріплень Січі Томаківської “у формі правильного редуту”, опис укріплень Чортомлицької або Старої Січі, фіксація фортечних споруд поблизу Олешківської Січі з ототожненням їх як тимчасових укріплень російської армії 1773 – 1774 років, стратегічна значимість та довготривала фортифікаційна забезпечуваність Нової або Підпільненської Січі – все це не проходило повз пізнавальну увагу українського дослідника. І хоча в контексті подання загальної інформації фортифікаційне мистецтво запорозького козацтва отримувало в Дмитра Яворницького раціональну описову характеристику (17. — С. 67 – 68, 71 – 74, 80 – 81, 99 – 101, 109 – 111). Це була надзвичайно корисна пізнавально-інформаційна робота, яка змогла закріпити за наступниками конкретно визначені факти й обставини. Адже планомірне, правда і недовговічне польове дослідження запорозьких січей отримало в Україні своє продовження лише в 1950-х роках (6). Окремо про якісні укріплення Чортомлицької Січі згадує вчений в одному з текстових пояснень в альбомі “З української старовини”, виданому у 1900 р. спільно з художниками Миколою Самокишем і Сергієм Васильківським (3. — С. 41).

Аналізуючи стан картографічної фіксації запорозьких земель європейськими сучасниками козаків, як, наприклад, однієї з регіональних мап Г. де Боплана, Д. Яворницький проводить її детальне адміністративно-територіальне співставлення з існуючими топоприв’язками, зокрема з об’єктами традиційної фортифікації запорожців. Дослідник знаходить у французького інженера багато фактичних огріхів, що пояснюється відсутністю останнього на острові Хортиця та прилеглих територіях (картографічна локалізація таким чином здійснювалася за рахунок отриманою інформації з чужих вуст і без належної її перевірки) (15. — С. 2 – 3). За таким принципом уважності та співставлення він аналізує інші картографічні зображення земель Нижнього Подніпров’я, зокрема запорозьких територій. Інколи важливими об’єктами виділення стають пам’ятки місцевої пізньосередньовічної фортифікації, як це акцентувалося в оцінці “Карти кордонів польських” (1767 р.) відомого італійського географа на польській службі Річчі Заноні. Особливо зазначено про важливість локалізації на карті “руїн міст і фортець, що являє собою надзвичайно цінний матеріал для всякого, хто займається питаннями городищ в області нижньої течії Дніпра” (15. — С. 4 – 5).

Аналізуючи охорону кордонів Вольностей запорозького козацтва, Дм. Яворницький згадує про використання таких спостережно-фортифікаційних пунктів, як радути – “особливі приміщення для сторожових бекетів” (роз’їздів), які оточувалися великим подвір’ям і огороджувалися дерев’яним парканом (17. — С. 235). Як особливий вид своєрідної динамічної фортифікації – “активної оборони” запорожців – описує визнаний український дослідник масове використання таких польових фортифікаційних елементів, як рухомі чи стаціонарні возові укріплення – табори (17. — С. 266 – 267). Як оборонний елемент, вони розповсюджувалися ще в ранньослов’янську епоху; в часи пізнього середньовіччя використовувалися угорцями, чехами, поляками. Знайшли свій чинник використання і в середовищі запорожців.

Пам’ятки традиційної запорозької фортифікації розглядав Дм. Яворницький і в своїх коротких повідомленнях на різноманітних наукових зібраннях, піднімаючи питання щодо їх пізнання, вивчення та охорони. Зокрема, про це він згадував у двох замітках на ХІ Археологічному з’їзді, який відбувався в Києві 1899 р. (9. — С. 96, 111).

Професор Д. Яворницький, як один з визначальних представників Археологічної секції Одеської комісії краєзнавства, був у складі авторів запропонованої для практичного використання у 1924 р. “Програми до зібрання відомостей про пам’ятки місцевої старовини”. Її окремі пункти передбачали проведення теоретичних і практичних заходів з первинної фіксації, вивчення та охорону зокрема й об’єктів української традиційної фортифікації (2. — С. 1).

Історію запорозького козацтва Д. Яворницький не осмислював, а беззаперечно оспівував, піднімав її до висот безмежного захоплення. Тому вона повинна сприйматися як історія-сукупність суб’єктивних оцінок. Це добре розумів сам дослідник. Свідчення цьому – його слова, проголошені у 1913 р. на ювілейному засіданні, присвяченому тридцятиліттю літературно-наукової праці вченого: “Передо мною лежав незайманий переліг, а орачів – як кіт наплакав. І я писав, орав цей переліг, як умів. Багато в моїй роботі огріхів, але я знаю, що після моєї роботи вийдуть на це поле нові ратаї з новими, кращими плугами, і зорють його без огріхів, і не судитимуть мене, старого, за мої невільні провини, а може, ще й спасибі скажуть”(11. — С. 311 – 312). Йому не потрібно говорити “спасибі”. Вдячність до дослідника та популяризатора історії запорозького козацтва повинна постійно знаходитися якщо не в душі пересічної особистості, то у всіх зацікавлених своїм національним минулим. Особливо тією акматичною фазою української історії, як козацька, яку Д. Донцов бачив за найбільш бажану в своєму психоментальному використанні у його сьогоденні. Дмитро Яворницький не тільки пізнавав козацьке минуле сам. Він дав можливість, на своїх розробках, пізнати його наступникам. Пізнати навіть ті елементи козацького минулого (наприклад, історико-фортифікаційні), які не домінували серед дослідницьких зацікавлень цього справжнього, захоплюючого власним прикладом і досягненнями вченого та популяризатора.

Станіслав Степенькін (Корсунь-Шевченківський),

провідний науковий співробітник Національного історико-

культурного заповідника, кандидат історичних наук

Встановлення місцезнаходження сотень

Корсунського полку на основі Реєстру 1649 р.

У 1649 р. Корсунський полк, згідно Реєстру Війська Запорозького, складеного на підставі Зборівського договору, поділявся на 19 сотень. Перша з них не мала назви, тому її умовно можна іменувати Полковою. 4 сотні було названо на честь населених пунктів, в яких вони базувалися: Мліївська, Лисянська, Вільшанська та Ситницька. Інші іменувалися за прізвищами їх минулих або теперішніх (на 1649 р.) сотників. Це Горкушина, Вергуненкова, Демкова, Івахниченкова, Марка Бажаненка, Тулюпенкова, Куришкова, Корчовська, Костенкова, Герасименкова, Максима Городийського, Ярутина, Демкова, Гавриленкова.

Виходячи з вищенаведених відомостей, важливим питанням є встановлення місцезнаходження сотень Корсунського полку, оскільки з 19 сотень відомо лише 5 населених пунктів. Це Корсунь (і то теоретично), Мліїв, Лисянка, Вільшана і Ситники. Можна припустити, що сотенних міст і містечок повинно було бути більше. Про це може свідчити список осіб, які присягнули на вірність московському царю у 1654 р. Ось де знаходились тоді сотні: по дві – у Корсуні та Богуславі, по одній – у Стеблеві, Синиці, Медвині, Лисянці, Звенигородці, Калниболоті, Тарасівці, Вільшані, В'язівку, Новому Млієві, Деренківці та Сахнівці [1, Т. 3, 295 – 296]. Виходячи з цього переліку, можемо стверджувати, що існувало ще 10 населених пунктів, де у 1654 р. були сотні. До речі, автори книги "Персональний склад старшини правобережних полків (1648 – 1676 рр.)" вважають, що у реєстрі 1649 р. є неточність і замість Ситницької сотні варто читати Синицька [6, 76]. Але це твердження нічим не підтвердили.

Український історик М. Грушевський у своїй багатотомній праці "Історія України-Руси" зазначав, що "судячи з порядку, у якому ідуть сотні Корсунського полку, можна припустити, що 11 сотень було у Корсуні, 3 – у Лисянці і 3 – у Млієві" [4, Т. VIIІ, Ч. ІІІ, 275]. Однак це припущення не може бути вірним, оскільки важко припустити, що всі козаки Корсунського полку розташовувались у 5 населених пунктах. Адже їх у полку була велика кількість.

Щоб встановити місцезнаходження сотень, варто провести аналіз прізвищ з прив'язкою до певного населеного пункту, які зустрічаються на сторінках історичних хронік. І порівнявши їх з прізвищами козаків сотень, встановити населений пункт, у якому стояла та чи інша сотня. Перш за все, варто встановити корсунські сотні, адже у полковому місті їх могло б бути найбільше. Ймовірно, їх було 7. Нижче буде роз'яснено, чому саме стільки.

Зрозуміло, що Полкова сотня знаходилася у Корсуні і доказувати це немає потреби. Тому в подальшому матеріалі опущені прізвища козаків, вписаних до неї. Наступними йдуть Горкушина, Вергуненкова, Демкова, Івахниченкова, Маркова Бажаненкова, Тулюпенкова. На нашу думку, вони також могли базуватися у Корсуні, що підтверджує наступний матеріал.

В історичних документах збереглося мало прізвищ осіб з зазначення місця їх проживання. Тому кожне таке джерело представляє неабияку цінність для даного дослідження. Адже прізвища побутували в тому, чи іншому населеному пункті досить довго. І вони могли бути його "візитною карткою". Перш за все, варто звернути увагу на декрет асесорського суду, виданий на позов корсунського старости Яна Даниловича до міщан Корсуня від 29 травня 1605 р. [2, Ч. VII, Т. 5, 346 – 347]. Крім інших, тут були зазначені такі представники міста Корсуня, як Щербина Грицько, Припутень Іван, Старий Малиш, Олександренко Семен, Сухопаром Степан, Тулюпчич Дмитро, Кущенко Федір. Такі прізвища зустрічаються і в Реєстрі. Це Щербина Семен (Вергуненкова сотня) [12, 136], а також Щербань Мисько (Івахниченкова) [12, 139]; Трипутень Лаврін (Горкушина) [12, 134]; Старі Скиба і Тимко (Вергуненкова) [12, 137]; Олександренко Радко (Демкова) [12, 137]; Сухопара Самійло (Демкова) [12, 137]; Тулюпенки Семен, Степан (Івахниченкова) [12, 140] й Гарасим (Тулюпенкова) [12, 143]; Кущенко Василь (Маркова Бажаненкова) [12, 141]. Зрозуміло, що з роками прізвища могли трохи змінитися. Але суть їхня залишалася.

Для виявлення корсунських сотень варто звернути увагу і на списки полонених московитами запорозьких козаків за 1619 р. [5, 225 – 227]. Серед полонених ми зустрічаємо Степанова Івашка, Романенока Гришка та Іванова Васька, які походили з Корсуня [5, 226 – 227]. Тут варто зазначити, що московити називали полонених українців на свій лад. Тому закінчення префіксів на -ко та -ич українських прізвищ вони заміняли на -ов. А у козаків Корсунського полку теж зустрічаються такі прізвища в українському варіанті. Є вони і у сотнях, які б могли бути корсунськими. Так, це Степаненки Степан (Горкушина) [12, 135], Петро (Вергуненкова) [12, 136] та Іван (Маркова Бажаненкова) [12, 142]; Романенки Тимош (Івахниченкова) [12, 139], Семен і Фесько (Маркова Бажаненкова) [12, 141 – 142] та Дмитро (Тулюпенкова) [12, 144], а також Романко Клим (Маркова Бажаненкова) [12, 142]; Іваненки Андрій, Остап і Пилип (Горкушина) [12, 134 – 135], Василь, Гаврило, Семен і Юрко (Вергуненкова) [12, 136 – 137], Фесько (Маркова Бажаненкова) [12, 141], Роман та Ясько (Тулюпенкова) [12, 144], а також Івановичі Клим і Роман (Горкушина) [12, 134 – 135], Семен, Юхно і Ярло (Демкова) [12, 138 – 139], Зінець і Хурс (Маркова Бажаненкова) [12, 143] та Макар (Тулюпенкова) [12, 143].

У різних документах є певна група осіб, про яких говорилося, що вони були корсунськими жителями. Це корсунські сотники Калина Федір [2, Ч. ІІІ, Т. 4, 35], який у реєстрі був вписаний до Івахниченкової сотні [12, 140], а також Піддонченко Григорій [1, Т. 5, 36], який у реєстрі був записаний до Івахниченкової сотні як Поддоненко Грицько [12, 140]. Також у джерелах значиться наказний корсунський полковник Івахник Михайло [8, 113], який у реєстрі записаний як сотник Івахниченко Мисько [12, 139]. Малоймовірно, щоб корсунським наказним полковником був призначений сотник не з корсунської сотні. Серед корсунських обивателів згадуються Трохименко Левко [8, 113], який у реєстрі був записаний до Демкової сотні [12, 138]; Мазниченко Конон [8, 113], який у реєстрі був внесений до Тулюпенкової сотні [12, 144]; Федурченко Северин [8, 113], який у реєстрі був записаний до Тулюпенкової сотні як Федорченко Северин [12, 143].

Корсунськими козаками називалися брати Шупиченки Кирик і Супрун [8, 113], які у реєстрі записані до Тулюпенкової сотні [12, 143]; Туча Павло [8, 114], який був вписаний до Горкушеної сотні [12, 133]; Сухопара Самійло [8, 114], який у реєстрі знаходився у Демковій сотні [12, 137]. У джерелах згадується також корсунський осавул Міневський Юрій [1, Т. 4, 138]. Можливо, він був родичем Міневського Кості, у реєстрі вписаного до сотні Марка Бажаненка [12, 141]. У джерелах згадується також "старий корсунський пушкар" Бондаренко Ісай [1, Т. 5, 172], який у реєстрі був записаний до Демкової сотні [12, 138]. Як корсунський отаман відомий Бондаренко Радько [13, 164]. Можливо, прізвище Бондаренко було поширене у Корсуні. Так, до Полкової сотні був вписаний Бондаренко Тимко [12, 133], до Демкової, – крім Ісая, ще й Бондаренко Максим [12, 138]. Також корсунськими городовими отаманами були Грабар Яким [13, 166], який у реєстрі вписаний під ім'ям Грабаренка Якима у Горкушеній сотні [12, 134], а також Черетченко Прокіп [8, 115]. Можливо останній був якимсь родичем Черетка Яроша, вписаного у реєстрі до Івахниченкової сотні [12, 139].

Отже, вищенаведений матеріал дозволяє зробити висновок, що перші 7 сотень знаходилися саме у місті Корсунь. До речі, так вважають і автори книги "Персональний склад старшини правобережних полків (1648 – 1678 рр.)" [6, с. 74].

Наступною за корсунськими сотнями йде сотня Куришкова. Можна припустити, що вона знаходилася у Стеблеві. Цьому можуть бути такі твердження. Так великий матеріал про козацько-старшинські роди дає монографія В. Кривошеї "Генеалогія українського козацтва". У ній автор зазначає, що корсунський полковник Мануйлович Мисько походив зі Стеблева [7, 88]. А саме до Куришкової сотні був вписаний Манойлович Михайло [12, 145].

Вищенаведене може підтвердити також позов Київського коронного суду коронному крайчому Яну Даниловичу і стеблівському війтові стосовно втечі до Стеблева підданих Анастасії Черленковської, з її села Черленкове на Брацлавщині. У позові серед прізвищ осіб, які поселилися у Стеблеві, згадуються Димидчич Євсюк, Клименко Карп, Мисченя Хилько, Михайленко Петро, Петрущич Тимко та Тарасеня Денис [14, 128]. Такі ж прізвища ми зустрічаємо і серед козаків Куришкової сотні. Це Димиденко Ярмола і Димидович Сесько, Клименко Василь, Мисаненко Тумко, Михайленки два Івани та Кіндрат, Петренки Гришко і два Павла, а також Тарасенки Кудин і Максим [12, 144 – 145].

За Куришковою сотнею йде Корчовська. Але її місцезнаходження встановити досить складно. Адже порівняти прізвища козаків, які до неї записані з повідомленнями історичних хронік, неможливо. Можна припустити, що люстраційна комісія до реєстру записувала козаків по мірі своєї поїздки населеними пунктами Корсунського полку. Тому цілком можливо, що сусідні сотні у реєстрі розташовувалися у містах і містечках, які знаходилися поряд. Отже, якщо опиратися на присяжний список 1654 р., то з нього видно, що з сотенних містечок, які там зазначені, найближче до Стеблева знаходиться В'язівок. Однак, якщо брати до уваги, що наступна за Корчевською сотня знаходилася у Богуславі (про це буде сказано нижче), то сама Корчевська сотня, швидше за все, могла знаходитися в Медвині (як найближчому населеному пункті до Богуслава), який теж у 1654 р. був сотенним містечком.

У присяжному списку 1654 р. згадується, що дві сотні були у Богуславі. Однак ідентифікувати хоча б одну з них дуже складно. Можна лише послатися на книгу "Персональний склад старшини правобережних полків (1648 – 1676 рр.)". Її автори стверджують, що богуславською була Костенкова сотня. На підтвердження цього вони наводять повідомлення, що у джерелах згадувався богуславський полковий осавул Степан Вакула (в свою чергу, автори книги посилаються на статтю Л. Окіншевича [9]) [6, 75]. А лише у Костенковій сотні є козак Вакуленко Олекса [12, 149], який гіпотетично міг бути сином С. Вакули. Ми вимушені теж спертися на це хитке твердження і визначити місцезнаходження Костенкової сотні в Богуславі.

Наступна, Гарасименкова, сотня могла знаходитися в Сахнівці. Цьому твердженню є таке пояснення. У 1651 р. на допиті полоненого козака Андрія Ворожбитовича згадується сахнівський полковник Гаркуша [10, 79]. Зрозуміло, що полонений назвав Гаркушу "полковником" невірно. Адже у його свідченнях дуже багато неточностей, а Сахнівського полку ніколи не існувало. Можна припустити, що цей Гаркуша очолював не Сахнівський полк, а однойменну сотню. У реєстрі Корсунського полку було два Гаркуші, точніше – Горкуші. Це сотник Вергуненкової сотні Горкуша Василь [12, 135] та козак Гарасименкової сотні Горкуша Семен [12, 151]. Як вже зазначалося вище, Вергуненкова сотня була корсунською. Тому залишається Семен Горкуша з Гарасименкової сотні. Можна припустити, що саме він пізніше і очолив сотню у Сахнівці. До речі, Гарасименкову сотню вважають за сахнівську і автори книги "Персональний склад старшини правобережних полків (1648 – 1676 рр.)" [6, 75]. Однак ніяких доказів цьому вони не наводять.

Слідом за Гарасименковою сотнею йде Мліїївська. А за нею – Максима Городийського і Ярутина. Знову ж таки, посилаючись на присяжні списки 1654 р., можна припустити, що якась з них знаходилася в Деренківці, адже Деренківець знаходиться найближче до Млієва. Друга з цих сотень могла знаходитися у В'язівку (це містечко теж знаходиться недалеко від Млієва), якщо вважати Корчовську сотню за Медвинську. Про це говорилося вище.

За Ярутиною сотнею йде Лисянська. А за нею – Демкова та Гавриленкова. Автори книги "Персональний склад старшини правобережних полків (1648 – 1676 рр.)" вважають, що всі ці три сотні були лисянськими [6, 75]. Так вважав і М. Грушевський, про що йшлося вище. Звісно Лисянка була досить таки великим містом. У своєму щоденнику Павло Алеппський 1654 р. писав, що Лисянка є великим містом з укріпленнями, водами і садами. У ньому було чотири церкви [11, 30]. Тому цілком логічним є те, що у цьому місті була більше, ніж одна сотня. Стосовно Демкової сотні можна погодитися. Адже її сотником був Якимович Демко [12, 158], який у 1657 р. був лисянським полковником [20, 691]. А от стосовно Гавриленкової сотні можуть бути сумніви. Адже не дивлячись на те, що Лисянка була великим містом, малореально, щоб там було аж три сотні. Та й 1654 р. у Лисянці була всього одна сотня. Тому виходячи з присяжних списків 1654 р., можна припустити, що Гавриленкова сотня знаходилась або у Звенигородці, або у Тарасівці. Адже ці населені пункти є найблищими до Лисянки.

Швидше за все, Гавриленкова сотня знаходилася у Звенигородці. Це можна підтвердити тим, що Алеппський писав про Звенигородку як про велике місто, "яке лежить між горами, з укріпленнями і цитаделлю, спорудженими на кручі однієї з гір, з великим озером у долині, на греблі його стоять чотири млини" [11, 29]. Тому цілком можливо, що саме у Звенигородці знаходилася Гавриленкова сотня, а не в Тарасівці, яка була значно меншою за Звенигородку.

Варто зазначити, що гіпотетично можна припустити, що і Демкова сотня знаходилася не в Лисянці, а в Звенигородці чи Тарасівці. Але це є малоймовірним, адже важко припустити, що єдиним лисянським полковником була людина, яка походила не з місцевої старшини.

Підсумовуючи наведений вище матеріал, можна визначити розташування 15 сотень. І лише стосовно 4 виникають певні питання. У порівнянні з присяжними списками 1654 р. на ці 4 сотні припадають 7 сотень у Медвині, Звенигородці, Калниболоті, Тарасівці, В'язівку, Деренківці та друга в Богуславі. Стосовно останньої, то її теж не можна виключати. Оскільки у 1654 р. в Богуславі було дві сотні. А за щоденником Павла Алеппського, це було велике місто з укріпленнями та цитаделлю. Богуславська фортеця була "дуже міцна, оточена двома стінами, одна в середині другої, і двома ровами. Вежі її численні і з південного боку тягнуться вони з краю гори… У фортеці стоять великі і пишні палаци, що належали ляхам" [11, 32, 37].

Отже, на нашу думку, у 1649 р. сотні Корсунського полку могли знаходитися у таких населених пунктах: Полкова, Горкушина, Вергуненкова, Демкова, Івахниченкова, Маркова Бажаненкова та Тулюпенкова – у Корсуні; Куришкова – у Стеблеві; Корчовська – у Медвині (?); Костенкова – у Богуславі; Гарасименкова – у Сахнівці; Мліїївська – у Млієві; Максима Городийського – у В'язівку (?); Ярутина – у Деренківці (?); Лисянська і Демкова – у Лисянці; Гавриленкова – у Звенигородці (?); Вільшанська – у Вільшані; Ситницька – у Ситниках.

_________________________

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею – СПб., 1861. – Т. 3; 1867. – Т.5.

2. Архив Юго-3ападной России – К., 1907. – Ч. VІІ, Т. 5; 1914. – Ч. ІІІ. – Т. 4.

3. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: В 3 Т. – К., 1953. – Т. 3.

4. Грушевський М.С. Історія України-Руси – К., 1995. – T.VIIІ, Ч. І, ІІІ.

5. Документи російських архівів з історії України. – Л., 1998. – Т. 1.

6. Корнієнко М.П., Кривошея В.В. Персональний склад старшини правобережних полків (1648 – 1678 рр.) – К., 2000.

7. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва – К, 2004.

8. Мицик Ю.А., Степенькін С.Ю. Корсунщина козацька – К.-Ш., 1997.

9. Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII – XVIII ст. // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Мюнхен, 1948. – Т. 157.

10. Отрывки из дневника Станислава Освецима, относящиеся к истории Южной Руси. – К., 1883.

11. Путешествие Антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII в., описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским. – М., 1897. – Вип. 2.

12. Реєстр Війська Запорозького 1649 року – К., 1995.

13. Ринсевич В. Купчі листи правобережних полкових міст Гетьманщини третьої чверті XVІІ ст. з колекції О. Лазаревського // Київська старовина. – 2000. – № 6.

14. Селянський рух на Україні 1596 – 1647 рр. – К., 1993.

Анатолій Палій (Умань), краєзнавець

Участь України в Полтавській битві 1709 року

1700 р. Росія почала війну зі Шведським королівством. Цар Петро І спрямував свій погляд на Захід до Балтійського моря — ставши твердою ногою біля нього, він міг відкрити пряму дорогу в Західну Європу і скористатися плодами її високої цивілізації.

Для боротьби зі Швецією було створено військову коаліцію, до якої, крім Росії, ввійшли Данія та Річ Посполита (оскільки її король Август ІІ був також курфюрстом саксонським, то і Саксонія номінально).

Напередодні Північної війни 1700 – 1721 років Швеція була однією з найбільш розвинених і найбільших територіально європейських держав. Її території включали узбережжя Балтійського моря: Естляндію, Ліфляндію, Померанію, Фінляндію. До початку війни вона могла виставити велику сухопутну армію і сильний військово-морський флот: 42 лінійних корабля і 12 фрегатів при особовому складі в 13 тис. моряків. Також мала 900 купецьких суден, які можна було швидко пристосувати для військових цілей – у той неспокійний час торгові люди і в мирний час на суднах мали гармати. Швеція мала великі запаси боєприпасів, спорядження, продовольства для потреб війни [1].

Шведський король Карл ХІІ, один із визначних полководців свого часу, розробив план розгрому противників поодинці короткими несподіваними ударами. У травні 1700 р. він на чолі 12–тисячної армії несподівано висадився в Данії і незабаром із боєм підступив до її столиці – Копенгагена. Король Данії Фредерік змушений був 8 серпня підписати угоду, за якою Данія зобов’язалася відмовитися від союзу з Росією та Польщею. Не знаючи ще про поразку Данії, цар Петро І 19 серпня оголосив війну Швеції. Україна змушена була взяти участь у війні зі Швецією на боці Росії.

Як засвідчують матеріали переписки Петра І, козацькому війську в Північній війні приділялося багато уваги, хоча цар і вважав, що через «черкаськое непостоянство <…> беречься от них всегда надобно» [2]. Вступаючи у боротьбу з такою сильною державою, якою на той час була Швеція, цар стягнув усі свої сили на північ. Разом із росіянами повинні були воювати і українські козаки, зокрема, запорожці. Головним напрямком походу для українських полків і запорожців була Лівонія (Латвія). На північ спочатку пішов Полтавський полк на чолі з полковником Іваном Іскрою, «в легці», за ним – Чернігівський із усією полковою артилерією на чолі з полковником Юхимом Лизогубом. Трохи згодом до них приєднався Ніжинський полк на чолі з полковником і наказним гетьманом Іваном Обідовським. Окрім того, участь у поході взяли 2 охочих (сердюцьких) полки Дмитра Чечеля й Федька. Всього повинно було прибути 10,5 тис. козаків.

Особистий обліковий склад російської армії був не більше 40 тис. чоловік. Але в битві під Нарвою українські війська взяти участь не встигли, – там російські війська зазнали поразки від 8-тисячної армії Карла ХІІ. Крім 135 гармат, які дісталися шведам, росіяни загубили 6 тис. чоловік убитими, потопельниками та померлими від голоду [3]. Звістку про поразку російських військ під Нарвою та їх подальший відступ до Великого Новгорода український загін отримав, коли вже пройшов Псков і рухався далі [4].

28 жовтня 1708 р. на бік Карла ХІІ перейшов Іван Мазепа з частиною свого війська, а згодом – 27 березня 1709 р. і кошовий отаман Запорозької Січі Кость Гордієнко. Цар, дізнавшись про зраду гетьмана, наказав повернути із сибірського заслання фастівського полковника Семена Палія, який був у 1704 р. підспудно арештований і відправлений до Росії І. Мазепою. На початку 1709 р. С. Палій повернувся до Москви, а згодом — і до України. Якраз на той час не склалися відносини між новим гетьманом Іваном Скоропадським і запорозькими козаками Костя Гордієнка. За допомогою полковника С. Палія гетьман бажав налагодити стосунки з запорожцями.

Фото 01 Фото 02

Карл ХІІ. Гравюра Фзилжеха. 1743 р. Гетьман Іван Мазепа

До того часу Правобережна Україна набувала усе більш справжнього козацького устрою. В 1709 р. тут було вже сім козацьких полків: білоцерківський, чигиринський, богуславський, уманський, корсунський, брацлавський, могилівський [5]. В деяких джерелах кількість полків на Правобережжі доводиться до восьми та дев’яти (ці два останні полки у відповідних джерелах очолювали полковники – молдавські вихідці Іван Григораш, якого називають теж Іваненком, та Сава Волошин). У чигиринському полку, після його відновлення, полковником був Гнат Галаган, який перебіг назад до московського царя від І. Мазепи.

Гетьман І. Мазепа добивався від Карла ХІІ, насамперед, оволодіти Полтавою, щоб мати опору на Україні і знаходитися в постійних зносинах із Запорожжям. Полтава мала велике значення для перебігу кампанії: вона стояла на перехресті доріг із Запорожжя, Правобережної України, Дону, Московщини, Криму і Туреччини, а з кримським ханом і турецьким султаном новий польський король Станіслав Лещинський якраз вів переговори про спільні дії проти Росії. Виходило, хто володів Полтавою, той володів Південним Лівобережжям. До того ж, у Полтаві зосереджувалися запаси продовольства, фуражу, одягу, зроблені свого часу Іваном Мазепою.

Шведському королю здавалося, що Полтаву можна буде легко взяти, оскільки вона була не дуже вміло укріплена. І вже 1 і 2 квітня шведи проводили її рекогносцировку. 17 квітня Карл ХІІ відправив частину свого війська тримати в блокаді Полтаву. Копання траншей було покладено на запорожців і українських мужиків, яких загнали туди неволею.

Командувач частиною російської армії Борис Шереметєв 19 квітня зайняв позиції між Сорочинцями і Полтавою, постійно підтримуючи зв’язок з іншою частиною армії під командуванням Олександра Меншикова.

24 квітня за наказом шведського короля з Решетилівки вийшов генерал Крейц. Уникнувши переслідувань Бориса Шереметєва, він примкнув до королівського війська. Перший штурм Полтави 29 квітня був відбитий. 30 квітня шведи почали влаштовувати облогові траншеї, не думаючи про обвідні вали проти російської армії. Між шведськими і запорозькими військами майже одразу ж почалися непорозуміння. Запорожці були невдоволені тим, що їх загнали на земляні роботи і що їх втрати від вогню полтавчан удвічі більші, ніж у шведів, що з ними не ділилися медикаментами. Шведи ж обурювалися пияцтвом і поганою дисципліною козаків.

1 травня Олександр Меншиков з частиною царського війська також прибув з Харкова до Полтави і зупинився на лівому березі р. Ворскли. Того ж дня шведський король переїхав в Жуки, щоб бути поближче до Полтави, і став особисто спостерігати за перебігом облоги міста.

7 травня, коли шведська артилерія діяла проти Полтави сильніше, ніж раніше, О. Меншиков скликав російських генералів на воєнну раду. Поміж тим, з Великих Будищ піднімалося шведське військо на чолі з графом Карлом Реншильдом. Росіяни благополучно відступили через міст, зруйнувавши його за собою. Комендант Полтави Олексій Келін зробив вилазку; козаки порубали багатьох шведів і відібрали частину шведського обозу. На другий день вони перекопали ворожій підкоп під південну частину полтавських укріплень, названих Мазуринським валом, і вибрали порох, підкладений шведами. Після цього шведи повністю залишили Великі Будищи, зруйнували Опішню, і все шведське військо наблизилося до Полтави. Головна квартира шведського короля Карла і Івана Мазепи знаходилась в Жуках.

27 травня до російського війська, що стояло навпроти Полтави, прибув Б. Шереметєв. 4 червня туди ж приїхав і довгоочікуваний цар з військовим поповненням.

Увечері 16 червня шведський король поїхав на рекогносцировку в степ. Але тут декілька сотень українських козаків «перелізли» через річку біля Нижніх Млинів. Цей козачий рейд дорого обійшовся шведам. Хтось із козаків поранив Карла ХІІ у ліву ногу. В цей день біля села Нижні Млини полк Г.Г. Зінгера із запорожцями Андрія Войнаровського відбив атаку полкових козаків. Дивно, що король, який досі ніколи не отримував поранень, а тут отримав першу «люб’язність» (як він сам іронізував) у свій день народження.

«Дурна прикмета», звичайно, далася взнаки, але для шведів гірше було те, що вийшов із строю самий талановитий полководець їх армії [6]. Козацька куля застрягла між пальцями ноги. Король тримав себе так, наче з ним нічого й не трапилося. Карл не тривожився, але почав слабнути і бліднути. Тоді підігнали його коня, щоб швидше він міг дістатися свого стану. Рана поміж тим розпалилася так, що нога розпухла і не можна було зняти чобіт – його довелося розрізати. Це завдавало королю дуже сильного болю. Більшість кісток ступні виявилося роздробленими. Хірург робив глибокі надрізи і виймав осколки кісток. Карл Дванадцятий не кричав від болю, а підтримував хірурга, кажучи: «ріжте хутчіш – це пусте». Він, навіть, не допустив нікого з присутніх допомагати йому і сам підтримував покалічену ногу. Це сталося за 10 днів до генеральної битви, і багато хто думав, що якраз цей нещасний випадок завадив шведам виграти битву.

Цар Петро І думав спочатку визволити Полтаву з облоги, не приймаючи генерального бою, але 18 червня увечері на воєнній раді було вирішено перевести всю армію на правий берег р. Ворскли. На другий день росіяни почали перехід під селом Петрівкою, побудувавши там міст, і 20 червня всі російські війська були переправлені.

Лише 25 червня король Карл ХІІ позбавився лихоманки. В той же день він скликав воєнну раду, на якій було вирішено вночі тихо і швидко пройти 4–5 кілометрів до російського табору, по можливості швидше і без бою обійти редути, вигнати кінноту і відрізати єдиний шлях відходу до переправ. Піхота мала здавити з усіх сторін російську армію ще до того, як вона вишикується, і кинути її з обриву в річку. Щоб не затримувати стрімкого нападу, атакувати вирішили без артилерії. До того ж враховувалося, що більша частина пороху була підмочена, а снарядів було мало. Вирішили взяти тільки чотири гармати лише для того, щоб подавати сигнали військам, інші гармати були залишені з обозом. Головнокомандуючим у шведів був призначений фельдмаршал граф Карл Реншильд, який ще не цілком одужав від січневої контузії під Веприком.

26 червня росіяни наблизилися до Полтави і вишикувалися за півтори версти від шведського війська. Петро І провів воєнну раду, яка розробила диспозиції майбутньої битви; зробив огляд своїх військ, він розподілив генералів по дивізіях, кавалерію підпорядкував Олександру Меншикову. За п’ять кілометрів від самої Полтави між Будищами і Яківчанським лісом був споруджено укріплений табір, а згодом – передові позиції з 10 редутів. За одну ніч російські війська вивели ретраншемент, праворуч від нього розмістили свою кавалерію між лісом. Попереду кавалерії знаходилося 10 редутів.

Російські сили значно переважали кількістю шведські, але король не вірив ні в їх хоробрість, ні в їх майстерність, і тому при нечисельності свого війська не побоявся битви, хоча за кілька днів до неї Карл отримав повідомлення про те, що Туреччина не збирається починати війну з Росією.

Петро І викликав поближче до майбутньої битви й українські полки, які були під командуванням гетьмана Івана Скоропадського, але наказав розмістити їх між селами Малі Будища та Решетилівкою із завданням загородити шведам шлях через Кременчук і Переяслав до Правобережної України. Шведська армія опинилася поміж двох вогнів: Полтава – з однієї сторони, московське і українське військо – з іншої.

Прийнявши рішення про генеральну битву під Полтавою, цар повідомив про це усім своїм військовим начальникам, крім гетьмана Івана Скоропадського, щоб «не пронеслося» [7], тобто щоб не було витоку інформації. Але навіть за день до битви Петро не був впевнений, що Полтава буде визволена раніше, ніж до середини липня. І все-таки диво відбулося.

«Російська армія мала в наявності 76 тисяч чоловік з 72 гарматами, в тому числі українські війська, які залишилися після відправки на прикриття кордонів (загін І. Скоропадського), було 20 тисяч під командою генеральних старшин і колишнього наказного гетьмана Семена Палія» [8].

За день до битви шведам вже складно було віддалятися від табору далі вистрілу рушниці – тут же підлітали козаки з піками наперевіс. У ніч з 25 на 26 червня шведський лейтенант Літ із волохами розвідав російські позиції і доповів, що противник старанно окопався валами, ровами та шанцями і прикрив себе кавалерією, розмістивши її в полі. Традиційний недільний молебень 26 червня був зіпсований вистрілами, свистом і криками козаків, які наблизилися на триста – чотириста кроків.

Бій шведами був намічений на 29 червня. Однак уночі 26 червня Карла повідомили, що 28 червня до російської армії має приєднатися сорокатисячне калмицьке військо хана Аюки. Тоді король вирішив прискорити бій із росіянами. Увечері 26 червня в шведському таборі оголосили, що завтра буде генеральна битва. Шведське командування наказало вночі перекинути артилерію, обоз; усіх нереєстрових, поранених і 2 тис. хворих на 5 км на захід від Полтави, до села Пушкарівка. Сотні возів у новому таборі встановлювалися до «гори» так, щоб захистити тил від козаків. З фронту розташували всі двадцять вісім гармат і 2–3 тис. піхоти. Для блокади Полтави залишили 1300 солдат; для охорони переправ біля Нових Санжар – драгунський полк И.А. Майерфельда; в Беліках і Кобиляках – 2 кавалерійські загони. Таким чином, від п’яти до шести тисяч шведських вояків не прийняло участі в Полтавській битві.

А всього шведських військ, які вивів Реншильд на Полтавське поле, було до чотирнадцяти тисяч піхоти і восьми тисяч кавалерії. Хоча окремі тогочасні автори стверджують, що шведська армія налічувала більше ніж 20 тис. чоловік [9]. Після вечірньої молитви король взяв оголену шпагу і наказав пронести себе перед піхотою, обіцяючи їй, що завтра вона буде бенкетувати в російських шатрах. Коли стемніло, качалку короля опустили біля наметів гвардії. У сутінках шведська піхота була виведена в поле. Всім було наказано щохвилини бути готовими до бою. Кавалеристам був відданий наказ, щоб у всіх коні були осідлані. Біля одинадцятої години ночі пролунала команда: «Підйом! Час марширувати!» [10]. В центрі, на чолі колони, 24 трабанта (особиста гвардія короля), змінюючись четвірками, несли носилки короля Карла. Так, 27 червня 1709 р. розпочалася знаменита Полтавська битва, яка вирішила подальшу долю Росії і Швеції, здивувала Європу, зробивши перелом у тогочасній зовнішній політиці.

Семен Палій приймав безпосередню участь у Полтавській битві, надихаючі козацькі війська на подвиг. І хоча він був вже старий, але сів на коня при підтримці двох козаків і без шапки з’явився перед своїми військами. Радісні крики залунали в повітрі – вигляд Семена Палія розпалив у всіх мужність. Навіть його присутності було досить для цього [11]. Звістка про те, що полковник Семен Палій взяв на себе командування козацькими військами проти шведів швидко долетіла до запорожців і мазепинців, які були в колах шведів. В їх лавах почалося замішання. Під час бою полковник С. Палій стояв на видному місці на коні, як символ колишньої слави [12]. «Палій бив і тіснив шведів, не даючи їм оглянутися. На коні <…> їздив, поки дуже ослабнуть і здадуться» [13].

Війська І. Мазепи і запорожці були розташовані біля села Пушкарівка із завданням захищати шведську армію від обхідного маневру ворожих військ. 27 червня у 2 години ранку шведи виступили. Вже почало світати, поки, нарешті, підійшла шведська кіннота. Коли почало розвиднюватися, шведи помітили, що в російському стані вже не сплять. Почало сходити сонце, і шведам побачили російську кавалерію, яка стояла у строю, прикрита тільки-но виведеними редутами, з яких три ще не були зовсім закінченими.

За дві години після сходу сонця Реншильд наказав атакувати російські редути. Командування піхотою було доручене генералам Акселю Спарре і Карлу Густаву Россу – перший мав оволодіти трьома редутами ліворуч, другий – чотирма праворуч.

Попереду чотирма колонами йшла піхота. Спарре вдало виконав свою справу: о 5-й годині ранку він захопив два недобудовані редути і один уже закінчений. Російська кавалерія була зім’ята, піхота кинула свої редути, деякі зі шведів вже кричали: «Перемога!». Згодом російський цар зізнався полоненим шведським генералам, що в цей момент в російському стані був великий переполох; росіяни вже збиралися запрягати обоз і відступати. Побачивши замішання росіян, К. Піпер попросив дозволу у короля рушити генерала Крейца, який командував лівим крилом, спільно з Спарре, і разом із ним переслідувати росіян, що залишили свої редути, і не дати їм прийти до тями після поразки. Але Реншильд образився: як сміють інші без його відома втручатися в розпорядження, коли король призначив його одного головнокомандуючим. Прибувши до Піпера, Реншильд в присутності короля почав критикувати міністра. Король зупинив порив свого фельдмаршала, але в угоду йому в той же час наказав Крейцу припинити переслідування росіян і зайняти лісове підвищення, що знаходилося в західній стороні, де їх би не досягали російські гармати. «Але козацький начальник Палій, козаками напав тоді на шведів в тил і на їх фланги фронтів і, прорвавшись в інтервали, зробив їм поразку списами і з рушниць, від чого вони змішавшись, побігли до своїх шанців і втратили генерала свого Шлиппенбаха, взятого у полон, разом зі штабом [14].

Козаки, переслідуючи шведів до їх шанців, провели позаду себе сильну колону російської піхоти під командуванням генерала Олександра Меншикова, і вона, напавши на шведські шанці, зробила сильний залп із гармат і рушниць, увірвалась в них і багнетами порозганяла шведів. Словацький очевидець, посол євангелійської церкви при дворі Карла ХІІ, Данило Крман, згадував: «мене винесло на кінець лівого флангу <…> тільки ми досягли його, як багато тисяч козаків, піднявши страшенний крик, викликали таке замішання, що фланг почав показувати спину».

Коли рух шведів був затриманий кіннотою, то король Карл ХІІ наказав своїй кінноті рушити вперед, і О. Меншиков відступив до правого флангу російського табору.

Тим часом навколо редутів точився запеклий бій. Кілька разів шведи атакували редути. Великі втрати в цих атаках змусили Карла ХІІ відмовитися від дальших спроб захопити редути штурмом. Під час бою шведська піхота і кіннота зазнали великих втрат. Рештки загону Росса відступили до Полтави, де незабаром змушені були здатися. Намагаючись прорватися між редутами, правий фланг шведської армії опинився всього за 60 м від російського табору і попав під нищівний вогонь російської артилерії. Це внесло замішання в шведські ряди, і король змушений був відступити до Будищанського лісу, на узлісся якого шведська армія почала перешикуватися, готуючись до генерального бою.

На початку 9-ї години почалася гарматна стрілянина з обоз боків. Але перевага була на боці російської артилерії. Незважаючи на величезні втрати, шведи хоробро йшли вперед; коли противники зійшлися на відстань приблизно 50 м, почалася перестрілка з рушниць. О 9 годині ранку російські і шведські війська, перегрупувавши свої бойові порядки, вступили в рукопашний бій. Частина українських козаків і чотири батальйони росіян зайняли Мазурівську висотку, і звідти напали на шведів у їх обложних траншеях. Шведським постам зюдерманландського і кронобергського полків довелося забиратися до пушкарівського обозу. Так росіяни оволоділи шведськими шанцями, взяли в полон генерала Розена з багатьма офіцерами і рядовими.

Після цього шведи зібралися і вишикувалися між шанцями із своїми обозами на відкритому полі і почали чекати нападу росіян. Петро І вишикував і свої війська проти шведських, в середину поставив піхоту з артилерією, на флангах – кінноту. Битва відновилася: стрілянина продовжувалася з обох сторін більше трьох годин; нарешті шведи, що мали зовсім мало артилерії (16 гармат із зарядами і багато пороху втратив Адам Левенгаупт, коли у вересні 1708 р. його обоз розгромили росіяни поблизу Лісної), зазнавши втрат від артобстрілу, показали у своєму фланзі численні «пустоти», – «Палій, це побачивши, зараз ж увірвався в них козаками і зробив у неприятеля загальне замішання» [15].

Сильний туман, що був у той день, допоміг козакам обійти шведів з тилу із флангу, а шведам допомагав приховати свій відступ з місця баталії.

Не втримавши натиску російських полків, шведи близько 11 години почали відступ, який швидко перетворився на безладну втечу [16]. Почалося це як упорядковане ретирування, але після того, коли змішалися українські козаками і шведи почали тікати вони почали просто втікати. Росіяни та полкові козаки, наздоганяючи їх в тумані, захопили в полон фельдмаршала Реншильда і двоюрідного брата короля – принца Вюртембергського, а міністра і улюбленця короля Піпера знайшли в шведському обозі разом із його канцелярією та скарбницею. Він, побоюючись козаків, наказав бити в барабан і здався А.С. Келину з 93 солдатами.

Запорожці, що були на боці шведів і які досі не отримали платні за службу Карлові ХІІ, погрожували перейти на бік Москви. Коли настав вирішальний момент битви, користі від них було небагато. Якщо вірити свідченню одного шведського драгуна про похід Левенгаупта [17], то в самій битві приймали участь мало не три запорожці. За свідченням іншого шведського драгуна, взятого в полон, запорожці стояли за р. Ворсклою і спостерігали бій росіян зі шведами, лише кричали, а потім, без бою з росіянами утекли назад [18].

Страшний натиск російського війська на всьому фронті й ураганний вогонь російської артилерії позбавили шведів змоги відбити атаку. Нарешті, похитнувся центр шведської армії – її стара загартована в боях піхота, почався загальний відступ шведської армії. Російське військо вдерлося в шведський табір і захопило його.

Під час битви шведський король не міг їздити верхи на коні через свою поранену ногу – його носили на ношах між рядами військ, яких він заохочував до бою, тримаючи в одній руці пістолет, а в іншій – шпагу, викрикував у гарячці: «Воїни, король з вами!» Але в бою Карл ХІІ був перекинутий із нош на землю і його поранена нога від удару спричинила такий нестерпний біль, що він знепритомнів і довго не приходив до тями. Ядро рознесло одну жердину королівських носилок. Король упав і солдати вирішили, що він убитий, – це значно збільшило і без того сильну паніку в шведських лавах.

Карл ХІІ лежав, прикритий тілами своїх бійців, присипаний гарматним порохом і щосили гукав поміч. Тоді шведські воїни нашвидкуруч склали навхрест піки і на цих імпровізованих ношах, падаючи від куль, прикрили свого короля і врятували від неминучої загибелі. Майор Вольфельд посадив короля на свого коня. Але куля з полтавських окопів якраз влучила в тварину. Тоді один із королівських трабантів Гієрта віддав володарю свого коня. Шведи збіглися з усіх сторін, прикриваючи короля Карла своїми тілами, як валами, і так визволили його з-під перехресного вогню. З великими зусиллями Карла ХІІ винесли з поля бою, він ледве не потрапив до рук ворога [19]. Генерали поклали короля в коляску і відправили вниз за течією р. Ворскли до Дніпра, куди відступали залишки шведської армії, аби переправитися на правий берег.

Біля 11 годину ранку бій був закінчений.

Полтавська битва закінчилася повною поразкою шведської армії. «Хотя и зело жестоко во огнь оба войска бились, – писав Петро І, – однако это всё далее двух часов не продолжалось: ибо непобедимые господа шведы скоро хребет показали» [20]. Шведи втратили під Полтавою вбитими близько 10 тис. чоловік, майже 3 тис. полоненими, була захоплена вся шведська артилерія. Росіяни захопили майже весь шведський обоз із табором, королівську скарбницю і всю королівську канцелярію. Втрати російського війська становили 4,5 тис. чоловік [21], в т.ч. 1345 убитими. Кількість вбитих українських козаків із обох боків поки-що не встановлена.

Семен Палій отримав наказ переслідувати безладно відступаючу шведську армію, і його загін вирушив у погоню. Біля 12 години основна частина залишків шведської армії через Малі Будища і Осмачку Решетилівською дорогою відступала до Пушкарівки. Їх переслідувало всього лише біля 2 тис. українських козаків і калмиків. Гілленкрок із возів склав ланцюг і викотив гармати, частина з яких не була навіть заряджена через нестачу якісного пороху, – лише задля відлякування росіян та козаків. Шведи зі страхом чекали погоні. Біля 14 години почулася сильна стрілянина, і велика кількість вершників з’явилася поблизу позицій Вагенбурга, але, побачивши гармати великого калібру, зникла. Ймовірно, це були козаки. Потім з’явилися натовпи втікачів, слідом за ними доставили шведського короля, який непритомнів від болю, з його звисали закривавлені бинти.

Після полудня всьому російському війську наказано було вишикуватися. Цар виїхав без шляпи. Він подякував усім за хоробрість. Після молебна Петро І покликав соратників на бенкет, влаштований у наметах. Під час бенкету привели Піпера. Його посадили також за стіл. Цар ласкаво поводився з усіма полоненими шведами, власноручно вручив фельдмаршалу Карлу Густаву Реншильду його шпагу і похвалив його за хоробрість. Іншим полоненим шпаги також були милостиво повернені царем. «Панове! – сказав, звертаючись до полонених цар, – брат мій Карл запрошував вас на сьогодні до обіду в наметах моїх, але не стримав королівського слова, ми за нього виконаємо і запрошуємо вас з нами пообідати» [22]. Піднявши налитий вином заздравний кубок, Петро І вигукнув: «П’ю за здоров’я мого брата Карла!» [23]. Потім під грім гарматних пострілів він проголосив тост за здоров’я своїх учителів. «Хто ці вчителі?» – насмілився спитати Реншильд. «Ви, шведи», – відповів цар. «Добре ж ваша милість віддячили своїх вчителів» [24], — сказав міністр Карла ХІІ граф Піпер.

«Тостування за «вчителів» виявилося дуже доречними для решти шведської армії. Відмірявши за 3–3,5 години 30 км, вона відірвалася від переслідування українських полкових козаків.

О 19 годині цар наказав відправити переслідувати шведів генерал-поручика князя Михайла Голіцина з гвардією і Боуєра з драгунами (разом біля 12 тис. вояків). На другий день, 28 червня, їм услід відправився князь Олександр Меншиков.

У цей день на світанку Карл ХІІ був вже у Нових Санжарах. З дороги він послав загін із 300 вершників налагодити переправу біля Переволочни. За 28 червня шведи пройшли майже 70 км, і хоч вони відбили стріляниною нападаючих на них козаків, піхота самовільно втекла з позицій.

Першим до Дніпра в Переволочну прибув Іван Мазепа і одразу ж спробував переправитися через річку. Віз він із собою декілька мішків срібла і дві бочки золота окрім іншого чисельного «добра». 29 червня він переправився через Дніпро, не чекаючи свого союзника. Разом із ним переправилися і підлеглі йому козаки і частина запорожців.

29 червня біля 8 години ранку шведський король і його оточення досягли Переволочної. Але там вже не було ні суден, ні поромів; не було і людей. Слідом до спаленої Переволочни ввійшли залишки змученої шведської армії. Лише надвечір запорожці знайшли декілька човнів для переправи. Король за списком відібрав для переправи біля 1300 людей. Більшість запорожців вправно подолала водну переправу разом із кіньми.

Карл ХІІ у сльозах прощався зі своїм генералом Левенгауптом, що підійшов з військами і сказав йому, що краще бажав би в цій річці втопитися, «ніж вас залишати на жертву неприятелю» [25].

Запорожці, що залишилися, переправляли військо, відібране королем і розміщене на поромі. Вони готували мотузки, один кінець вправляли в паром, а інший тримали в руках і навіть брали в зуби. В такий спосіб, пливучи верхи на своїх конях, перетягували своїх союзників на другий берег Дніпра. Переправа шведів закінчилася біля 11 години ночі.

Через кілька годин після переправи Карла ХІІ переправився і резидент польського короля Станіслава Першого Лещинського при шведському дворі, генерал кавалерії Станіслав Понятовський; з ним 23 офіцера, 80 драбантів, 620 солдат і 6 чоловік із королівської канцелярії.

Козацькі загони, очолювані Семеном Палієм, приймали участь в переслідуванні і в капітуляції шведів під Переволочною. Тут військовополоненими стали 3 генерали, 11 полковників, 14 підполковників, 20 майорів, 250 капітанів, 300 поручиків, 320 корнетів і фендриків та 13–14 тис. рядових. Всього ж у полон шведів у Переволочній здалося 16275 чоловік [26]. Полонених шведів розподілили в різних містах, в т.ч. й у Києві (378 офіцерів, зорема, граф Піпер і служителі королівської канцелярії) [27]. Проте більшість полонених шведських офіцерів і солдатів була відправлена до Сибіру.

Армія короля Карла ХІІ після полтавської катастрофи фактично перестала існувати. З цього часу в народному вжитку з’явилося прислів’я «загинув як швед під Полтавою» [28].

13 липня вся російська армія виступила з Полтави в Решетиловку, де вона знаходилася потому декілька днів, «понеже у Полтави ради духу от мёртвых тел и долговременного стояния двух армий великих далее стоять было невозможно» [29].

1 серпня Карл ХІІ і І. Мазепа прибули до Бендер, де гетьман захворів і вже більше не піднімався. Його сили з кожним днем танули. Помер Іван Степанович Мазепа 22 серпня 1709 р. У Бендерах його й поховали, однак, боячись осквернення могили російськими вояками, що невдовзі підійшли, тіло гетьмана перепоховали в Галаці. Шведський король проявив таку ж упертість, як і під Полтавою, і на 5 років осів біля молдавського с. Варниця поблизу Бендер, сподіваючись на турецьку допомогу, щоб виправити результати полтавської катастрофи. Проте в 1714 р. змушений був пробиратися до Швеції. За три роки він загинув у Норвегії – від іншої шаленої, але вже скандинавської кулі. Північна війна продовжувалася до 1721 р. і закінчилася перемогою новопроголошеної Російської імперії.

Загалом Полтавська перемога (як для Росії) (чи б пак, Полтавська катастрофа – як для України та Швеції) поклала початок піднесення Росії і перетворення її в наддержаву – власне, в імперію. В уявленні європейських народів на східній окраїні Європи дивовижним чином з’явилася країна з цивілізованим, за тогочасним розумінням, правлінням, – там, де знаходилася напівміфічна, напівдика Московія. Для Швеції основним результатом поразки, як це не парадоксально, став сучасний рівень її розвитку – країна, втративши практично всі завоювання, змушена була відмовитися від експансійної політики, звернути увагу на внутрішній розвиток. Проте чи не найбільше втратила внаслідок Полтавської катастрофи Україна: практично знищено було останні залишки політичної автономії Гетьманщини, українські ресурси почали без обмежень використовуватися імперським правлінням на власний розсуд, війна, і нові імперські починання Петра І значно послабили економіку.

Убрали предложение

Фото 03 Август ІІ Сас. Гравюра з прижиттєвого портрету.

Фото 04. Полковник фастівський Семен Палій. Зі старовинного малюнка

Фото 05. Петро І. З картини другої половини ХVІІІ ст.

Фото 06. Цар Петро І після

Полтавської битви повертає шпаги полоненим шведам

. ______________

1. Тельпуховський Б.С. Северная война. – М., 1946. – С. 28.

2. Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. – Т.1. – К., 2006. – С. 521.

3. Буганов В.И. Петр Великий и его время. – М., 1989. – С. 73.

4. История Северной войны. 1700–1721 гг. – М., 1987. – С. 46–50.

5. Див.: Материалы для отечественной истории, изданные Судиенко. – Т.2. – К., 1855. – С. 10–11, 28.

6. Павленко Н., Артамонов В. 27 июня 1709. – М., 1989. – С. 201.

7. Анисимов Е. Время Петровских реформ (18 век, 1–я четверть). – Л., 1989. – С. 193.

8. Кониский Г. История Русов или Малой Росии. – К., 1991. – С. 215.

9. Кониський Г. Історія Русів. – К., 1991. – С. 271.

10. Павленко Н., Артамонов В. Вказана праця. – С. 215.

11. Див.: Бантыш-Каменский Н. История Малой России. М., 1823. – Ч. 4.

12. Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії. – К., 1904. – С. 274.

13. Див.: // Военно-исторический вестник, 1909. – № 1–2. – С. 79.

14. Кониский Г. Вказана праця. – С. 216.

15. Там само. – С. 272.

16. Полтавщина. Енциклопедичний довідник. За ред. А.В. Курицького. – К., 1992. – С. 709.

17. Опублікованого в праці Е. Карлсона «Битва під Полтавою» (М., 1897).

18. Див.: Материалы для отечественной истории… – Т. 3. – С. 331, 338.

19. Шутой В.Е. Малоизвестный источник по истории Северной войны // Вопросы истории. – 1976. – № 12. – С. 108.

20. Див.: Журнал или военная записка … императора Петра Великого. – СПб., 1909. – Ч. 1. – С. 214.

21. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – К., 2001. – С. 313.

22. Осипов К. Разгром шведских интервентов войсками Петра І. – М., 1951. – С. 93.

23. Костомаров Н.И. Мазепа. – М., 1992. – С. 303.

24. Павленко Н.И. Петр Великий. – М., 1990. – С. 314.

25. Кониский Г. Вказана праця. – С. 217.

26. Павленко Н.И. Вказана праця. – С. 316, 318.

27. История Киева в 3-х томах. – Т. 2. – К., 1983. – С. 87.

28. Павленко Н., Артамонов В. Вказана праця. – С. 6.

29. Іконніков В. Історичні портрети. – К., 2004. – С. 140.

Ігор Симоненко (Київ), старший науковий

співробітник Інституту стратегічних

досліджень, кандидат історичних наук

Повернення Івана Мазепи до історичної пам’яті українського народу

У 2009 р. виповнилося 300 років Полтавської битви. На тлі зростання загального інтересу до цієї знаменної дати в європейській історії посилюється інтерес науковців і громадськості до постаті Івана Степановича Мазепи. Крім того, що цей відомий гетьман був однією з ключових фігур зазначеної події, його ім’я все ширше використовується у комеморативній практиці керівництва України і навіть у політичній боротьбі. Його постать є одним з каменів спотикання у стосунках з Росією, своєрідним тестом на національну свідомість.

Іван Мазепа залишається однією з найбільш контроверсійних фігур в історії Східної Європи. Його діяльність є дуже важливою у процесі “українізації” вітчизняної історії, формуванні національного наративу. Саме ім'я “Мазепа” впродовж трьох століть не втрачає виразно політизованого забарвлення. Вже з початку XVIII ст. російський царат почав закріплювати однозначно негативний образ Мазепи як зрадника, використовуючи для цього і церкву. Проте, незважаючи на однозначно негативне ставлення офіційної влади, життєвий шлях проклятого гетьмана викликав незгасаючу зацікавленість творчої інтелігенції Росії і Західної Європи. Особливо це стосується першої половини ХІХ ст. — доби романтизму у живопису, музиці, літературній творчості. Завдяки образу Мазепи Україна впродовж ХVIII – XIX ст. залишалась у європейському культурному контексті через літературні, художні й музичні твори Вольтера, Дж. Байрона, Ю. Словацького, К. Рилєєва, О. Пушкіна, Б. Брехта, Ф. Листа, П. Чайковського, Т. Жеріко, Є. Делакруа та ін.1. Хоча, зазначимо, інтерес викликали не державна діяльність Мазепи, а переважно бурхливі події його особистого життя. З постанням національної історичної школи з’являються трактування діяльності І. Мазепи, протилежні офіційному імперському канону. Його образ набуває рис борця за незалежність України, стає прапором самостійницького руху кінця ХІХ – початку ХХ ст., прихильники якого отримали назву “мазепинців”. Після придушення національної революції 1920-ті роки українізації не принесли однозначного трактування гетьмана. Але з поверненням комуністичних ідеологів у 1930-ті роки до усталеної “державницької” схеми історії Росії, звеличенням діянь Петра І повернулося і таврування Мазепи як зрадника2. Натомість, у Західній Україні націоналістична традиція вшанування Мазепи залишалася незмінною до 1939 р. “Упродовж перших років після возз’єднання чиновники завзято боролися з культом Мазепи на Заході... ідеологи вимагали належно засудити цього “зрадника”, який спробував відокремити козацьку Україну від Росії”3. Альтернативні погляди було можливо висловлювати лише закордонним українським дослідникам.

Відродження реальної пам’яті про І. Мазепу розпочалось з кінця 1980-х років. З надбанням незалежності, цілком істотно, ставлення до постаті опального гетьмана почало радикально змінюватися. Це знайшло відображення у наукових дослідженнях, текстах підручників, мистецьких творах. Перший пам’ятний знак І. Мазепі було споруджено ще у 1991 р. у Батурині, а пам’ятник – у 1994 р. на його батьківщині в с. Мазепинці.

У період 1994 – 2004 рр. державне ставлення до Мазепи майже не артикулювалося. Проте у цей час професійні історики, не стиснуті ідеологічними рамками, продовжували дослідження відповідного історичного періоду і діяльності, зокрема, самого гетьмана. Сучасний етап зазначений новим, набагато потужнішим підйомом інтересу до постаті І. Мазепи. Це знаходить відображення у численних публікаціях і повідомленнях ЗМІ. Яскравим прикладом такої динаміки є результати голосувань глядачів телеканалу “Інтер” під час трансляції проекту “Великі українці”, згідно з якими І. Мазепа знаходився на початку другої десятки рейтингу. Ці результати були продубльовані опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, за результатами якого гетьман посідав ще вище місце. З останніх подій слід згадати такі заходи, як проведення Міжнародної конференції “Іван Мазепа та його доба: історія, культура, національна пам’ять” (Київ-Полтава, 15 – 16 жовтня 2008 р.), Міжнародної науково-теоретичної конференції “Доба гетьмана Івана Мазепи в європейській історії: міфи і реалії”(Київ, 7 листопада 2008 р.), Всеукраїнського семінару-наради завідуючих кабінетами історії (методистів) обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти “300-річчя воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи та укладення українсько-шведського союзу: сучасний стан наукових досліджень” (Київ, 11 – 13 лютого 2009 р.), наукові круглі столи у Чернігові, Полтаві та ін. До 370-ї річниці від народження Івана Мазепи в Україні 20 березня 2009 р. було вперше на державному рівні відзначено день його народження: відбувся молебень на батьківщині гетьмана і урочистий вечір у Києві.

Але, незважаючи на таку популярність, вбудова імені Івана Мазепи у контекст історичної пам’яті українського соціуму дуже ускладнена. Ця проблема полягає у декількох різнопланових факторах.

По-перше, над гетьманом продовжує тяжіти церковна анафема, яка де-юре зберігається у церковній практиці Московського патріархату. Не зважаючи на очевидну політизацію цього питання, воно впливає на відношення суспільства до постаті І. Мазепи. Як слушно зазначає професор кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська академія” Ю. Мицик: “Мазепа був підданий анафемі виключно з міркувань політичних, а не церковних”4. Керівництво РПЦ, незважаючи на запити української влади, так і не дало чіткої відповіді на цю проблему. Анахронічність анафеми Мазепі була зрозуміла вже у ХІХ ст. Але неодноразові спроби її зняття наштовхувалися на байдужість, нерозуміння важливості питання або відверту протидію з боку церковної і світської влади5. І нині зазначена ситуація дозволяє використовувати цю анафему у багатьох антиукраїнських публікаціях та заходах, абсолютно не пов’язаних із церковним життям, і здійснювати вплив на віруючих УПЦ-МП. Такий, умовно кажучи, “церковно-політичний” зв’язок простежується постійно і використовується при будь-якій нагоді. Прикладом може бути зміст офіційного “Звернення Священного Синоду УПЦ до Київського міського голови, депутатів Київської міської ради та мешканців м. Києва з приводу перейменування вулиці Січневого повстання” від 14 листопада 2007 р. У цьому зверненні знов згадується той факт, що “немає жодного офіційного документа про зняття анафеми 1708 року”6.

Інший чинник, який слугує цементуванню негативного образу І. Мазепи, криється у надмірній політизації проблемних вузлів історичної пам’яті. І це суттєво впливає на процеси формування національної ідентичності. До внутрішньо-українських контраверсій додається російський фактор, який є перманентним компонентом консервації імперських конструкцій історії у суспільній свідомості громадян України. “Зловещая тень изменника и предателя снова встаёт из могилы и поднимается на пьедестал вероломства и лжи, чтобы снова сеять рознь и вражду между братскими славянскими народами, предавать веру предков, родную землю и свой народ”7. “Украина становится первым государством в мире, которое возводит не просто предательство, а измену крестному целованию в ранг подвига (!)”8. Це лише деякі зі зразків пострадянського агітпропу, яким рясніють вітчизняні мас-медіа і інтернет-простір. Головним закидом з боку навіть урівноважених російських істориків і публіцистів залишається “зрада законній владі”, а перехід Мазепи на бік шведів характеризується як вчинок, гідний звання “Іуди”. Натомість, більшість вітчизняних і європейських дослідників трактує його перехід на бік Карла ХІІ як тактичний хід, звичайний для політичного діяча усіх часів9. Теж саме можна сказати і про “надзвичайне лицемірство” гетьмана. Серед російських науковців теж немає одностайності, що можна бачити на прикладі досить урівноважених праць Т. Таірової-Яковлевої. З іншого боку, такі українські дослідники як Д. Табачник, О. Бузина навпаки, відстоюють розроблену за імперських та радянських часів точку зору. Ця позиція знаходить активну підтримку з боку партій та рухів лівого спрямування (КПУ, ПСПУ), проросійських організацій (Слов’янський комітет України, Союз православних братств України), сепаратистських угруповань. Як цілком слушно зазначає доктор історичних наук В. Горобець, “цікавий парадокс: і звеличення, і шельмування Івана Степановича відбуваються не за його реальні справи, а здебільшого на ґрунті політичних міркувань”10.

Не витримує критики і теза про виступ Мазепи як змову одинака. Незважаючи на несприятливі умови виступу (розпорошеність козацьких полків на різних театрах бойових дій Північної війни, таємність і відсутність часу на агітаційну роботу серед населення України, передчасний підхід Карла, наявність у кордонів Гетьманщини військ Петра) на боці чинного гетьмана, виступили приблизно півтори тисячі реєстрових козаків з 12 тисяч. Навіть після суттєвих військових втрат разом з І. Мазепою емігрували близько 45 старшин, приблизно 500 рядових козаків з Гетьманщини і 4 тисячі запорожців11. І це були лише залишки тих тисяч, що загинули у битвах і були закатовані російською владою та вислані до Сибіру.

Однак навіть якщо абстрагуватися від сучасного політичного контексту, фігура Івана Мазепи залишається вкрай суперечливою. Окремі вчинки, весь життєвий шлях гетьмана неможливо оцінити однозначно. І це є черговим чинником, який ускладнює процес вбудови опального гетьмана в осучаснений історичний простір колективних уявлень про минуле. Постать Мазепи доволі широко трактується в залежності від особистих поглядів і уподобань науковців, дослідників, художніх митців, публіцистів та політичних діячів. Романтичний герой-коханець або аморальний тип; “другий Іуда, зрадник хресному цілуванню”, проклятий церквою, або захисник віри і будівничий десятків храмів, завдяки якому Україна пережила розквіт церковно-релігійного життя; царський підлабузник, який зрадив господарю, або полум’яний борець за незалежність України; меценат національної культури, опікувач мистецтвами і освітою або кат, який нещадно знищував будь-яких опонентів; керманич, який приніс спокій і економічний розвиток після десятиліть “Руїни”, або пригноблювач народних мас, який насаджував нову шляхту; видатний дипломат і мудрий державний діяч європейського ґатунку або авантюрист і недолугий керманич, який схибив у вирішальний момент свого життя; безпринципний політикан або послідовний провідник національної ідеї... Перелік таких контроверсій можна продовжувати і далі. І всі вони мають право на існування.

Згадана вище російська дослідниця Т. Таїрова-Яковлєва висловлює парадоксальну, з точки зору сучасного російського політикуму, але абсолютно логічну тезу про те, що “Мазепа дуже багато зробив для створення і становлення Російської імперії. Впродовж принаймні 18 років його співпраця з Петром I була цілком щира, взаємовигідна”12. Це: військове співробітництво на півдні Росії (особливо — результативні Азовські походи 1695 – 96 рр.), успіхи зовнішньої політики Росії, в якій гетьман грав одну з найвидатніших ролей, церковна реформа, яку цар здійснював за дуже великої підтримки та участі українських діячів. Такий погляд дозволяє самим росіянам зовсім інакше подивитися і на Мазепу, і на тогочасні російсько-українські відносини. Водночас науковець доводить, що вся діяльність І. Мазепи спрямовувалася на те, аби зміцнити державну структуру Гетьманщини.

Як бачимо, Іван Мазепа є складною і неординарною особистістю, повною протиріч, достоїнств та вад. До речі, так само, не менш суперечливою фігурою є його візаві – Петро І. Але таке поглиблене вивчення життєвого шляху і людських якостей гетьмана не повинне відволікати уваги від головного – кінцевої мети його виступу: прагнення до незалежності України. Мазепа, як переконливо доводить О. Оглоблін, був, перш за все, “українським патріотом-державником”13. З національно-центричної точки зору оцінює постать гетьмана і Президент України В. Ющенко: “Про жодну зраду Мазепи не може бути й мови. Іван Мазепа не є зрадником, бо не зрадив український народ”14.

Таким чином, ідейна боротьба за гетьмана Мазепу, що розпочалась в Україні з кінця 1980-х років15, все ще залишається незавершеною і матиме постійне зовнішнє підживлення.

Звичайно, можна закидати звинувачення у тому, що керівництво держави, проголошуючи наміри “позбутися нав’язаних тоталітаризмом стереотипів і виробити новий, вільний від політизації й міфологізації погляд на події минулого”16, водночас закладає фундамент нової міфотворчості. Але без цих процесів неможливо формувати будь-яку національну ідентичність, національну історичну пам’ять, спільні національні цінності.

Довідка:

У столиці України, обласних центрах та інших населених пунктах були названі вулиці на честь гетьмана Мазепи.

Пам'ятники гетьману Мазепі встановлені в селі Мазепинці Київської області, м. Галаці (Румунія), м. Перхтольдсдо́рфі біля Відня (Австрія), м. Кергонксоні, штат Нью-Йорк (США), смт Батурині Чернігівської області (композиція “Гетьманська слава”).

Планується встановлення монументів І. Мазепі у Полтаві та Києві.

_______________

1. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687 – 1709 рр. // Мазепа: Збірник. – К.: Мистецтво, 1993. — С. 217.

2. Історія України: Короткий курс. – К., 1940. — С. 113.

3. Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько – українські стосунки в радянській історичній уяві. – К.: Критика, 2008. – С. 95.

4. http://www.unian.net/ukr/news; http://newsru.ua/ukraine/22jan2008/mazepa.html

5. Стародуб А. Анафема гетьманові Мазепі: факти невідомі і відомі // Дзеркало тижня. – № 32. – 23 – 29 серпня 2003.

6. http://orthodoxy.org.ua/ru/node/11753

7. Максимов В. Орден Иуды: Проклятий Мазепа 300 лет спустя // Воин России. – 2005. – № 1. – http://www.russdom.ru/ruswarrior/2005/2005_1.html

8. Ковальский В. Это полная Полтава! // Столичные новости. – № 42. – 13 – 19 ноября 2007.

9. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К.: Критика, 2006. — С. 399 – 400.

10. Сюндюков І. Іван Мазепа: етюд в кольорових тонах // День. – 22 лютого 2008.

11. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. – К.: Либідь, 1994. — С. 50 – 52.

12. Тетяна Таїрова – Яковлєва: Відійти від історичних стереотипів // Дзеркало тижня. – № 40. – 25 – 31 жовтня 2008.

13. Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – К., 2001. — С. 249.

14. Слово Президента України Віктора Ющенка на урочистому вечорі, присвяченому 370 – й річниці від дня народження Івана Мазепи. – http://www.president.gov.ua/news/13239.html

15. Когут З. Історія як поле битви // Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К.: Критика, 2004. — С. 234, 237.

16. Вітання Президента України організаторам, учасникам і гостям Міжнародної науково – теоретичної конференції “Доба гетьмана І.Мазепи в європейській історії: міфи і реалії” – http://pda.president.gov.ua/news/11944.shtml]

Павел Макаров (Никополь), краевед

Как казаки в Африку ходили

Черноморское казачье войско было создано на юге Украины в 1787 г. и оформлено указом в январе 1788 г. из бывших запорожцев по инициативе Г. А. Потемкина под названием «Войско верных казаков». Участвовало под командованием атаманов С. Белого и З. Чепеги в русско-турецкой войне 1787 – 91 годов, было переименовано в "Войско верных казаков Черноморских" или Черноморское казачье войско и получило земли между Южным Бугом и Днестром.

В 1792 – 93 годах Черноморское казачье войско было переселено на Кубань с центром в Екатеринодаре, и в первой половине ХІХ в. в его состав вошло до 70 тыс. переселенцев — бывших запорожцев, вернувшихся из Турции, и казаков упразднённых украинских казачьих войск (Усть-Дунайского, Азовского, Бугского, Екатеринославского).

В 1860 г. Черноморское казачье войско перестало существовать отдельной структурой, так как вошло в состав вновь образованного Кубанского казачьего войска.

Прошло менее двадцати лет, когда в обществе стала обсуждаться идея создания Черноморского казачества. Автором и реализатором идеи стал Ашинов. Н.И., человек авантюрных способностей, который, используя случайные связи при дворе, смог организовать переселение крестьян из Полтавщины, суля последним казаческое сословие и «земли вволю».

В апреле 1884 г. Ашинов со своими помощниками Василием Аретинским и братьями Савелием и Ульяном Бойко, произведенными им в «есаулы», прибыл в Сухум. Предъявив начальнику округа рекомендательное письмо от Дондукова-Корсакова, он сообщил, что им навербовано в Полтавской губернии несколько сот крестьян-переселенцев. Получив предписание, полковник Введенский отвел землю под размещение прибывающих крестьян неподалеку от селения Ольгинского. Вскоре туда стали прибывать полтавские крестьяне. Их было более ста семей. Так как обещанного бесплатного скота и денежной помощи не оказалось, то часть приехавших вскоре вернулись на родину, осталось около 40 семейств, которые собрали сход, выбрали себе начальство, назвали поселок станицей Николаевской в честь наследника престола, а атаманом избрали Ашинова.Н.И. После чего последним было отправлено письмо в Москву , в котором сообщалось, что 7 июня 1884 г. состоялось торжественное основание первой русской казачьей станицы в Сухумском округе, где Ашинова выбрали не только станичным атаманом, но и почетным атаманом всего Черноморского войска: «...поднесли хлеб, соль и белую атаманскую папаху Вашему покорнейшему слуге; выпили за матушку Россию и за белокаменную Москву, и пошел пир горой, стали песни казачьи распевать и плясать с попом на радости».

Однако в действительности не все обстояло так благополучно, так как в неизвестном направлении пропала помощь переселенцам, администрации Сухумского округа, которая выделила им 200 четвертей муки и 1700 рублей на покупку скота. За получением денег и продовольствия явился, конечно, сам Ашинов. Представленный им общественный приговор (доверенность) впоследствии оказался сфабрикованным самим «атаманом».

В результате, вместо атмосферы «казачьего братства» в поселке произошел раскол: 1. тех, кто был в милости у Ашинова и 2. простых тружеников. Начались распри, дело порой доходило до драк.

Не заладились у Ашинова и отношения с местной администрацией. «Атаман» требовал для себя особого статуса, ссылаясь на якобы данные ему свыше полномочия, отказывался подчиняться распоряжениям сухумских властей. Пытаясь заручиться поддержкой влиятельных людей, он жаловался И.С. Аксакову на отсутствие помощи, тяжелое материальное положение «казаков». По его словам, закавказская администрация просто не пускала к ним новых «вольных людей», рвущихся из-за границы, тем самым сознательно ставя палки в колеса патриотическому делу. «Доведенные до отчаяния «станичники», – писал Ашинов, – решились передать адрес наследнику престола с описанием всех этих безобразий и с просьбой принять их под свое августейшее покровительствозв».

В итоге, после своих многочисленных тяжб и путешествий Ашинов встретил однодумца в лице Софьи Ивановны Ханенко, праправнучки гетмана Правобережной Украины Ханенко Михаила Степановича.

Время рождения Ханенко Михаила Степановича неизвестно. По преданию, он был сыном запорожского казака Степана Ханенко и дочери польского старосты, освобожденной им из плена. В первый раз имя его упоминается, когда гетман Юрий Хмельницкий под Чудновым, будучи обиженным боярином Шереметевым и не получив удовлетворения за обиду у царя Алексея Михайловича, перешел на сторону поляков на основании гадяцких статей и обязался помогать им удалить русских из Украины. В числе лиц, скрепивших этот договор (1660), был и Михаил Ханенко, в то время Уманский полковник. В 1669 г. Михаил Ханенко стал противником Дорошенко и стал добиваться гетманства, но неудача заставила и его бежать к запорожцам. Польское правительство признало Ханенко гетманом и поручило ему выработать условия, на которых Украина снова могла бы соединиться с Польшей. В Умани была собрана рада, в которой принимали участие представители трех западных казацких полков и где Ханенко был провозглашен гетманом.

Несколько битв, проведенных им против гетмана Дорошенко, оказались неудачными, в результате чего Ханенко в 1674 г. явился к гетману Левобережной Малороссии Самойловичу, сдал ему знаки гетманского достоинства и удалился на покой в поместья на Левобережной Украине. После чего жил в Киеве.

София Ханенко принадлежала к высшему обществу и обладала миллионным состоянием. А вот ее избранник – "вольный казак" Николай Иванович Ашинов кроме кинжала в серебре да рыжей бороды "лопатой" ничего не имел. Родственники Софии Ивановны, узнав о ее романтической выходке, надеялись, что блажь пройдет и уже подсчитывали размер "откупного" незавидному жениху. Но вышло иначе. Этот неравный брак стал прелюдией множества необыкновенных событий, изумивших вскоре всю Европу.

Оба супруга были людьми "со странностями". Ашинов переодевался по 3 – 4 раза в день и являлся на людях то донским, то кубанским, то терским казаком, а то – лихим запорожцем в турецкой куртке.

Пани София подходила к переодеваниям по-своему. Переодеваться несколько раз в день, как это делали дамы высшего света, ей было неинтересно. Она предпочитала мужскую одежду, которую женщинам позволялось надевать только для верховой езды в имении. Сойдясь с Ашиновым, София, пользуясь древним правом аристократок путешествовать в мужском костюме, стала повсюду сопровождать своего супруга в одеяниях пажа или слуги. Это вносило в их совместную жизнь элементы риска и авантюры.

Другой странностью четы Ашиновых была их тяга к странствиям. Во многих городах арабского Востока и юго-восточной Африки знали эту странную пару из Киева: экзотично разряженного казака средних лет и его юного "пажа", поражавшего изысканными манерами, знанием многих языков и проницательным умом. Среди своих Ашиновых считали "ненормальными". Люди не понимали, что заставляет супругов покидать роскошные особняки и годами глотать пыль далеких дорог. Киев к этому не привык. Однако в Европе таких "ненормальных" было тогда предостаточно. Они презирали жизнь среди комфорта и мечтали о диких горах и пустынных саваннах Африки.

Ашиновы побывали во многих странах, завели знакомство с туземными вождями и учеными путешественниками. Поначалу киевлян волновала судьба эфиопов, веками боровшихся за христианскую веру своих предков.

Во французской колонии Джибути супруги общались с абиссинскими монахами-паломниками и за два месяца составили первый русско-абиссинский словарь. Тогда же они заинтересовались вождем местного племени скотоводов Магомет-Лейту. Он поразил их сходством с Александром Пушкиным, имевшим, как известно, предков-эфиопов. Как и его великий "двойник", Лейту отличался добродушием, любил широкие жесты. И в ответ на щедрые подношения предложил Ашинову побрататься. Две недели они пили и ездили по саванне, осматривая владения "черного Пушкина". Заглянули и в древнюю египетскую крепость Сагалло, расположенную недалеко от города Обок на побережье Таджурского залива. Когда французы скупали у туземных вождей прибрежные земли, Лейту заупрямился, но все же позволил им поднимать над Сагалло свой флаг. Эфиопским скотоводам эти укрепления были ни к чему, и в порыве великодушия Лейту отдал их в частное владение своему побратиму Ашинову. В ответ тот обещал привезти восемь тысяч ружей для войска вождя.

Игра стоила свеч. Роль правителя колонии с портом, крепостью и 8 тысячами союзного войска льстила самолюбию Ашинова. Он представлял себя в роли Ермака, преподносящего царю первое владение на "черном континенте". Можно было вспомнить о казачьей вольнице, объявить себя основателем новой Запорожской Сечи на Красном море и защитником "черных братьев-единоверцев" от европейских завоевателей.

Свою африканскую авантюру Ашиновы начали с переименования Сагалло в станицу "Москва" и поселения в ней 10 казаков из своего конвоя. Французский флаг сняли и подняли русский. Но летом 1887 г. иностранная пресса заговорила о вторжении России в Африку, разразился скандал. И сами Ашиновы, не дожидаясь ареста, поспешили убраться прочь.

В атмосфере "эфиопского психоза" киевляне прожили два года.

Громкая слава опережала их на пути в Киев. Говорили, что в новой "Москве" служат уже 400 казаков, что основатель станицы был принят самим императором эфиопов Иоанном IV и везет с собою на воспитание дочь и наследника эфиопского престола, что его сопровождают черные монахи с письмом своего монарха к царю Александру Александровичу. Если верить этим побасенкам, то в истории Африки открывалась новая страница. Ашиновы чутко прислушивались к молве и пыталась сделать все, что от них ожидали. К моменту прибытия в Киев при них уже находилась "племянница негуса (императора – авт.) по имени Оганесс". Правда, люди наблюдательные говорили, будто "смуглянка вовсе не племянница негуса, а девица Аришка, находившаяся в услужении у Ашинова в Константинополе и оттуда привезенная им в Киев". Но им не верили. Восторженных зрителей не смущало даже то, что принцесса говорила по-русски и носила европейский костюм. Вслед за ней в свите Ашинова появились дети "эфиопской знати", а на торжество 900-летия Крещения Руси он доставил даже "абиссинских священников". В одном из них узнали попа-растригу, но и тут все обошлось благополучно. Помаячив у всех на виду во время торжеств, шарлатаны бесследно растворились в толпе. В этой атмосфере "эфиопского психоза" киевляне прожили с 1887-го до конца 1888 года, не ведая, что с попущения властей ими манипулируют странствующие авантюристы.

Приезд Ашиновых в Киев в 1887 г. совпал с празднованием 60-летия служебной деятельности киевского митрополита Платона. "Вольный казак" получил приглашение на юбилейное торжество и произнес там речь о новой Москве в Африке. Он удостоился похвал сановных гостей из столицы. Тогда же Ашинов познакомился с окружением будущего премьера Витте, который служил в то время в Киеве управляющим Юго-Западной железной дороги. "Вольный казак" стал своим человеком в доме ближайшего сотрудника Витте – редактора газеты "Киевское слово" профессора Афиногена Антоновича. Дом Антоновича на улице Владимирской, 43 превратился в своеобразный штаб вторжения в Африку. Здесь собирались известные люди, сановники, профессора, финансисты. Они приходили послушать грозного атамана. Здесь и разрабатывали план ашиновской экспедиции в Аддис-Абебу. Прибыв для переговоров в Петербург, Ашинов уже знал, что следовало говорить министрам и что можно просить у царя.

Ему удалось добиться почти невозможного. Он несколько раз встречался с императором в Зимнем дворце, и миролюбивый Александр Александрович, как ни странно, благословил наскоро состряпанный в Киеве сценарий нелепого африканского фарса с шествиями с хоругвями по чужой земле, подкупами и захватами крепостей. Он позволил синоду направить духовную миссию в Абиссинию, объявить по всей стране сбор средств в пользу ее духовенства и церквей, а "вольному казаку" Ашинову беспрепятственно набирать волонтеров и переселенцев для своей станицы.

Особое рвение проявило московское купечество. Одно только пожертвованное им Евангелие в дорогой оправе стоило не менее 10 тысяч рублей. В дар эфиопским церквам предназначались также золотые ризы, драгоценные чаши, хоругви, кресты, паникадила. В состав миссии включили 40 монахов во главе с иеромонахом константинопольского Афонского подворья Паисием.

В экспедицию записалось более тысячи волонтеров. На первый раз Ашинов взял с собой только 75 казаков, десяток переселенцев с семьями и два студента для сбора научной информации. Все продумали до мелочей. Запаслись даже связками лозы для разведения вокруг новой Москвы виноградных плантаций. Прихватили с собой овец и коров. Имущество экспедиции (в том числе большую партию оружия и тонны продовольствия, закупленного на щедрые пожертвования купечества) было доставлено в Одессу и погружено на огромный пароход "Москва", который должен был доставить экспедицию до самого Сагалло на Красном море.

Но накануне отъезда случилось непредвиденное: Италия заявила протест против вмешательства России в африканские дела и поддержки Абиссинии оружием и людьми. Официальная власть отреагировала мгновенно. Все имущество экспедиции сгрузили с парохода на причал. Отпущенная было партия оружия вернулась в арсеналы. Чета Ашиновых поспешила в Петербург, но все министерства захлопнули перед ними двери. Положение удалось кое-как поправить лишь после того, как Ашинов и его жена-миллионерша объявили экспедицию со всеми ее казаками и монахами своим частным делом и взяли на себя все расходы. Оружие им вернули, но новые армейские винтовки "на всякий случай" поменяли на давно списанные ружья.

Миссия выехала из Одессы 10 декабря 1888 г. тайно на частном пароходе вместе с партией палестинских паломников. Она состояла из 150 казаков и 50 –60 православных священников и, опасаясь ареста, большую часть дороги находилась в каютах. Зато в Красном море команда Ашинова разгулялась вовсю. И когда там их настигла канонерка, высланная итальянским правительством, до нападения и ареста дело не дошло. Итальянцы были поражены самим видом своих "противников", подошли поближе и с восторгом наблюдали за фантастически ярким зрелищем, развернувшимся на палубе океанского корабля. Они увидели казачий табор с атаманом, восседающим за банкетным столом с дамой, а перед ним – хор и кавказские танцоры с кинжалами. "У нас были, – пишет очевидец, – хорошие певцы, хоть и в оперу то не стыдно... После нескольких песен музыкальные итальянцы поняли, с кем имеют дело, они сразу одарили наших певцов дружескими овациями и криками "Браво". Когда дошло до танцев, до кавказской лезгинки с кинжалами, то у итальянцев поднялся такой восторженный рев, что чуть ли не все их фуражки от бросания вверх улетели в море".

Однако вскоре выяснилось, что, кроме массовок с пением и танцами, Ашинов ни на что другое не способен. Он делал все, чтобы погубить экспедицию. Вместо того чтобы идти вглубь страны к императору эфиопов, он направился в свою "Москву" и вновь снял с ее укреплений французский флаг. Вслед за этим в заливе появились французские крейсеры, и адмирал Ольри потребовал сдачи крепости в течение часа. Благоразумный человек тут же капитулировал бы, но Ашинову захотелось поиграть с судьбой, покрасоваться в роли героя. На вопрос членов экспедиции зачем приезжали французы, Ашинов ответил: "Вишь, в гости приехали союзнички наши!" И велел всем готовиться к приему. Казакам раздали водку для угощения матросов. Под наведенными на крепость дулами французских орудий стали ставить столы, подметать помещения, цеплять ордена на мундиры. Но час прошел, и корабли открыли огонь... Погибло 7 человек. Тщетно собирал их выскочивший Ашинов. Цепи высаженной крейсером морской пехоты обхватывали лагерь, и он сдался со всей своей вольницей. Лишь одна смешанная сотня казаков и горцев со старым сотником Егором прорвалась и ушла в Абиссинию и, предположительно, через консула вернулась домой. Об этом факте почти не осталось воспоминаний.

Во избежание ухудшения отношений с Францией официальный Петербург отмежевался от ашиновской авантюры. Императорское правительство возложило ответственность за происшедшее в Сагалло кровопролитие исключительно на организатора миссии, «решившегося нарушить спокойствие в пределах территории, подведомственной державе, находящейся в дружественных отношениях с Россиею».

Во Франции про Ашинова была придумана шансонетка с припевом: «Atchi, atchi, Atchinov!», смысл которой сводится к следующему: «Готовы чихать бывшему кумиру!». И всё-таки бомбардировка Сагалло французам показалась слишком жестокой мерой – они никак не могли «помириться с мыслью, что с Ашиновым нельзя было справиться другими, более гуманными средствами».

В сложившихся обстоятельствах русское правительство предпочло дезавуировать Ашинова. Ашинова доставили в Одессу и оттуда отправили в ссылку в Черниговскую губернию.

Дальнейшая его жизнь покрыта тайной. Одни говорили, что впоследствии он бывал в Париже и даже получил там 500 тысяч рублей как пострадавший от бомбардировки крепости Сагалло.

Осенью 1894 г. Ашинова посетил в его имении в деревне Кременчуковке Лотаковской волости Суражского уезда, что в северной части Черниговской губернии, корреспондент столичной газеты «Неделя». Герой Обока, друг мадам Адан и творец «молодецких скасок», по его словам, оказался довольно толстым средних лет господином с русой бородой и узкими голубыми глазами, в высоких ботфортах и парусиновой куртке на крючках, походившим на отставного военного. Небольшая гостиная, где шла беседа, была меблирована на турецкий манер: с коврами, подушками, софой и плетеными кружками для сидения на полу. Два шкафа и этажерка были заставлены китайским и японским фарфором. Угол соседней комнаты был заставлен громадными тюками и ящиками. В беседе, продолжавшейся до полной ночи, Ашинов подробно описал свои приключения в Африке и посетовал, что лишь отсутствие высоких покровителей погубило его начинание. «Плохо, что Катков умер — через это и погибло все», — сказал он в заключение своих рассказов.

Имение, в котором жил Ашинов, располагало 240 десятинами земли и 12 десятинами парка. Лишенная простора, его деятельная личность активно занялась хозяйством. Собственная пасека в 100 ульев, недавно разбитый фруктовый сад, посевы клевера, добротные амбары, скотный двор и другие постройки усадьбы свидетельствовали о незаурядной энергии хозяина. Выход своей удали Ашинов нашел в организации пожарной дружины. На каждый пожар в окрестных селах он выезжал на собственном пожарном обозе с бочками и насосами. В деревне на средства хозяина была открыта школа для крестьянских детей. Впрочем, страсть к завоеваниям и захватам, сделал вывод корреспондент, не оставила Ашинова окончательно. Правда, вместо африканского побережья объектом захвата стал кусок соседской земли, а разрешил конфликт вместо французского адмирала уездный земский начальник.

Перед отъездом Ашинов показал заезжему гостю свои главные реликвии — две великолепно отделанные сабли восточной работы. Одна была без ножен, с агатовой ручкой, украшенной золотом, с надписью по-гречески «Юстиниану Великому». Другая, турецкая, находилась в ножнах, багато усыпанная какими-то красными камнями. Как заявил хозяин пораженному визитеру, эта сабля прежде принадлежала самому султану Ахмету ІІІ и, по турецкому преданию, ее обладатель должен был завоевать Константинополь. Прощаясь, Ашинов многозначительно сказал корреспонденту: «Вот поправлюсь (от ран ноги болят), да сын подрастет, опять уеду; я, знаете, прекрасное уже дельце наметил, держу пока в секрете».

На этом эпизоде история Николая Ашинова прерывается.

В 1897 – 1898 гг. Россия установила дипломатические отношения с Эфиопией. Их истоки следует искать в более ранний период.

В 1885 – 1898 гг. Эфиопия была объектом изучения русскими путешественниками и географами, которые заложили основы будущих дипломатических отношений. Их деятельность тем более важна, что были получены и многие научные сведения об Эфиопии.

Первыми русскими экспедициями в Эфиопию в это время были три поездки Н.И. Ашинова (1885-1889).Основными источниками при изучении нами российско-эфиопских отношений 1885-1898 гг. послужили материалы трех петербургских архивов: архива Русского Географического Общества (архив РГО), архива Санкт-Петербургского филиала Института востоковедения РАН (архив СПбФИВРАН) и Российского государственного исторического архива (РГИА). Всего было использовано 23 архивных дела из разных фондов.

В отечественной науке существует ряд статей и монографий, посвященных русско-эфиопским отношениям. В особенности следует отметить труды М.В. Райт, И.И. Васина и А.В. Хренкова.

Интересны записи капитана Н. Нестерова о племенах Данакиль (восточная Эфиопия). Автор описывает их обычаи, жилища, социальную структуру.

Важные сведения оставил и другой участник ашиновских поездок - урядник Л.А. Николаев. Интересно, что ряд мест в сочинениях Николаева и Нестерова дословно совпадают. Некоторые ученые сомневались в существовании Николаева, считая, что под этим псевдонимом писал Нестеров. Однако после обнаружения нами в списке пассажиров парохода "Лихачев", на котором миссия Ашинова прибыла в Одесский порт, имени урядника Л.А. Николаева, авторство последнего не подлежит сомнению.

________________________

1. Московский журнал N 10 - 2006 г. П. Булыгин.

2. StartPage/ Выпуск №4 Н.В. Малыгина. Первые попытки проникновения России в Эфиопию.

3. Труд №145 за 09.08.2003 Беляков Владимир. Была и в Африке Москва.

4. © Copyright: Дмитрий Емец, 2001/ Портреты русских авантюристов XIX века: Н.И.Ашинов.

5. Библиотека СПбГУ Морозов Е.В. Российско-эфиопские отношения 1885-1898 годов. Мир в новое время. – Санкт-Петербург, 2003.

6. Саратовские Вести 03.02.2000 №5 (56). Где ты, саратовская Абиссиния? Владимир Вардугин.

7. Луночкин А. В. «Атаман вольных казаков» Николай Ашинов и его деятельность. — Волгоград: Издательство Волгоградского государственного университета, 1999. — 148 с.: ил.15ВК 5-85534-354-5.

Сергій Юрченко (Київ), директор Підприємства

об’єднання громадян «Науково-дослідний інститут

історії архітектури та містобудування»

Деякі відомості про архітектуру Омбишського монастиря

Омбишський монастир входить до групи обителей, які після секуляризації церковних маєтностей у 1786 р. не відновлювалися. Питання вивчення архітектури цих комплексів та пов’язаних із ними певних мистецьких явищ досі не привертало уваги дослідників. За кількістю закриті монастирі значно перевищували діючі. Наприклад, по одній тільки Харківській єпархії Філарет Гумілевський наводить дані про 18 монаших спільнот, з них 12, тобто дві третини, незбережених1. З огляду на це збір та узагальнення наявних архівних та друкованих даних про ці комплекси зможе суттєво доповнити загальну картину розвитку історико-архітектурних процесів ХVІІ – ХVІІІ ст. в Україні та дасть можливість по-іншому розставити певні акценти під час презентації деяких концепцій розвитку мистецьких форм.

Омбишський монастир засновано у 1649 р. Катерина Угорницька, «скарбниковая Чернєговская» у фундаційному листі зазначає, що з метою «аби за зейшлих продков и родичов моих так теж малжонка моего и мене самую Господа Бога в кождоденних молитвах благано, умислилам у преречоной маетности моей Омбишу законников регули святого Василия Великого фундувати, и для мешканя оних при церквє чрез мене поставленной заложеня Воведенія Пресвятыя Богородици монастыр побудовати ув островє на будищах межи реками Остром и Острищем, которая река Остр от млина Омбишского идучая, а другая Острище около тот остров оточили»2. Цим же записом новий монастир було підпорядковано Києво-Печерській лаврі3.

Іл. 1. План володінь Омбишського монастиря 1754 р.

Цікавим є вибір місця для монастиря – на острові. На відміну від монастирів давньоруського часу, для будівництва яких вибиралася, за зразком Печерської лаври, гора над рікою (Софроніївська пустинь, чернігівський Троїцько-Іллінський, Видубицький, Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастирі тощо), у ХVІІ ст. стало популярним острівне положення (Кам’янський, Максаківський, Костянський монастирі). Це, можливо, пов’язано із впливом обителей Греції. В усякому разі маємо місцерозташування Нового Часу, типологічно відмінне від середньовічного. Часто так засновувалися пустині.

Отже, початково було зведено дерев’яну церкву Введення у храм Богородиці, яка пізніше стала трапезною. В описі 1654 р. монастир не згадується: «село Онбиш на той же реке Вострей, да на речке Онбиши, в том селе церков древеная во имя архангела Михаила, у тое церкви служащей поп Захарей»4. Як припускав О. Лазаревський, під час визвольної війни монахи розбіглися і це пояснює відсутність обителі в описі5. Згодом монастир відновлено. У 1666 р. отримано підтверджувальну грамоту російського царя на с.Омбиш. 1669 р. гетьман Дем’ян Ігнатович застеріг ніжинського полковника Якова Журахівського від порушення майнових прав обителі, а 1677 р. вже Іван Самойлович писав до козаків, «аби утиску в кгрунті Лосиновском чинить не важилис». Охоронні універсали видали гетьман Іван Мазепа у 1685 та гетьман Іван Скоропадський у 1717 р.6.

Розшукати інформацію про час зведення соборного храму Різдва Богородиці не вдалося. Можна припустити, що це сталося у другій половині ХVІІ ст. В 1727 р. була проведена «реставрація» церкви, про що відомо із донесення ієромонаха Геннадія, датованого 2 вересня. В цей час роботи були «для хороби долгой майстра еще и не во всєм внутру докончени»7.

Іл. 2. Зображення Омбишського монастиря на плані

Монастир розташовувався на заболоченій місцевості, тому страждав від повеней. Крім того, через заводненість території дерев’яні споруди досить швидко псувалися. В 1755 р. ієромонах Іоаким повідомляв архімандриту Луці, що «в Омбишском монастире как в церквах, так в келиях и внє монастыря обветшалость весма великая»8. Ігумен просив видати книгу для збору подаянь на будівництво нової церкви та повідомляв про влаштування цегельні та виготовлення певної кількості цегли для фундаменту9.

В листі від 3 листопада 1756 р. читаємо, що «при мєючойся в Новопечерском Омбышском монастирє церквє Рождества Пресвятыя Богородицы обветшалой притвор паламарской которой мєрою был в довжину аршинов два и ширину аршин еден сего октября 1 числа подчас всенощного благовесту за обветшалостию загорелся был, якой притвор з великое трудностию угасившы аби в церковном служении остановки не било, розкидан и вновь на том же мєстє болшим прежнего строеніем издєлан»10. В іншому листі за 1765 р. повідомлялося, що «церков Рождества Пресвятыя Богородици з причини бывшого наводненія в землю подалась, от чего и имєющейся в ней иконостас начал уже портится, и в силу врата отворить можно»11. У зв’язку із цим настоятель монастиря пропонував винести із церкви близько 1,5 м землі. Проте йому цього робити не дозволено, а рекомендовано «поднять оную церковь и подрубить», тобто підвести нижні бруси, оскільки якщо вибрати землю, «то оная церковь яко тамошнее мєсто болотистое есть, может еще болше в землю войтить»12.

Після введення в українські єпархії штатів у 1786 р.13 монастир опинився поза штатом і перестав існувати. Церква Різдва Богородиці, можливо, стала парафіяльною. В переліку церков єпархії за 1906 р. в Омбиші згадується храм з такою назвою, що існував тут з 1793 р. На його місці у 1901 р. зведено новий дерев’яний храм тої ж присвяти, який також не зберігся14.

Друга монастирська дерев’яна церква – Введенська, що була збудована ще Угорницькою, згадується в описах 178115 та 178616 років. Після закриття монастиря храм перенесено в с. Оленівку, де освячено як Симеонівський17. Перенесення пов’язано із тим, що Вознесенська церква в Оленівці згоріла у 1778 р., про що повідомлялося у відомості церков Борзненської протопопії за цей же рік18. На її місці 1889 р. збудовано черговий дерев’яний храм тієї ж назви19, знищений у 1930-ті роки.

Про монастирські келії та допоміжні споруди з опису 1781 р. відомо, що це були «двє монашеских избы: для начальника сего монастыря дом о трех покоях, а монашеских в 4 связях, а 9 покоях, погреб и поварня деревянніе, да служителских для сего монастыря изб двє и винокурня котлов на пять"20.

В 1747 р. від необережного поводження з вогнем ключника, який пішов до льодівні із запаленим ліхтарем, згоріли ігуменські келії, а також склад провіанту21. Треба думати, що відразу було збудовано новий будинок, оскільки в 1777 р. ця споруда вже потребувала ремонту.

В листі ієромонаха Лукіана від 20 лютого того ж 1777 р. повідомляється про необхідність зведення гостьового дому, оскільки для «переезжающих из Лавры и в Лавру монашествующих и другого звания людей неединой особой выгодной келіи не имєется»22, і вони змушені зупинятися в ігуменських покоях.

Крім великих пожеж, що знищували цілі будівлі, траплялися і локальні, які тільки частково пошкоджували дерев’яні зруби. Так, 12 грудня 1771 р. «од единого жару свечи в келіи как потолок, так и по двє деревя в стенах сверху погорели», для ремонту необхідно було найняти майстра23.

Про планування келій можна скласти уявлення з листа, датованого 1780 р. Ігумен Гімнасій повідомляє, що половина келій на ігуменському дворі розвалилася, через що одну частину будинку довелося продати, а матеріал другої – використати на ремонт монастирських забудувань. Отже, келії були звичайною «хатою на дві половини» — два приміщення, розділені коридором24.

Територію монастиря було обнесено дерев’яною огорожею. Єдина згадка про неї – в листі за 1720 р., в якому тодішній ігумен монастиря Іаков повідомляв про закінчення нової огорожі, що обійшлася монастиреві «немалим коштом»25.

Монастир опікувався також і парафіяльною Михайлівською церквою, що знаходилася у центрі села Омбиш. Збереглося кілька цікавих листів, які проливають світло на особливості організації будівельного процесу у ХVІІІ ст. при зведенні дерев’яного храму.

Перша дерев’яна споруда, як вище зазначено, згадується вже у 1654 р. Вона простояла до 1720 р., коли на її місці було зведено нову церкву. Саме про неї йде мова у зверненні Омбишського ігумена Іакова до архімандрита Києво-Печерської лаври Іоаникія Сенютовича з проханням виділити 500 золотих на закінчення робіт. Повідомлялося також, що відтягувати будівництво було неможливо, оскільки заготовлена деревина вже почала псуватись. Роботи виконував місцевий майстер при допомозі козаків та монастирських підданих26.

11 квітня 1760 р. церква згоріла. Через необережність робітника у розміщеній поруч винниці, що належала матері парафіяльного священика, виникла пожежа. Загорілася спочатку сама винниця, а потім сильний вітер перекинув полум’я на церкву. Оскільки храм загорівся зверху, то парафіяни встигли винести церковне начиння. Заготований для ремонту матеріал – колоди та гонт – не постраждав27.

Архімандрит Зосима вирішив перенести до Омбиша стару дерев’яну церкву разом із іконостасом з села Дудоркова, де на цей час вже було збудовано нову. 31 квітня 1764 р. він писав до ігумена Порфирія: «Понеже в селє Омбышє приходской церквы за изгорєніем тамо бывшей нинє не имєется, почему уповательно тамошніе обыватели за неблизким в хожденіи им до церквы в монастыр разстояніем иногда и церковного пєнія лишаются…, мы за благо разсудили в тое село Омбыш дабы імєющуюся вєдомства святотроицкого болницкого монастыря в селє Дудорковє старую церков з иконостасом на мєсто коей вновь тамо церков устроена построена уже. Тое ради Вашей превелебности за получением сего как подданним монастирским, так и козакам в селє Омбыш жителствующим обявить наше желание, с тєм, чтоб они для полегкости и ползи своей согласившис между собою показанную церков з села Дудоркова общественнє вдруг в село Омбыш перевезли и тамо вистроили»28.

Церкву перевезено до Омбиша 22 червня 1764 р.29. Архімандрит благословив закладення нової церкви на тому самому місці з однією умовою, щоб «к всякой безопасности винокурню поповича тамошнего Фоми, или чия она ни есть, недалече церкви состоящую, от коей, как прежде представляли, и церковь прежная горєть зачалась, и згорєла, подаль велєть перенесть»30.

Але, як виявилося, деревина дудорківської церкви малопридатна для будівництва і, якщо і може використовуватися, то лише місцями між новою деревиною, а не «една поуз другую». Тому закінчити церкву, на думку ігумена Порфирія, можна буде лише наступного, 1765 р.31. Щодо влаштування на вимогу Зосими опасання, то, за словами того ж ігумена, «такова опасань имєет быти устроена»32. Цікаво, що розміри і, напевно, архітектурно-просторове рішення не наслідували повністю старий дудорківський храм, збережено лише ширину середнього зрубу, в якому має бути встановлений іконостас.

У листі від 29 листопада 1764 р. висловлюється жаль з того приводу, що через старість деревини дуже мало можна її використати для будівництва. Згадується нове, досі невідоме історикам архітектури ім’я та прізвище майстра – Остап Мироненко. В іншому місці його названо «недостаточним посполитым мужиком»33, тобто кріпосним.

На цей час церкву було добудовано вже до залому. На зиму роботи призупинено, зруб накрито дошками та снопами соломи з метою збереження від снігу34.

Як видно із наведених документів, «перенесення» церкви з Дудоркова полягало у простому повторному використанні матеріалу, і то не всього, а лише частини. Це важливе свідчення ставить під сумнів теорії «устародавнення» деяких дерев’яних храмів сучасними дослідниками, адже фактично при «перенесенні» відбувалося будівництво нової церкви.

Листом від 14 травня 1765 р. повідомлялося, що церкву буде закінчено влітку. На вівтарній бані вже виставлено кружала («бруштенє») маківки і побито латами («шемовницями») під гонт35.

З листа від 20 червня 1765 р. стає відомо, що з Лаври до Омбишського монастиря передано іконостас. Таким чином, разом їх там знаходилося три: старий, винесений із згорілої церкви, з Дудоркова та лаврський. Ігумену запропоновано «естли найдутся охотники означенные старые два церковние иконостаса купить», то продати, а якщо ні, то ікони розвішати в новій церкві по стінах «и в прочих приличных местах»36.

В другому листі під цією ж датою ігумен Порфирій пише, що церква, крім зовнішньої обшивки («кожухованя»), буде закінчена не пізніше середини липня. Власне ж «кожухованє» можна буде зробити пізніше, після того, як нова споруда трохи осяде. Це незначне зауваження свідчить про чудове розуміння роботи дерев’яної зрубної конструкції та досвідченість майстра Остапа Мироненка. Згадуються також і два «притвори» — тобто тамбури: перед західним та південним фасадами. Середня та вівтарна баня на цей час були повністю закінчені та вкриті гонтом, дахи нижче барабанів лише підготовлені під побиття гонтом, третя баня – над бабинцем – трохи не дороблена. Ієромонах просить для встановлення іконостасу направити з Лаври сницаря, необхідного також і для виготовлення жертовника. Архімандрит Зосима розпорядився «из столярнє лаврской послать какого ученика к постановленію вышеписанного иконостаса, посылается и малярскій ученик для покощенія иконостасу»37.

Червнем 1765 р. може бути датоване «всенижайшое доношеніе» мешканців Омбиша, в якому вони просять дозволити їм відкласти на певний час встановлення опасання та обшивки, на що Лавра погодилася38.

Нарешті, в листі від 13 липня 1765 р. тим же настоятелем повідомляється про покощення та встановлення іконостасу, а також відправку назад до Лаври сницарського та малярського учнів, ікони та частини іконостасу з Дудоркова розміщено в інтер’єрі храму39.

Тут ми маємо цікаве свідчення роботи лаврських митців в Омбиші, що, певною мірою, характеризує географію впливів лаврської іконописної майстерні. Прикметно, що саме завдяки архімандриту Зосимі Валкевичу у 1767 р. було встановлено новий іконостас у Хрестовоздвиженській церкві на Ближніх печерах, виготовлений сницарем К. Шверіним40. Цей іконостас відомий як один із перших прикладів застосування ордерної побудови загальної архітектурної композиції під впливом нещодавно закінченого іконостасу Андріївської церкви41. Порівняння дат приводить до висновку, що обидва іконостаси виготовлялися майже одночасно. Цілком можливо, що для Омбишської церкви працював той же майстер, і тут теж було випробувано таку ж нову тектонічну концепцію.

Михайлівську церкву освячено на храмове свято – 6 листопада 1765 р.42.

Останнє повідомлення датоване 5 січня 1766 р. Тут, поряд із інформацією про те, що «новоустроившаяся в селє Омбишє церковь шемованнем не окожухована», міститься прохання виділити деревину на обшивку, що і було зроблено лаврським архімандритом: дозволено вирубку дерев для цієї мети у Пухівській пущі43.

Наведене листування дає можливість уявити собі Михайлівську церкву як тридільну триверху споруду з двома тамбурами і, вірогідно, з опасанням. Церква мала одну залу у місці переходу до світлових барабанів і була вкрита гонтом.

До нашого часу споруда не збереглася.

Єдиним досі виявленим зображувальним матеріалом щодо монастиря є план його володінь, датований 1754 р.44. Він складений в кількох примірниках і є фактично окомірним малюнком, причому один із примірників підфарбований, другий – чорно-білий. Тут позначено цікаві місцеві топоніми – могили, дороги тощо. Є і зображення монастиря. Воно умовне та схематичне і, звичайно, не може розглядатись як іконографічне джерело.

Мальований план частково повторює у графіці текстовий опис меж володінь монастиря, надрукований Ю. Мициком45.

Архівні дані дозволяють характеризувати Омбишський монастир як відносно скромний за своїми архітектурними якостями комплекс споруд. Проте рядові пам’ятки важливі тим, що саме вони, будучи невід’ємними складовими загальних процесів розвитку архітектури, дають можливість відділити явища масового характеру від явищ більш яскравих, але поодиноких. Такі «фонові» об’єкти дозволяють повніше судити про розповсюдження певного мистецького досвіду, загальний рівень будівельної культури тогочасного суспільства, саме тому їх вивчення є важливим для історика архітектури.

Додаток №1

Лист настоятеля Омбишського монастиря ієромонаха Іакова архімандриту Києво-Печерської лаври Іоаникію Сенютовичу від 11 червня 1720 р.

ЦДІАУК, ф.128, оп. 1 вотч., спр. 925, с. 2-2зв.

…извєстую, иж в селе монастирском Омбыши церков святого Архистратига Михаила велми зветшавши розвалилася, на которую то прежде близько от десяти лет выготовленное и спроваженное на мєстцу лежало, и от части уже почало гнивати, а церкве за рожными препятствиями или чиим небрежением доселє не дєлано. Видячи теды я, что и сіе дерево почало уже надгнивати, и так марне пропадает, а о реставраціи в нове церкве немаш нє од кого жадного попеченія…мусєлем созвавши подданих монастирских и козаков приказать: дабы всеконечнє в сем лєтє принялися делать тую церков, дабы дерево совсєм не погнило яко и прежднее, и заохочуючи оных до того дєла и сам обещалем ся елико мощнопомощь давать в том. И так божиим поспєшеством и Вашим отческим благословеніем, подрядили майстера, за певную квоту денег з харчею, дєлат тую церков з помененного дерева, и все что належало на закладины поготовивши, ожидалисмо благополучной бытности святыни Вашея немалое время, дабы если святыня Ваша высокоповажною особою своею пастырскою, поблагословил заложити тую церков. А не могши дождатися, же стужал нам майстер, дабы дєло намєренное со всякою готовостію дармо не ваковало, мусєлисмо сами в надежду благословенія святыни Вашея заложити на том же мєстє церковь престола и жертвенника внутрє заложенной церкве не рушаючи, до далшого благословенія святыни Вашое пастырское, аще и тые со всєм обветшалы суть. А церковь божіею помощію и Вашим пастырским благословеніем дєлается….

…О поведєніи монастырском також де святыне Вашой извєствую: ограда монастырская вся зветшавши округ опала была, и покойник отец Корнилій мєл намєреніе огородити, а понеже за иными нуждами не возмогл, тилко маленко з килка плениц начал был дєлать, а на потом божіим изволеніем смерть все прекратила. Мнє же божіею поспешествующею помощію. И Вашим пастырскимблогословеніем, сей весны и лєта сего, вся ограда монастырская вновь округ здєлалася и уже совершенно в сих днях докончуеться, аще и з немалым коштом монастырским и не без тщателного прилежанія;бо почавши пред средопостем мимошедшаго Великого Поста на всякий день по шесть и по семь человеков платных. За гроши з харчею монастырскою тую ограду дєлали; а дерево отчасти панщиною, а найболше толокою з козаками вожено, такожде не без кошту монастырского. Аще бы не тако поступилося, и за килка лєт, самою панщиною, тая ограда монастырская, и так порядне не зделала бы ся, бо людей мало, и панщина мала, по единому тилко дню на тыждень, и не знати до чого ей отденути.

Додаток №2

Лист священика парафіяльної церкви в с.Омбиш Даміана архімандриту Києво-Печерської лаври Луці від 24 травня 1760 р.

ЦДІАУК, ф.128, оп. 1 вотч., спр. 2309, с. 1а.

Ясне в Богу высокопреподобнейшему господину отцу Лукє святія Велыкія Кіевопечерскія Лавры архимандриту, моему высокомилостивому отцу архипастиру и величайшому добродєеви.

Покорнейшое доношение.

Сего 1760 года минувшаго априля против 11 числа от винницы матеры моей удовствующей пападє в самую полуночь за недосмотром винника пожар здєлался и в самой великой вєтер, от которого пожара Омбышского села приходская церковь сгорела, а понеже она от верху загорелася, то поспєшилися все с церквы выхватить без урону, звониця ж и дерево на поправку церквы, також и двє тисячи гонти в цєлости осталися.

Высокомилостивій архипастирю, понеже омбишское село скудное и малолюдное, то прихожане церков от себе построить в несостояніи имєются, того ради всенижайшее прошу Вашей архипастырской святыни высокой милости приказать видать зашнурную книгу для испрошенія у боголюбцов на погорєлую церковь милостиваго снабденія.

Ясне в Богу Высокопреподобія Вашего моего высокомилостиваго отца, архипастиря и величайшего добродея всегдашний богомолец и покорній слуга іерей Даміан.

Додаток №3

Фрагмент листа ігумена Омбишського монастиря Порфирія архімандриту Києво-Печерської лаври Зосимі від 20 серпня 1764 року.

ЦДІАУК, ф.128, оп. 1 вотч., спр. 2309, с. 11-11 зв.

…а скороль оная скончится, я о том совершенно вєдать не могу, толко по мнєнію моему кажется, что оная строящаяся тамо в селє Омбишє церковь, как то по учиненной мною с ким подлежало аккуратной справки является: сего лєта не имєет быть достроена, ібо хотя на строеніе оной церквы с прежде сего за церковніе з общества тамошніх прихожан собранніе денги купленного стоколодного соснового плита виготовленная деревня и имєется, однак тоей деревнє на достройку оной церкви много недостанет, найпаче потому, что з перевезенной старой бившой дудорковской церкви деревня некоторая за негодность свою к строенію и нєупотребляется, а нєкоторая хоть и употребляется, однак помєстно между новою деревнею в пристойних мєстах, а не една поуз другую; почему непремєнно потребно слєдующей зими другой плит в Кладковцє купить и к оной омбишской церквє на достройку перевезть… а таковая в том селє Омбишє церковь з середини той церкви, гдє должно иконостасу бить, мерою строится, какова и в селє Дудорковє старая церковь состояла.

Додаток №4

Фрагмент листа ігумена Омбишського монастиря Порфирія архімандриту Києво-Печерської лаври Зосимі від 29 листопада 1764 року.

ЦДІАУК, ф.128, оп. 1 вотч., спр. 2309, с. 22-22 зв.

…ибо которая новая плитовая деревня имєлася, то поныне почти вся в строеніе на тую церковь употреблена, и очень малое число с тоей заготовленной новой деревнє в остатки нынє имєется. А от старой з села Дудоркова забратой церквы деревнє, за негодностію еи в тое церковное строеніе, по некоторым пристойным толко местам вибирая годную, неболше употреблено; как толко по учиненному мною освидєтелствованію и майстра Остапа Мироненка показанію тридцять дерев и може быть еще в оное церковное строеніе. Поелику оная церковь строеніем своим доспєла уже итить в залом, на средную и приходную банє минуя олтарную баню ж, в которую должно толко новую деревню употреблять. С той же старой деревнє нєкоторое число употребится на достройку ж оной церквы с тамошнего омбышского монастырского лєсу деревны потребного числа вирубить и вивезть от мене имєет быть невозбранно.

Да притом Вашей архипастырской святыни по должности моей доношу, что оная церковь по нынєшное зимное время за неудобство к строенію в работе своей приостановилась. И чтоб ей чрез сіе зимнее время от снєгу каковой либо порчи непослєдовало, то потому оная церковь зверху имєющимися при ней в заготовленіи новими и старими тертицями, а поверху того кулями соломою гдє надлєжало сего ноября 18 числа прикритая и по показанію ктитора и майстра паки строеніем своим дєйствительно имєет начатися дєлатся развє слєдующаго 1765 года в великій пост, когда оттепель будет. А сего зимного времены к тоей церквє ктитор и майстер толко потребную деревню заготовляют.

Додаток №5

Фрагмент листа ігумена Омбишського монастиря Порфирія архімандриту Києво-Печерської лаври Зосимі від 14 травня 1765 року.

ЦДІАУК, ф.128, оп. 1 вотч., спр. 2309, с.29.

…По должности моей Вашой архипастырской святины доношу, что новостроящаяся в селє Омбышє церковь за божіею помощію и поспешествующим Вашей архипастирской святинє благословеніем сего лєта в июнє к последным, а по крайности в іюлє месяцях средных чисел строеніем своим довершена быть имєет. Ибо по показанию ктиторей и майстра також и по моему мнєнію оная церковь нынє в достройки своей дєйствителной успєх имєет. На банє олтарной бруштенє уже поставлени, и шемовницями покрито. А другое строеніе с успєхом теченіе свое имєет, о чем я нынє за извєстіе о той церквє неразширяя представляю…

Додаток №6

Фрагмент листа ігумена Омбишського монастиря Порфирія архімандриту Києво-Печерської лаври Зосимі. 20 червня 1765 року.

ЦДІАУК, ф.128, оп. 1 вотч., спр. 2309, с.30-30 зв.

За божіею помощію и поспєшествующим Вашей архипастирской святини благословеніем строящаяся в селє Омбишє Собора святаго Архистратига Михаила церковь по показанию тоей церквы майстра и ктиторей, також и по мнєнію моему слєдующего іюля к средным числам в строеніи своем кромє околичного ея подобающого кожухованя, которое не нинєшного времени, но современем, когда оная церковь немного в новом своем строеніи осадится, будет дєлатись, також и два придєлы с приходу и с правой стороны еще не додєлани, имєет бить доделана, і к освященію, за постатченіем к тому всего запотребно принадлежащом к вышезначащемуся сроку может здєлатся готова, ибо уже на оной церквє олтарная и средная банє совсем изрублени, и сверх тєх бань зовоміє маковицє по шемованю гонтою покрити. А от заломов до шеи толко еще пошемовани. Третая ж притворная баня, хотя мало еще и недоделана, однак в скорости имєет доделатись. И равным образом тє всє три банє пошемованє гонтою покрити будут без замедленія. Толко ж к постановленію в оной церквє иконостаса, снєцара неоходимо потребно. А сискать оного в тамошних ближайших околичних местах крайне с трудностью и не сискуется. Того рады Вашей архипастырской святини покорнєйше прошу из Лавры святой какого либо снєсара на время для постановленія иконостаса, и престола, також издєлки жертвенника, в оной дострояючейся церквє приходской омбишской, на посланной при сем от мене подводє прислать не оставить. Також для получения в оную дострояючуюся в том селє Омбишє приходскую церковь к священнослуженію антиминса и прочого обикновенно к освященію церквы принадлежащого. При сем от мене здешній омбишскій приходскій священник Даміан Яковлев в Лавру святую к Вашей архипастирской святинє посилается, которому приходскому священнику Даміану, в оную дострояющуюся в том селє Омбиш приходскую церковь к священнослуженію антиминс и прочее обикновенно к освящению церквы запотребно принадлежащее, для привода к той церквє поручить. Что же касается до освященія означенной церквы, то поелику оная церковь по болшой части найпаче по особливой Вашей архипастирской святины оказанной милости в строеніи успєх возимєла, потолику несоблагословите ли Ваша архипастирская святиня своею персоною потрудитись оную дострояючуюся в том селє Омбишє приходскую святаго Архистратига Михаила церковь освятить. Или к освященію оной церквы архипастирски кого заблагоусмотрено будет милостиво определить.

Додаток №7

Фрагмент листа ігумена Омбишського монастиря Порфирія архімандриту Києво-Печерської лаври Зосимі. 20 червня 1765 року.

ЦДІАУК, ф.128, оп. 1 вотч., спр. 52, с. 2.

Кромє жалованного от Лавры святой от Вашей архипастырской святыни в строячуюся в селє Омбишє приходскую святаго Архистратига Михаила церковь иконостаса, который в той церквє имєет быть поставлен, при оной же омбишской приходской церкви еще два иконостаси, с коих един с прежде погорелой тамо в селє Омбишє бившей церквы винесенний, а другий с перевезенной туда в село Омбиш з села Дудоркова старой церквы ж. Оба в том селє Омбишє в поповой коморе складеніе в заизлишествие имеются. Но я без дозволенія Вашей архипастирской святыни оніе иконостаси оттоль з села Омбиша сам собою забирать и где либо употреблять недерзостен.

Додаток №8

Фрагмент листа ігумена Омбишського монастиря Порфирія архімандриту Києво-Печерської лаври Зосимі. 13 липня 1765 року.

ЦДІАУК, ф.128, оп. 1 вотч., спр. 2309, с.35.

…Також присланними з Лавры майстерства малярского и работи снєцарской ученикамы, которіє обратно в Лавру при сем посилаются, иконостас з Лавры святой присланній, покощенній, поставлен. А имєющийся из прежде погорєлой тамошней церквы винесенній старой іконостас в той новой омбишской церквє, також в олтарє на стєнах, и в протчих приличних мєстах розставлен. Другой же з перевезенной в Омбиш Дудорковской церквы старой иконостас, в пристойном мєстє сложенний, остается на продажу, ежели сищутся охотники оной настоящею ценою купить к употреблению такових денег на церковное строение.

Додаток №9

Лист мешканців села Омбиш до архімандрита Києво-Печерської Лаври Зосими. Літо 1765 року.

ЦДІАУК, ф.128, оп. 1 вотч., спр. 2309, с. 33-33 зв.

Хотя за Божіею помощію и поспєшествующим вашей архипастирской святины благословеніем, новостроячаяся в селє Омбишє святаго Архистратига Михаила церковь, в достройки своей изрядной успєх, кромє что до сего еще мало приходной недостроено банє, которая в скорости будет достроена, возимєла, таков, что и к освященію оная церковь уже состоит готова. Однак около оной церквы опасанє по нинєшное лєтное рабочое косовичное и жнивное время, мы, нижайшие, поставить находимся несостоятелни по ниже слєдующим обстоятельствам:

1. что мы, нижайшие, сего лєта божіим попущеніем лишася отпалостію своего скота не имєем чим на тую опасаню потребной деревнє постачить;

2. что за неурожаем на наших полях за великим наводненіем чрез нєсколко прошедших лєт хлєба, мы, нижайшие, в таковую пришли скудость, что в силу можем кромє своего пахатного хлєба и покупаючи оной до новины дорогою ценою, именно ржи четверть по два рублє и двадцяти копєек и з великою нуждою пропитатся;

3. что и при церквє нашей денег на поставку оной опасанє не имєется, того ради Вашей архипастирской святины всепокорнейшее просим к достройки тоей опасанє высокомилостиво определить дать нам, нижайшим, сроку на тры, а по крайности на два года, дабы мы, нижайшие, чрез таковое заложенное срочное время призапасившись на хлєб и приживши себє скота, как оную опасаню, так и шелеваня около оной церквы здєлать могли быть состоятельними. При оной же церквє бабинцє: един с приходу уже состроенній, но непокритій, а другій с правой сторони толко еще заложенній имєются.

О сем просят села Омбиша жителы:

Козацство:

атаман Михайло Шевченко

ктитор Іван Легченко

Іван Шевченко

Іван Чернішенко

с товариством

Посполитство:

войт Демян Корень

ктитор ЯковТарасенко

Омелко Божко

Левко Гордєенко

с посполитством

_______________________

1. Филарет (Д.Г. Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. — Т. 1. — Харків, 2006.

2. ЦДІАУК. — Ф.153. — Оп. 1. — Спр.1. — С. 1.

3. «и тот преречоний монастир мой Омбишскій из добрами до него яко се вижей поменило лекгованними яснее в Богу превелебному его милости отцу Іосифу Тризнє архимандритє святой Великой Лавры Печерской Кіевской так теж сукцессором его милости и всей капитулє того ж монастыра Печерского вєчными часы ув дозор оборону и завєдоване подаю». — Там само. — С. 1 зв.

4. Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки. — К., 2003. — С. 158.

5. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. — Т. 2. Полк Нежинский. К., 1893. — С. 85.

6. ЦДІАУК. — Ф. 128. — Оп. 4 вотч. — Спр. 7. — С. 63 – 64.

7. ЦДІАУК. — Ф. 128. — Оп. 1 вотч. — Спр. 925. — С. 5.

8. ЦДІАУК. — Ф. 128. — Оп. 1 вотч. — Спр. 950. — С. 2.

9. Там само.

10. ЦДІАУК. — Ф. 128. — Оп. 1 вотч. — Спр. 955. — С. 2.

11. ЦДІАУК. — Ф.128. — Оп. 1 вотч. — Спр. 53. — С. 3.

12. Там само.

13. Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва. — К., 1995. — С. 368.

14. Труды Черниговской губернской архивной комиссии 1906 – 1908. — Вып. 7. — Чернигов, 1908. — С. 4.

15. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. — Т. 2. Полк Нежинский. К., 1893. — С. 85.

16. Шафонский А.Ф. Черниговского наместничества топографическое описание. — К., 1851. — С. 405.

17. Филарет (Д.Г. Гумилевский). Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 6. — Чернигов, 1873. — С. 472.

18. ЦДІАУК. — Ф. 127. — Оп. 1009. — Спр. 4. — С. 53.

19. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. К., 1990. — С. 574.

20. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Т.2. Полк Нежинский. К., 1893. — С. 85.

21. ЦДІАУК. — Ф. 128. — Оп. 1 вотч. — Спр. 942. — С. 1.

22. ЦДІАУК. — Ф. 128. — Оп. 1 вотч. — Спр. 1033. — С. 1.

23. ЦДІАУК. — Ф. 128. — Оп. 1вотч. — Спр.1 012. — С. 1.

24. ЦДІАУК. — Ф. 128. — Оп. 1 вотч. — Спр. 1037. — С. 1.

25. ЦДІАУК. — Ф. 128. — Оп. 1 вотч. — Спр. 925. — С. 2 зв. (Додаток № 1).

26. Там само. — С. 2.

27. ЦДІАУК. — Ф. 128. — Оп. 1 вотч.. — Спр. 2309. — С. 1 а. (Додаток №2).

28. Там само. — С. 5.

29. Там само. — С. 9.

30. Там само. — С. 10.

31. Там само. — С. 11 – 11 зв. (Додаток №3).

32. Там само. — С. 13 зв.

33. Там само. — С. 23.

34. Там само. — С. 22 – 22 зв. (Додаток №4).

35. Там само. — С. 29 (Додаток №5).

36. ЦДІАУК. — Ф. 128. — Оп. 1 вотч. — Спр. 52. — С. 2 (Додаток № 7).

37. ЦДІАУК. — Ф.128. — Оп.1вотч.. — Спр.2309. — С.30-30 зв. (Додаток №6).

38. Там само. — С. 33 – 33 зв., 34 (Додаток № 9).

39. Там само. — С. 35 (Додаток № 8).

40. Петренко М.З. Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник. — К., 1979. — С. 146 – 147.

41. Дегтярьов М.Г., Корнєєва В.І. Андріївська церква. К., 1999. — С. 25 – 38.

42. ЦДІАУК. — Ф. 128. — Оп. 1 вотч. — Спр. 2309. — С. 40.

43. Там само. — С. 42.

44. ЦДІАУК. — Ф. 153. — Оп. 1. — Спр. 39-а.

45. Мицик Ю. З нових джерел до історії церковного землеволодіння на Чернігівщині 17 – 18 ст. // Сіверянський літопис. — Чернігів, 1997. — С. 104 – 105.

Олексій Кузьмук (Київ), молодший науковий співробітник

Національного Києво-Печерського історико-культурного

заповідника, кандидат історичних наук

«Козацька легенда» Межигірського монастиря

Історія Києво-Межигірського Спасо-Преображенського козацького монастиря оповита легендами. Досі невідома приблизна дата заснування обителі, що стимулює появу великої кількості домислів і фантазій. Наприклад, у краєзнавчих працях люблять стверджувати, що обитель була заснована у 988 р. грецькими ченцями на чолі з митрополитом Михаїлом. Наприкінці 90-х років ХХ ст. і до сьогодні залишається популярною байка про закопану на території Межигір’я бібліотеку князя Ярослава Мудрого. В мережі Internet можна знайти розповіді про те, що княгиня Ольга запалила тут першу свічу християнської віри, і саме тут покоїться прах обезголовленого печенігами князя Святослава. В Межигір’ї писалося «Слово о полку Ігоревім» й було освячене Реймське Євангеліє, на якому присягали французькі королі тощо.

Вигадки щодо заснування монастиря у Х ст. критикував дослідник Києва М. Закревський, однак вони залишаються досить популярними і продовжують знаходити нових прихильників. Проте, хотілося б звернути увагу на пласт легенд і перекручень, який сформувався у середовищі любителів старовини протягом ХІХ ст., і стосується так званого «козацького» (себто XVII – XVIII ст.) періоду існування Межигір’я. Досить лаконічно, але, як на нашу думку, точно сформулював «козацьку легенду» Межигірського монастиря знавець Давнього Києва М. Берлінський: «Межигорский монастырь, покровительствуемый Малорусскими гетманами, а особливо обществом бывших Запорожских Козаков, имел важные доходы, почитался ставропигиальным, и в преимуществах уступал только Лавре»1. У наукових, популярних та художніх творах, присвячених життю козацької верстви, автори ХІХ ст. зазвичай наголошують на виключній глибокій релігійності козаків. Ревність до православ’я полягає, перш за все, у щедрій милостині на церкви і монастирі та захисті православної віри від зазіхань ворогів (мусульман, католиків, уніатів та іудеїв). Як приклад, завжди наводиться особливий «козацький» статус Межигірського монастиря, який опікувався січовою Покровською церквою.

Переживши тривале забуття в роки радянської влади, з кінця 80-х років ХХ ст. старі легенди отримали друге життя: після зняття табу щодо багатьох питань, які в радянський час не досліджувалися, історики та краєзнавці почали користуватися здобутками і методологією своїх попередників, які писали 100 – 150 років тому. Відповідно, судження істориків та письменників ХІХ ст. повторюються і знаходять розвиток у нових працях2. Думаємо, не варто наголошувати на тому, що бездумний повтор легенд та міфів на підтвердження тези про виключне релігійне чуття запорожців заважає тверезо і об’єктивно поглянути на минуле як Межигірського монастиря, так і Війська Запорозького Низового.

Історії Межигір’я присвячено доволі багато праць3, але класичним стали лише нариси М. Максимовича та М. Закревського. Саме в них «козацька легенда» набула свого довершеного вигляду. В ній варто виділити кілька складових.

1. Козаки-запорожці зробили Межигір’я своїм військовим монастирем, оскільки той володів ставропігійним статусом. Зазвичай саме таким чином пояснюють причину тісних контактів монастиря і Війська Низового. Це твердження зовсім не верифікується джерелами. В жодній грамоті або листі запорозьких кошових 1672, 1676, 1683, 1686 років4 до межигірського ігумена Феодосія Васковського ставропігія не згадується зовсім, а тим більш, як причина обрання монастиря «своїм». Натомість стверджується «благочесне» життя межигірських іноків. Певно, варто говорити про комплекс причин і процес поступового зближення саме Межигірського монастиря і січовиків, адже перша згадка про «козацькість» обителі є у Львівському літописі під 1630 р. Німецькі найманці пограбували Іорданський монастир і підступали до Межигірського, але ченцям вдалося підготуватися до оборони. «Що ж, розумієте, в яком ми страху були, же юж в козацькім монастиру, на котрий вшисткі зубами скреготали! І певне, гди би ся їм ведлуг замислов їх повело, вшисткой би ся русі було достало, але тамтому місцу на горі так ся трагедія точила»5. Усі церкви, збудовані коштами козаків, в народі називалися козацькими. Ця єдина глуха звістка про те, що монастир мав ранг козацького, не дозволяє робити якихось широких висновків. Перемовини і юридичне закріплення опіки межигірців над січовиками відбувалися на кілька десятків років пізніше – в останній третині XVII ст.

В часи Підпільненської Січі монах Полтавського монастиря Лука Яценко-Заленський відзначав, що у 50-ті роки ХVІІІ ст. годі було шукати людину, яка б могла пояснити, чому саме Межигір’я опікується січовою парафією: «Сечевой приход издревле принадлежал, не известно почему, Мижигорскому монастирю (бывшему не настоящим лазаретом) …»6. Він навіть невдало запропонував січовикам замінити межигірців і стати парафією Полтавського монастиря.

Отже, інформація про початковий етап зв’язків Межигір’я і Запорозької Січі не є достатньою, аби вирахувати той поштовх, який змусив січовиків зупинити свій вибір саме на цьому монастирі.

2. Українські гетьмани, починаючи від Богдана Хмельницького, видавали універсали на маєтності через те, що Межигір’я було «військовим» монастирем. Гетьмани видавали грамоти на маєтки УСІМ православним монастирям Гетьманщини (варто лише побіжно глянути на публікації універсалів)7, однак особливе, виключне їх ставлення відзначається ЛИШЕ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО МЕЖИГІР’Я. Варто зазначити, що ігумени зазвичай дублювали гетьманські підтверджувальні універсали на маєтності привілеями і грамотами від польських королів та московських царів. Відповідно, це прямо вказує на те, що гетьмани і козацтво були в очах українського духовенства не надто легітимними державцями. Причому Межигір’я було «військовим» монастирем, перш за все, для низових козаків, а гетьмани завше мали обмежену владу над Запорозькою Січчю. Варто зазначити, що землеволодіння обителі погано досліджене, і тому навіть важко сказати, яку частку від монастирських земель складають власне гетьманські пожалування.

3. Запорожці масово, інколи по двічі на рік їздили до Межигірського монастиря на богомолля. Це «канонічне» твердження бездумно повторюється з публікації в публікацію. Наприклад, хіба міг звичайний запорожець дозволити собі двічі на рік їздити до Києва на прощу? Хто б тоді залишився на Січі? «Побуждаемые тем же религиозным чувством, запорожские козаки два раза в каждом году мирного времени отправлялись пешком «на прощу» ... первый раз осенью ... в другой раз перед постом на масленицу», – вважав Дмитро Яворницький8. Чи багато було справді мирних років на Запорожжі у XVII ст. або у першій половині XVIІI ст.? Невже низовики двічі на рік встигали подолати пішки сотні, а то і тисячі кілометрів? Через «непевність» вільний в’їзд запорожців у кінці XVII ст. на територію Гетьманщини обмежувався, а у 1708 – 1734 роках взагалі заборонявся. Дорога з Січі до Києва могла тривати близько двох-чотирьох тижнів і вимагала певних витрат на їжу, на фураж для коней тощо. Згідно записів в синодиках київських монастирів, на богомілля до Києва і Межигір’я у багатьох випадках їздила січова та паланкова старшина.

4. Старі запорожці доживали свій вік у Межигір’ї. Перед постригом січовики ходили по Києву, пили горілку і бешкетували (легенда «Запорожці в Києві»). Постриг запорозьких козаків у монахи, як представників служилого стану, обмежувався у XVIII cт. духовним і світським законодавством. Загалом, особовий склад тогочасного київського чернецтва складався з представників нижчих соціальних верств: селянства та міщанства. Чимало зустрічалося колишніх вдівців-священиків. Представників шляхетського і козацького станів було дуже небагато. У Межигірському монастирі за дев'ять років (1765 – 1773 рр.) серед 47 постриженників було 11 «козачих синів» (10 походило з Малоросійських полків і один – з Меджибожа). З козаків ніхто не воював, усі займалися вдома мирною працею. Тільки один постриженник-козак, Андрій Запішний, займав чини у Війську Запорозькому Низовому (прийняв постриг у 55 років). З числа посполитих тільки двоє – Лаврентій Лавура та Андрій Чорний займали чини у Війську Запорозькому Низовому. Отже, за дев'ять років у «своєму» військовому монастирі прийняли постриг тільки троє запорожців (з них лише один козак за походженням).

Легенда «Запорожці в Києві», де описується прощання старого запорожця зі світом перед тим, як піти «спасатися» до Межигірського монастиря, була записана на початку 1840-х років П.Кулішем зі слів Т.Шевченка, який міг її почути від селян під час поїздки в Межигір’я в червні 1843 р. Цей переказ став дуже популярним: П.Куліш використав цей сюжет у романі «Чорна рада», Т.Шевченко – у вірші «Чернець», присвяченому Семену Палію. Легенду, без жодних застережень, як доконаний історичний факт, використовували в своїх історичних працях Феодосій (Макаревський) та Дмитро Яворницький. Сучасний дослідник І.І. Лиман намагається представити козацьку пиятику і бешкети з цієї легенди як обряд (!), що, нібито, дійсно побутував у середовищі січовиків. Проте, народний переказ не можна вважати повноцінним історичним джерелом, на основі якого можна робити якісь узагальнення про релігійні практики козаків.

6. Завдяки щедрим пожертвам січовиків Межигірський монастир поступався багатством тільки Києво-Печерській лаврі. Будь-який монастир Київської, Чернігівської та Переяславської єпархій поступався багатством Печерській лаврі. Подібні порівняння існували в традиції будь-якого українського монастиря. Межигір’я, навіть з грошовою підтримкою Запорозької Січі, яка в 1770-ті роки дорівнювала прибуткам монастиря з маєтків, належало до середніх монастирів Київської єпархії. Про прибутки з січової парафії інформація збереглася тільки за останні роки існування Січі. Дохід Межигір’я з маєтків у 1771 р. складав 3378 крб. 29 коп. В цю суму входило 373 крб. 40 коп. «отказаннихъ на монастыръ по смерти разнихъ козаковъ запорожскихъ». Возів з Січі в цьому році не було через епідемію чуми. У 1772 р. загальний прибуток становив 2722 крб. 17 коп. Зате з Січі отримали 2447 крб. 50 коп., 34 червінці, 910 рун вовни, риби в’яленої голів 72, оселедців 60 бочок. У 1773 р. з Січі прийшло 800 рун старої вовни, риби в’яленої голів 72 ½, коропів 2000, 1020 пудів солі та 30 ок осетрової ікри9. Грошей було зібрано 2062 крб., а прибуток з маєтностей Межигір’я в 1773 р. склав 2593 крб. Надходження з Січі на початку 1770-х рр. складали майже половину прибутків монастиря. Проте, невідомі прибутки більш ранніх часів, а також витрати пов'язані з поїздками межигірців на Січ. Так само, як і землеволодіння, економіка Межигірського монастиря та матеріальний внесок Запорозького Коша в її розвиток, потребує додаткових досліджень. Варто відзначити, що зрештою січовикам набридло утримувати межигірців і вони самі позбулися духовної опіки Межигірської обителі у 1774 р., висвятивши на архімандрита Володимира Сокальського.

7. Катерина ІІ помстилася монастиреві за зв’язки з Кошем, ліквідувавши його у 1786 р. Межигірські ченці в знак протесту підпалили власну обитель. Після атаки Січі у 1775 р. межигірські ченці залишилися служити у січовій Покровській церкві (принаймні, вони там згадуються як священнослужителі у 1776 р.). За Межигір’ям залишився приписний Самарський монастир з угіддями. Якщо Катерина ІІ хотіла б помститися, то, напевно, повинна була зробити це негайно, а не чекати 11 років. Межигірський монастир був ліквідований одночасно з Кирилівським та Софійським в ході секуляризаційної реформи 1786 р. Щодо пожежі, яка сталася 1787 р., то, певно, варто говорити про прикре співпадіння, ніж про умисний підпал. До того ж, невідомі точні наслідки пожежі, і після ремонту межигірські храми залишилися діючими.

Отже, ні в якому разі не заперечуючи визначного взаємовпливу Запорозької Січі і Межигірського монастиря, варто відзначити існування багатьох перекручень та нез’ясованих деталей, які потребують подальшого дослідження та аналізу.

__________________

1. Берлинский М. Краткое описание Киева. – К., 1991. – С. 121.

2. Найліпше «легендарні» відомості зібрано в: Анцишкін І. Запорозька Січ і Межигірський монастир // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – К., 2001. – Т. 6. – C. 109 – 117; Доля української святині. З історії Межигір’я. – К., 2005; Лиман І. Церква в духовному світі запорозького козацтва. – Запоріжжя, 1997; Його ж. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734 – 1775). – Запоріжжя, 1998.

3. Андриевский А.А. По поводу возстановления Киево-Межигорского монастыря, несколько сведений к его истории // Киевская старина. – 1885. – № 9. – С. 178 – 183; Бреяк О. Будівлі Києво-Межигірського монастиря // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 1999. – Вип. 8. – С. 123—129; Її ж. Дослідники Межигір’я // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2000. – Вип. 9. – С.122—127; Її ж. Дерев’яні будівлі Межигірського монастиря першої половини XVII cт. // Українська культова архітектура у світовому контексті. Матеріали міжнародної наукової конференції. – К., 2001. – С. 202 – 207; Герасименко Н.О. До історії Межигір’я // Український історичний журнал. – 1990. – №12. – С. 90—99; Її ж. Межигір’я: сторінки історії // Київська старовина. – 1996. – № 4/5. – С.35—48; Її ж. Про стан вивчення історії Межигір’я // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2002. – Вип. 11. – С.258—269; Її ж. Історія Межигір’я. – К., 2006; Доля української святині. З історії Межигір’я. – К., 2005; Закревский М. Описание Киева. – М., 1868. – Т.2. – С.455—498; Историческое сведение о бывшем ставропигиальном Киево-Межигорском монастыре. – К., 1830; Кузьмук О.С. Поменник Межигірського монастиря: спроба системного аналізу // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури / Ред. Василій Ульяновський – К., 2000. – Вип. 4. – С.80—100; Його ж. Ставропігія Києво-Межигірського монастиря: спроба компаративного аналізу // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви науки і культури культури / Ред. Василій Ульяновський – К., 2003. – Вип. 5. – С. 165 – 191; Його ж. Межигірський монастир і Запорозька Січ // Київська старовина. – 2003. – № 3. – С. 21 – 44; Його ж. "Козацьке благочестя": Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в XVII – XVIII ст.: еволюція взаємовідносин. – К.: ВД "Стилос", 2006; Крыжановский Е. М. Киево-Межигорский монастырь // Киевские епархиальные ведомости. – 1863. – № 23. – С.702—715; № 24. – С. 740 – 750; Максимович М. Сказание о Межигорском монастыре // Собрание сочинений М.Максимовича. – К., 1877. – Т.2. – С.253—285; Орловский Петр, протоиерей. Киево-Межигорский Ставропигиальный монастырь в 1774 г., во время учреждения архимандрии в Запорожской Сечи // Киевские епархиальные ведомости. – 1895. – № 18. – С. 840 – 855; Петров Н. О двух древних помянниках упраздненного Киево-Межигорского монастыря // Киевские епархиальные ведомости. – 1884. – № 6. – С.261 – 270; № 7. – С. 303 – 312; Пироженко І., Черняков І. Вишгород. Межигір’я. – К., 2007; Стрижевский Н. Киево-Межигорский Спасо-Преображенский женский общежительный монастырь (его прошлое и настоящее). – К., 1899.

4. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів: 1734 – 1775. – К., 1998. – Т. 1. – С. 107 – 112.

5. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. – К., 1971. – С. 109.

6. Эварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зеленского, монаха Полтавского монастыря, в 1750-1751 г. – Екатеринослав, 1915. – C. 7.

7. Універсали Богдана Хмельницького. 1648 – 1657 / Упорядники І. Крип'якевич, І. Бутич. – К., 1998; Універсали Івана Мазепи. 1687 – 1709 / Упорядник І. Бутич. – Київ-Львів, 2002; Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657 – 1687) / Упорядники Бутич І., Ринсевич В., Тесленко І. – Київ-Львів, 2004.

8. Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. – К., 1991. – Т. 1. – С. 258.

9. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. 132. – Оп. 2. – Спр. 32. – Арк. 11, 14 зв., 15.

Сергій Васільєв (Умань), науковий співробітник

Державного історико-архітектурного заповідника

«Стара Умань», аспірант Уманського державного

педагогічного університету ім. П. Тичини

Місто Умань у XVII – XVIII ст.: від полкового

осередку до маєтку Потоцьких

Територія історичної Уманщини була заселена тривалий час, однак першу згадку про неї, як про «Ґуманську пустиню», зустрічаємо лише під 1609 р., коли, згідно з ухвалою польського сейму, ці землі були передані у власність брацлавському та вінницькому старості Валентію Олександру Калиновському [11, 28]. Нечастими, принаймні до початку Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, є також згадки про головне місто регіону. Першу офіційну згадку про наше місто, як населений пункт, зустрічаємо в документі початку XVII ст. Цим документом є регеста декрету Люблинського Коронного Трибуналу у справі повернення збіглих до містечка Гуманя (підкреслено нами – С. В.), належного відповідачеві – Валентію Олександру Калиновському, підданих позивача – Івана Красносельського із села Криківців, який було оприлюднено 10 серпня 1616 р. На жаль, цей документ відтворює лише позиції сторін, але не зазначає результат розгляду справи судовою інстанцією. Прочитати ж текст судового рішення ми не маємо змоги: актові книги Трибуналу, найвірогідніше, згоріли у Варшаві, де знаходились на зберіганні, в роки Другої світової війни [4, 196]. 1622 роком датується інший судовий позов Красносельських до Калиновських – цього разу Богдан Красносельський оскаржував у суді втечу селян з с. Красного до поселень Буки та Гумань, належних Калиновським [14, 16 – 17].

Таким чином, на цьому етапі розробки проблеми саме від 1616 р. ми маємо право відраховувати історичний розвиток Умані. Вірогідним проте видається припущення про більш раннє заснування міста, оскільки вже в 1629 р. осередок володінь Калиновських на Уманщині нараховував 1067 димів (житлових будинків) [11, 29] і являв собою значне за розмірами поселення, яке навряд чи могло сформуватись протягом 1616 – 1629 років.

Зокрема, такої точки зору дотримувався М. Ткаченко – автор нарису «Уманщина в XVI – XVII вв.», який вважає, що «... місто Гумань вже повинно було існувати в XVI в.» [14, 13].

Власник міста, очевидно, з метою підкреслити факт переходу нових земель під його юрисдикцію, змінив назву «Умань» («Гумань») на «Калинград», проте таке його нововведення не прижилось [14, 16].

У першій половині XVII ст. місто Умань швидко зростає у демографічному відношенні, що частково було наслідком загального притоку людності на Уманщину з Північної Київщини, Волині та Поділля, а крім того – спричинялось піднесенням господарсько-економічного потенціалу населеного пункту, який являв собою значний ремісничий і торгівельний осередок. Населення уманських передмість займалось в основному хліборобською діяльністю. Відомо, що на середину XVII ст. у місті проживало вже 9600 осіб оподаткованого населення [11, 31]. Людей приваблювала також наявність міцних укріплень, які в разі необхідності могли захистити їх від нападів татар. Укріплене місто розташовувалось на плато, обмеженому глибокими ярами та долиною річки Уманки [6, 10].

Відомості про Умань частішають після 1648 р. і пов’язані в основному з утворенням та функціонуванням Уманського козацького полку. Щоправда, ці відомості мають переважно військово-політичний характер, що значно збіднює наші уявлення про численні аспекти внутрішнього життя міста-фортеці.

З початком Національно-визвольної війни на Уманщині спалахнуло велике повстання на підтримку військ Б. Хмельницького. Безпосередньо в Умані повсталими керував І. Ганжа, підтриманий загонами М. Кривоноса. Штурм Уманського замку, захищеного потужними укріпленнями та значною військовою залогою, завершився перемогою козаків. І. Ганжа був одразу призначений Уманським полковником та розпочав формування власного полку [2, 32-33]. Після загибелі І. Ганжі у вересні 1648 р. новим Уманським полковником став Й. Глух. Згідно Реєстру 1649 р., Уманський полк поділявся на 14 сотень, з-поміж яких найчисленнішою була Уманська полкова (нараховувала 269 козаків). Загальна чисельність полку становила 2976 воїнів. За загальною кількістю козаків у полку Уманський полк наближався до Черкаського (2996), Білоцерківського (2990), Переяславського (2982) та Полтавського (2970) і був одним з найбільших в Україні [2, 42 – 44].

Уманський полк відіграв значну роль у ході Національно-визвольної війни (упродовж 1648 – 1654 рр. козаки полку брали участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовим (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653)[1, 31]), а його адміністративний осередок неодноразово ставав епіцентром протистояння ворогуючих сил.

У 1653 р. московські посли Стрешньов та Бредихін, проїжджаючи через Буки, Бабани, Маньківку, Ціберманівку, побували і в Умані, а в своїх повідомленнях до Москви вказували на постійний військовий стан місцевої людності, яка змушена була або оборонятись, або тікати від загибелі, що її несли з собою численні загарбники. Наприклад, у 1653 р. на Умань здійснило напад польське військо під керівництвом С. Потоцького та С. Чернецького. Поляки змогли захопити частину т. зв. Нового міста, але завдяки вчасній допомозі Вінницького полковника І. Богуна Умань була врятована від остаточного захоплення. Після укладання російсько-українського військового союзу полякам під час нападів на місто часто допомагали татари. Так, на початку 1655 р. Уманська фортеця змушена була витримати облогу великого польсько-татарського війська, яке так і не змогло взяти місто, яке захищали Вінницький та Уманський полки [11, 37].

Незважаючи на військові перипетії, під час Національно-визвольної війни 1648 – 1654/76 рр. населення Умані зростало. У межах фортеці місто було перенаселене. Ця причина і викликала поступовий вихід людських будівель за межі міських укріплень та створення передмість. Серед передмість Умані того часу можемо назвати такі: Раківське (р-н вул. Шолом-Алейхема); Турок (р-н вул. Пушкіна); Лиса Гора (вул. Праці); Звенигородське (вул. Артема); Івангородське (Вовкове) (вул. І. Богуна); Осташівське (вул. Ленінської «Іскри»); Нове Місто (на початку теперішньої вул. Садової). Забудова проводилась без визначення вулиць, двори поселенців були довільної форми. Будинки створювались глиняно-дерев’яними, критими соломою або очеретом [6, 11].

Цікаві спогади про Уманську фортецю 50-х років XVII ст. залишив нам мандрівник Павло Алепський, який відвідав її 16 червня 1654 р. Він пише: «Після цього (після відвідин Орадівки – С. В.), промандрувавши ще дві милі, дісталися до великого міста з трьома фортецями на окремих пагорбах. Найбільшу з них будують заново: поглиблюють рови, зміцнюють вежі, ставлять на них гармати. Назва міста – Умань» [15, 111]. Арабський мандрівник відзначає також великі розміри міста, ошатність будинків, більшість з яких належала полякам, іудеям та вірменам, гарне вбрання місцевих жителів. Знаковим для розуміння рівня розвитку Умані як релігійного, господарського, демографічного тощо осередку є наведений Алепським факт існування в місті дев’яти православних храмів: «…прегарних, з високими банями» [15, 112].

Таким чином, попри складну військово-політичну ситуацію, яка склалась в роки Національно-визвольної війни, Умань продовжувала відігравати значну роль у внутрішньому житті України. Недарма переяславські статті, підписані Ю. Хмельницьким у 1659 р., визначали місцями розташування російських воєвод з гарнізонами такі українські міста, як Переяслав, Чернігів, Ніжин, Брацлав та Умань (курсив наш – В. С.) [1, 27]. Визнанням військово-стратегічного та господарсько-економічного значення Умані стало надання їй 7 квітня 1663 р. королем Речі Посполитої Яном Казимиром магдебурзького права [8, 114].

В роки «Руїни» Умань неодноразово ставала епіцентром важливих політичних подій. Так, коли на Правобережжі у 1663 р. спалахнуло повстання місцевого населення проти польської влади і гетьмана П. Тетері, саме Уманщина була одним з головних його осередків. Під час цих подій місто було очищене від польських військ і визнало владу російського царя; тут було поставлено московську залогу на чолі з майором М. Свіниним, яка, очевидно, виявилась недостатньо потужною, так як у тому ж році військам гетьмана І. Брюховецького довелось повторно відбивати Умань у татар та уманського полковника – прихильника Польщі М. Ханенка [2, 128 – 131].

У червні 1665 р., заручившись підтримкою татарських мурз, в Умані проголосив себе гетьманом колишній медведівський сотник С. Опара. Проте його політика не задовольняла більшість козаків та старшини, чим скористався генеральний обозний П. Дорошенко і, дискредитувавши С. Опару в очах його покровителів, сприяв арешту гетьмана татарами. Саме з Умані 20 листопада 1665 р. П. Дорошенко написав польському королю листа з повідомленням про своє обрання новим гетьманом Правобережної України [2, 132 – 133]. І, водночас, саме це місто стало невдовзі осередком антидорошенківської опозиції.

8 вересня 1669 р. Уманський, Кальницький, Паволоцький і Корсунський полки на раді під Уманню проголосили уманського полковника М. Ханенка гетьманом Правобережної України. У своїх політичних устремліннях М. Ханенко орієнтувався на Річ Посполиту і розпочав тривалу та виснажливу боротьбу з турецьким ставлеником П. Дорошенком[11, 41-42]. Це протистояння мало для Умані катастрофічні наслідки.

Після того, як П. Дорошенко розбив війська М. Ханенка біля с. Четвертинівка (серпень 1672 р.), Умань змушена була визнати владу переможця. Тут було розташовано вірні П. Дорошенку частини Сердюцького та Компанійського полків. Крім того, уманчани зобов’язані були постачати одягом підрозділи союзників Дорошенка – татар. Фінансово-економічний тягар, а також зловживання сердюків та компанійців викликали масове незадоволення у місті, яке у 1673 р. на другий день Пасхи вилилось у відкрите повстання. Дорошенкова залога була майже повністю знищена, з двох полковників живим лишився лише один. У відповідь П. Дорошенко направив на Умань турецьке військо. Після тривалої облоги місто було взяте і зазнало жахливих руйнувань: більшість жителів загинула, їх домівки були пограбовані та спалені [11, 42 – 43; 5, С. 555, 560 – 561].

Місце розташування турецького табору знайшло своє відображення у назві одного з уманських передмість – Турок, що знаходиться в районі сучасної вул. Пушкіна.

Практично повна відсутність подальших відомостей про Умань від кінця XVII до початку XVIII ст. красномовно свідчить про міру спустошення міста ворогом. А. Смоктій пише, що Умань «… из укрепленного и торгового города, сделался незначительным селением, в котором находили убежище бездомные скитальцы, существовавшие грабежом и разбоем»[12, 423]. У літописі Самійла Величка під 1686 р. згадується, що Умань лежала у руїнах, жителів у ній не було зовсім, а навколо кочували татарські орди[13, С. 390].

Проте сучасний дослідник історії Умані Ю. А. Мицик, посилаючись на віднайдені ним документальні згадки, стверджує, що місто не припинило свого існування після турецького погрому, однак значною мірою втратило своє попереднє значення, перетворившись у скромне сотенне містечко [10, 101 – 106]. Більш чітку картину історії Умані останніх десятиліть XVII – початку XVIII ст. відтворити складно через недостатню джерельну базу. Можна лише констатувати той факт, що існування міста не було цілком перерване після 1674 р., але його військово-стратегічне та фінансово-економічне значення гранично знизилось.

Поступове відновлення територіальних, господарсько-економічних, демографічних показників міста розпочинається у XVIII ст. і безпосередньо пов’язане з переходом Уманщини у власність до родини польських магнатів Потоцьких.

У 1726 р. Умань стає володінням графа Станіслава Потоцького, який на Київщині та Поділлі мав великі простори земель та лісів. Йому належало 400 тис. кріпаків, 40 міст і містечок і сотні сіл [11, 44]. Перші десятиліття XVIII ст. виявились для міста більш-менш спокійними, що сприяло його поступовому відродженню. Більш капітальною стає забудова населеного пункту, будинки та храми споруджуються на кам’яних підмурках; оживають ремесла та торгівля, чому сприяли надані С. Потоцьким привілеї для заохочення переселенського руху у місто. Через деякий час в Умані проводилось до 12 ярмарків на рік. Для розвитку капітального будівництва на місці сучасного яру між вулицями Смідовича та Ленінської «Іскри» було побудовано перший цегельний завод [6, 16 – 17]. Міська забудова вийшла за межі фортеці, внаслідок чого виникло т. зв. Нове місто на півночі.

На жаль, відомостей про Умань першої половини XVIII ст. нам відомо небагато і вони пов’язані в основному з діяльністю гайдамацьких загонів на території Уманщини.

28 березня 1761 р. в Умані було урочисто відзначено завершення будівництва могутньої фортеці, яку граф Потоцький планував перетворити на центр міжнародної торгівлі. Уманська фортеця стояла на пагорбі і включала в себе Старе місто. З двох боків її оточувала долина річки Уманки, з третього – глибокий яр. З боку Нового міста перед фортецею був викопаний глибокий рів та насипаний земляний вал, укріплений дубовими палями. До фортеці вели дві брами – Новоміська та Раківська, над якими стояли вежі з двома гарматами у кожній. До Новоміської брами було прибудовано кордегардію (гауптвахту) з в’язницею. На території фортеці розташовувались будівлі Василіанського монастиря з школою, костьол, уніатська каплиця, дві церкви, житлові будинки. Головним недоліком фортеці була відсутність джерел питної води [11, 45; 3, 29].

Щойно згаданий нами Василіанський монастир був заснований в Умані у 1765 р. графом Ф. С. Потоцьким і мав стати потужним освітнім осередком та сприяти поширенню греко-католицької (уніатської) віри. Василіанам було подаровано площу в Умані, на якій розташовувались церква, школа і келії для мешканців монастиря; фільварок, амбар і город на передмісті, а також двісті тисяч злотих, які було розподілено наступним чином: сто використано на заснування і благоустрій монастиря, а решта коштів передана фундатору для подальшого приросту відсотків із капіталу. Школа при монастирі тривалий час була потужним вогнищем освіти в місті, тут навчались численні діячі польської та української культури – Северин Гощинський, Юзеф Богдан Залеський, Міхал Грабовський, Генріх Франциск Духінський, Ян Креховецький тощо [7, 59].

Спорудження міцних оборонних укріплень великою мірою було викликане частими нападами на місто гайдамацьких загонів. Перший напад гайдамаків на Умань згадується під 1737 р. Тоді вони захопили і пограбували місто. Це викликало жорсткі дії міської влади: у 1738 р. губернатор Умані підступно роззброїв 102 запорожців, які в’їхали в місто, і наказав повісити їх; у 1740 р. в Умані було страчено трьох запорожців; у 1749 р. – ще вісьмох. Гайдамаки теж не залишились у боргу: у 1749 р. проникли до міста і вбили трьох ксьондзів; у 1750 р. – спалили місто; впродовж 1755 – 1757 років завдали графу Потоцькому збитків на 120 тис. злотих [11, 45].

Логічним продовженням цього конфлікту стали пов’язані з Уманню події селянської війни 1768 – 1769 років. Взяття міста гайдамацькими загонами під керівництвом М. Залізняка та І. Гонти, що супроводжувалось масовими вбивствами міського населення (переважно польської та єврейської національності) широко висвітлене в історичній літературі. Ми ж відзначимо лише те, що, на відміну від подій 1674 р., дії гайдамаків не зупинили поступального розвитку міста. Тут доречним видається процитувати наступні рядки: «Катастрофа 1768 г. служит как бы гранью, отделяющею бурный кровавый период в истории Умани от новейшего, мирного, когда последовало вторичное восстановление города и началось спокойное, уже не прерывавшееся его развитие. Но до какой степени город упал после 1768 г., это видно, между прочим, из того, что даже в самом конце XVIII века в нем числилось 1 415 душ жителей, в том числе 136 д. христиан и 1 279 д. евреев» [13, 392 и– 393].

Події 1768 р. не спричинили повного занепаду міста, але лише на певний час призупинили його розвиток. Після придушення виступу гайдамаків російською армією Умань почала поступово відроджуватись.

Визначальним для подальшого становлення населеного пункту стало будівництво у 1780 р. за проектом архітектора Тепінгера торгових рядів на місці зруйнованого дерев’яного палацу комісаріату. Мурована із цегли, майже квадратна у плані, споруда мала просторий внутрішній двір із брамами на в’їздах. Зсередини двору було понад сорок комор для зберігання товарів приїжджими купцями. Торгові ряди охоронялись. Їх зручність і надійність сприяли відродженню міста як торгового центру [6, 18].

Спочатку місто Умань у 1795 р. було визначене повітовим містом Вознесенського намісництва, до складу якого входили Уманський, Катеринопільський та Черкаський повіти, а за два роки адміністративних реформ у Південно-Західній Росії відійшло до Київської губернії і у 1797 р. стало центром Уманського повіту [9, 1841]1. Граф Станіслав Щенсний Потоцький зберіг при цьому свої володіння, присягнувши на вірність Катерині ІІ.

Деякі відомості про стан міста наприкінці 90-х років XVIII ст. знаходимо у розвідках Г. Ю. Храбана – відомого дослідника історії Умані та Уманщини. На основі опрацювання джерел того часу він наводить дані про чисельність населення, площу міста, господарську діяльність у ньому. На 1799 р. Умань займала площу 33 квадратні версти, тобто 4 062 дес. До міста належав також ліс площею 162 ¾ дес. До Умані примикали передмістя Нове місто, Лиса Гора, Турок, Вовкове і Лагери (сучасне передмістя Міщанка – С. В.). Кількість жителів Умані коливалась від 1 416 у 1797 р. до близько 1 500 у 1799 р. (до їх складу входило 215 найманих працівників: 42 чоловіки та 173 жінки, які працювали в основному у купців та ремісників). Варто зауважити, що розміри населення Умані були вказані лише для чоловіків, а тому для уточнення демографічної ситуації в населеному пункті на той час їх, очевидно, потрібно подвоїти. Серед ремісників більшість становили євреї (Адам Кравець, Юдка Пекар, Янкель Котляр, Іцко Токар) та українці (Федько Загоренко, Лук’ян Швець та інші). Згадані вище наймити часто не були корінними жителями Умані, а приходили з передмість та навколишніх сіл [16, 63 – 64, 69 – 70]2.

Відтворивши історичний розвиток Умані від моменту заснування міста до початку ХІХ ст., маємо констатувати наявність двох основних періодів цього розвитку, розподільчою межею між якими виступили події 1674 р., які фактично завершили «козацький» період історії міста, звівши його до рівня невеличкого сотенного містечка. У XVIII століття Умань увійшла уже як графський маєток, перейшовши у 1726 р. у власність до родини Потоцьких. Саме з іменем Потоцьких була пов’язана вся подальша історія Умані до моменту конфіскації міста до російської казни у 30-х роках ХІХ ст.

_______________________________

1. Бевз Г. П. Історія Уманщини. – К., 1997. – 104 с.

2. Бодров Ю. І. Історія Уманського козацького полку: Монографія. – К.: Видавничо – поліграфічний центр «Київський університет», 2001. – 276.

3. Гарбузова Л. Д. Взяття повстанцями Умані – кульмінаційна подія Коліївщини // Коліївщина: повертаючись до надрукованого (Матеріали історичних читань, присвячених 225 – річчю Коліївщини). – Умань, 1993. – С. 26 – 32.

4. Захарченко Р. Повідомлення про Гумань 1616 року: довге повернення до дослідника // Нові дослідження пам′яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – Вип. 15. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2006. – С. 194 – 202.

5. Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. – К.: Дніпро, 2006. – 976 с.

6. Клименко П. Р. З історії забудови Умані. – Умань: АЛМІ, 2006. – 144 с.

7. Кривошея І. Уманська василіанська школа в період свого розквіту (1796 – 1830 рр.) // Історико-педагогічний альманах. – 2005. – № 1. – С. 59 – 63.

8. Кривошея І. І., Кривошея Ір. І. Доля міст Правобережжя в контексті історії України: на прикладі міста Умані // Малі міста на історичній мапі України: проблеми збереження історико-архітектурної спадщини. Зб. наукових праць. – Умань: РВЦ «Софія», 2007. – С. 113 – 123.

9. Кузнець Т. В. Уманщина в адміністративно-територіальному устрої України // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2002. – № 1. – С. 183 – 191.

10. Мицик Ю. А. Умань козацька і гайдамацька. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2002. – 187 с.

11. Нарис історії Уманщини (з найдавніших часів до 60-х років ХХ століття): Монографія / Монке С. Ю., Петренко А. І., Кузнець Т. В. та ін. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2001. – 266 с.

12. Смоктій А. г. Умань и Софиевка // Киевская старина. – 1882. – Т. IV. – С. 420 – 437.

13. Т-ій К. И. Краткий очерк истории города Умани // Киевская старина. – 1888. – Т. ХХІІ. – С. 381 – 394.

14. Ткаченко М. Уманщина в XVI – XVII вв. – К.: Друкарня Української Академії Наук, 1927. – 33 с.

15. Халебський Павло. Україна – земля козаків: подорожній щоденник // Дзвін. – 2005. – № 2. – С. 106 – 122.

16. Храбан Г. Ю. Нові матеріали до історії Умані // Наукові записки Уманського краєзнавчого музею. – Вип. 1. – Умань, 1959. – С. 54 – 95.

Ігор Кривошия (Умань), доцент, докторант кафедри історії України

НПУ імені М. П. Драгоманова, учений секретар Державного історико-архітектурного заповідника «Стара Умань», кандидат історичних наук,

Ірина Кривошия (Умань), доцент кафедри соціально-гуманітарних

дисциплін ПНВЗ «Європейський університет», учений секретар

Державного історико-архітектурного заповідника «Стара Умань»,

кандидат історичних наук

Геральдика Умані:

від козацької доби до козацької символіки

Кожне місто має свою власну історію, яка формує його сучасне обличчя. Геральдичні знаки міст є невід’ємною частиною історії, а також у значній мірі віддзеркалюють її.

Герб – це емблема, особливий спадковий знак, укладене відповідно до законів геральдики поєднання фігур та предметів, що мають символічне значення і виражають певну історичну традицію. Герби бувають: 1) державні; 2) земель; 3) міські; 4) корпоративні; 5) родові. Атрибути герба: щит, шолом, намет, корона, нашоломник, щитотримач, мантія, девіз (коротке речення з гаслом роду). Головна частина герба – це щит (емблема, клейнод, титул).

Побутування міського герба у фаховій літературі трактується переважно з двох основних позицій. Перша, яку репрезентує Н. Соболєва, полягає у тому, що обов’язковою ознакою герба було його затвердження верховною владою. Прихильники іншої позиції стверджують, що герб – це «показник певного розвитку міської організації й символ міського суверенітету, що знаменує надання місту певних прав» [1].

На початку XVII ст. Уманщина поступово переходить до Валенти Калиновського [2; 3]. Останній, за сеймовою ухвалою від 13 травня 1609 р., став повновладним господарем усієї «Гуманської пустки», що становила територію не менше однієї тисячі квадратних кілометрів [4].

В одному судовому позові до В. Калиновського від 10 серпня 1616 р. є вказівка на те, що місто вже існувало [5; 6]. У 1629 р. Умань вже досить великий населений пункт, в якому було 1027 димів і проживало 9600 чоловік [2].

Ймовірно, що гербом міста був родовий знак Калиновських – Калинова. Записи Коронної канцелярії від 7 квітня 1663 р. свідчать, що король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир у Львові надав «право магдебурзьке місту Гумані на Україні» [7].

Національно-визвольна революція, яка розпочалася з повстання під проводом Богдана Хмельницького, охопила й Уманщину. У червні 1648 р. місто стало центром Уманського полку. Першим уманським полковником став Іван Ганжа, якого направив сюди Б. Хмельницький. У часи аціонально-визвольної революції XVII ст. Умань відігравала важливу роль і навіть у 70-х роках була столицею гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка, який раніше обіймав ранг уманського полковника [8]. Чи відбилося це у геральдиці міста цього періоду, невідомо.

У 1726 р. Уманщина і, зрозуміло, Умань переходять у власність польських магнатів Потоцьких [9]. Нариси історії міста Умані, укладені у ХХ ст., вказують, що у 1760 р. місто отримало Магдебурзьке право. В світлі документів Коронної канцелярії, про які ми згадували раніше і які засвідчують більш ранню дату надання Умані магдебурзького права, варто говорити про підтвердження давньої традиції.

У той же час голова Українського геральдичного товариства А. Гречило висловив думку, що «до 1791 р. на українських землях, що входили до Речі Посполитої, надання разом з «магдебурзькими» привілеями міських гербів не було обов’язковою нормою» [10].

За другим поділом Польщі (1793 р.) Умань увійшла до складу Російської імперії. Спочатку місто було центром округи, а потім — повіту Брацлавської губернії. У 1795 р. у зв’язку з адміністративною реформою Умань стала повітовим містом Вознесенського намісництва, а на зламі 1796 – 1797 років – центром одного з повітів Київської губернії [11].

У документі, який датується кінцем XVIII – початком ХІХ ст., вказується, що «город Умань герба не имеет – кроме владельческого крыфа Пилява в синем поле с надписью Потоцкий» [12]. Герб Потоцьких «Пілява» або «Пилява»: білий хрест на синьому тлі. Корона над гербом проста шляхетська, а не князівська, чи графська, або баронська. Родовий знак Потоцьких широко представлений у геральдиці інших населених пунктів, особливо Західної України, або як основа, або як складова частина: м. Броди (Львівська обл.), м. Монастириська (Тернопільська обл.), с. Тартаков (Львівська обл.), с. Яблунів (Івано-Франківська обл.) та інші [13].

У ХІХ ст., вже після того, як Умань було конфісковано в Олександра Потоцького за участь у польському повстанні 1830 – 1831 років, геральдичний знак міста було приведено у відповідність з російськими імперськими традиціями.

6 серпня 1845 р. було офіційно затверджено герб міста Умань часів Російської імперії: «Герб города Умани. В верхней половине щита, в золотом поле Государственный Российский герб, а в нижней разделенной на две части, в первой: Украинский казак с пикою, во второй: в красном поле крестообразная уланская пика и коса, сверх коих уланская шапка, а внизу серп» [14] (Мал. 1). Як бачимо, в цьому гербі знайшло відображення і козацьке минуле, і доба військових поселень.

Мал. 1

У другій половині ХІХ ст. було зроблено чергову спробу укласти новий герб Умані. У 1864 р. Бернгард Кене (1817 – 1886), який очолював Гербове відділення і створив Великий державний герб Російської імперії (1856), запропонував проект нового герба Умані: на червоному полі щита два навхрест золоті списи, навколо них чотири срібні серпи; у вільній частині герб Київської губернії, а сам щит увінчаний срібною міською короною з трьома вежами і обрамований двома золотими колосками, з’єднаними Олєксандрівською стрічкою. Щоправда, цей варіант геральдичного знаку залишився нереалізованим [15; 16].

Радянська доба залишила досить цікавий варіант міської геральдики Умані. Це була спроба поєднати історичне минуле з комуністичним ідеалами та символами робітничо-селянської єдності. Шоста сесія міської Ради народних депутатів ХІХ скликання (8 серпня 1986 р.) затвердила герб, зрозуміло, після тривалого обговорення громадаю міста, який «в символічній формі відображає сучасність та героїчне минуле нашого міста (Мал. 2). В його основі лежить щит слов’янської форми, верхня частина якого оформлена у вигляді зубців з написом «Умань» древньоруським шрифтом, що символізує роль древнього міста-фортеці, щит з обох боків обрамлено колосками, внижній частині герба зображені Серп і Молот, над ними розміщено шестірню. Колоски і шестірня характеризують наш родючий хлібний край і основне промислове спрямування міста. В центральній частині герба у вінку зображено павільойон Флори, що символізує дендропарк «Софіївка», у верхній частині вінка – силует пам’ятного знака, встановленого біля музею ленініської «Іскри». В кольоровому зображенні герба Серп і Молот, колоски, шестірня, вінок – золотисті, силуети пам’яток, напис «Умань» – білі, загальний фон герба має колір Державного прапора Української РСР» [17].

Мал. 2

Новий етап у розвитку міської геральдики Умані настав у 90-х роках ХХ ст. Після завершення конкурсу на кращий варіант символіки міста міська рада звернулася до знаних фахівців у галузі геральдики, що працюють в Інституті історії НАН України, – завідувача відділу, доктора історичних наук Марії Федорівни Дмитрієнко та завідувача сектора геральдики Управління державних нагород та геральдики при Адміністрації Президента України, кандидата історичних наук Юрія Костянтиновича Савчука. У 1996 р. на сесії Уманської міської ради було затверджено новий герб міста: у лазуровому (блакитному) полі срібний козак із списом, який символізує славне минуле міста (Мал. 3). Щит обрамований декоративним картушем і увінчаний срібною міською короною з трьома вежами (Рішення сесії міської ради 22.04.96 р. № 3-8,22 згідно з вимогами статті 22 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні») [18].

Мал. 3

Символіка Умані, зокрема герб, стала предметом жвавого обговорення міською громадою й знайшла відображення на шпальтах місцевої преси. У 2001 р., через п’ять років після затвердження останнього варіанту міського герба Умані, було проведено експертизу, яка засвідчила відповідність символіки історичним традиціям і правовим нормам.

Отже, творення геральдики Умані було розпочато в козацьку добу, вона зазнавала трансформацій, пов’язаних з перебуванням міста у приватній власності і підпорядкуванні військового відомства, спробами поєднати історичне минуле і радянську символіку, але лише наприкінці ХХ ст. на гербі утвердився один український козак.

___________________________

1. Дмитрієнко М., Савчук Ю. Короткий нарис міської геральдики Поділля. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1994. – С.8.

2. Ткаченко М. Гуманщина в XVI–XVII вв. – К.,1927. – С.14, 16.

3. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od kónca czernastego wieku. – 1895. – S. 571.

4. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С.147, 214-215.

5. Żrodla dziejowe / Wyd. A. Jabłonowski. – Warszawa, 1894. – T.XXII. – S. 579.

6. Детальніше: Захарченко Р. Повідомлення про Гумань 1616 року: довге повернення до дослідника // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – Вип.15. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2006. – С.194-202.

7. Regesty dokumentow kancelarii koronnej dla ziem ukrainskich w ksiegach Metryki Koronnej pol.XVI – pol.XVII w. Opracowali: H. Boriak, N. Jakowenko,W. Krawchenko, L. Demczenko, K. Wyslobokow. Zespol wydawcow: Pawel Pilat, Anna Wajs, Hubert Wajs, Malgorzata Wisnieska, Iwona Zaluska [Warszawa, 2005] // www.agad.archiwa.gov.pl /publikacje/MR2.html#TOP

8. Детальніше про Уманський полк див.: Бодров Ю. І. Історія Уманського козацького полку: Монографія. – К., 2001. – 276 с.

9. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАК України). — Ф. 484. — Оп. 6. — Спр. 146.

10. Гречило А. Герби міст Правобережної України в 1791-1792 рр. // Міжнародна конференція «Етносоціальні процеси в Середньому Подніпров’ї: минуле і сучасність». – Черкаси, 1999. – С.19.

11. Петренко О. Брацлавська губернія і Брацлавське намісництво // Київська старовина. – 2000. – №1. – С. 45–46.

12. Інститут рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського. — Ф. ІІ. — № 19517.

13. Панченко В. Міські та містечкові герби України. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2000. – 204 с.: іл.

14. ЦДІАК України. — Ф. 442. — Оп. 1. — Спр. 6201.

15. www.ru.wikipedia.org/wiki/Кене_Бергард_Васильевич

16. Геральдика України / Автор Валерій Михайлович Напиткін. Версія АО «Мікросистема», Україна.

17. Герб міста Умані // Уманська зоря. – 1986. – 13 серпня.

18. www.uman-rada.gov.ua

Богдан Колосок (Київ), вчений секретар

Центру пам’яткознавства НАН України

і УТОПІК, кандидат архітектури

Динаміка росту населення Луцька

Кількість населення – один з найважливіших показників територій, що враховуються для різноманітних потреб в господарстві, торгівлі, військовій справі тощо. Без кількісного і якісного обліку населення не могли обійтись в давніх Індії, Китаї, Близькому Сході, Єгипті. На Русі перші переписи населення і господарств були розпочаті татарами з метою стягнення данини, потім стали проводитися князями. На Волині в XVI – XVIІІ ст. періодично здійснювали ревізії (люстрації) стану господарств та повинностей мешканців. Згідно з конституцією 1562 р. люстрації проводили кожні 5 років. З кінця XVIІІ ст. російською владою переписи проводилися приблизно через 10 років. Перший і єдиний науково обґрунтований перепис в дореволюційній Росії здійснили 27-28 січня 1897 р. В міжвоєнний час на Волині переписи проводилися в 1921 і 1931 роках. В радянський період Волинь охопили всесоюзні переписи 1959, 1970 і 1989 років. В незалежній Україні перепис здійснили в грудні 2001 р. Крім того, з поселень подавались статистичні щорічні звіти про кількість населення.

Згадки про кількість населення в Луцьку зустрічаємо в десятках публікацій. Особливими темами досліджень є якісний склад населення. Етнічним його характеристикам в XVI – першій третині XVIІ ст. присвятив П.А.Рудецький1, кількістю єврейського населення цікавився Р.Г.Метельницький2, на кілька характеристик населення міста звернув увагу В.Е.Пясецький3.

В пропонованій нами публікації зібрані відомості з різних джерел про кількість населення Луцька від його зародження до наших днів. Більшість наведених показників потребує додаткових пояснень, які саме особи підлягали на той чи інший час обліку і яка ступінь достовірності відомостей. Навіть на 1897 і 1959 роки, коли, здавалося б, висновки перепису мали б бути однозначними, в літературі зустрічаємо різні цифри результатів перепису. Також існують сумніви щодо кількості сучасного населення міста. В документах міської влади можна зустріти значні розбіжності. На це звертав увагу кореспондент «Волинської правди» 08.11.2006. Це ж підтверджується публікаціями в Інтернеті.

В таблиці не знайшли відображення втрати населення Луцька в середині ХVIII століття, які потребують уточнень.

Археологічними знахідками підтверджується ріст культурного шару, а отже і заселеність історичного ядра Луцька з VI – VIІ ст., коли на Волині зароджуються феодальні відносини, що сприяли розшаруванню суспільства і формуванню міст4. Цей процес розтягнувся на століття. Через відсутність планомірних археологічних досліджень кількаметрової товщі культурного шару, що гине від будівництва, зараз важко визначити, як росла чисельність міста на початкових етапах його розвитку. Дослідження європейських міст і міст Київської Русі дали змогу зробити розрахунки, за якими кількість населення, що проживало в Х – ХІІІ ст. на острові Луцьк в межах Верхнього і Окольного замків, становила від 800 до 1600 осіб.

Помітну роль в історії міст Волині відігравали євреї. Традиційно займаючись ремеслами і торгівлею, вони виконували містоформуючу функцію, впливали на формування містобудівної композиції, архітектуру житлових масивів і громадських споруд. Від іншої частини населення міст їх вирізняла також релігія. Не дивно, що вказуючи загальну чисельність населення міст, різні автори намагались визначити кількість єврейських поселенців.

В таблиці кількість євреїв вказана в дужках. Наявні відомості про поселенців інших національностей опущені. В окремій колонці наведена кількість димів5 (або домів). Цей показник часто використовується для розрахунків чисельності населення.

Дата

Кількість населення

Кількість димів

Джерело

1

2

3

4

Х – ХІІІ ст.

800 - 1600

Толочко П.П. Демография древнего Киева // Наука и жизнь. – М., 1982. – № 4. – С. 57; Археология СССР. Древняя Русь. Город, замок, село. – М.: Наука, 1985. – С. 64-65.

1629

3300

Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны середины ХVII века. – М., 1959.

Друга половина ХVII ст.

5000

Пітюренко Ю.І. Розвиток міст і міське розселення в Українській РСР. – К.: Наукова думка, 1972. – С. 34; Компан О.С. Міста України в другій половині ХVІІ століття. – К.: Видавництво АН УРСР, 1963. – С.77.

1765

125 swoich (міщанських) domów

Lustracya starostw w wojewodstwie Wołyńskim powiatach Łuckim...1765. – AGAD. – ASK-XLVI-18. – S.32-33.

1788

>3600

597

Nieć J. Łuck na tle dziejów // Ziemia, 1937. – N 11-12. – S.230.

1789

569 + 1074 єв-реїв з ка-раїмами

Lustracya wojewodstwa Wołyńskiego t.j. powiatów Łuckiego, Włodzimierskiego i Krzemienieckiego przez lustratorów powiatowych r. 1789 expediowana. – AGAD. – ASK-XLVI-20. – S. 53.

1790

597

Kowalczyk Jerzy. Kierunki w późnobarokowej architekturze sakralnej na Wołyniu // Sztuka kresów wschodnich. – Kraków, 1994. – S.17.

1791

50 +євр. і караїми

Lelewel J. Starożytności Polskie ku wygodzie czytelnika porządkiem abecadłowym zebrane. – Poznań,1852. – T.2. – S.97.

1795

597

Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu. – Łuck: Nakładem Wołyńskiego tow. krajoznawczego i opieki nad zabytkami przeszłości w Łucku za subwencją ministerstwa Robót publicznych, 1929. – S.41.

1798

1186 + 1267

План Волынской губернии города Луцка. – РДІА у Санкт-Петербурзі. – Фонд 1293. – Оп.166. – Спр. 43.

1816

2695 без священиків і шляхти

425

Kraszewski J.I. Wspomnienia Wołynia, Polesia i Litwy. – Warszawa, 1985. – S. 225; Ossowski G. Łuck // Tygodnik ilustrowany. – Warszawa, 1865. – N 289. – S. 126; Rewski Z. Nieznane źródło do dziejów Łucka // Znicz. – 1936. – Nr. 11. – S. 145.

1834

Братчиков А. Материалы для исследования Волынской губернии в статистическом, этнографическом, сельскохозяйственном и других отношениях. – Вып.2. – Житомир, 1869. – С.156-157.

1840

5211 (1211 + 4000)

Домбровский [В]. Луцк // Киевлянин. – 1840-1841. – Т.1-2. – С. 61.

1841

32+413

Грушка Є. Його істинна святиня. Пантелеймон Куліш про мову // Волинь. Щоквартальний суспільно-політичний, літературно-мистецький і науково-популярний часопис Анатолія Якубюка. – Луцьк, 1991. – № 1. – С.145.

1849

5882

ЦДІАУ. – Ф.442. – Оп.78. – Спр.459. – Арк.42.

1849

3654 єврея

Перштейн А. Луцк и его древности // Временник императорского Московского общества истории и древностей Российских. – М., 1851. – Кн.10. – С. 31.

1857

2547 (2146 євр.)

РДІА у Санкт-Петербурзі. – Фонд 1287. – Оп.39. – Спр.2261. – Арк.19. (ревізія 1857 – 58 рр.)

1858

6362

ІМІС. – С. 59.

1860

6362

Ossowski G. Łuck // Tygodnik ilustrowany. – Warszawa, 1865. – Nr. 289. – S. 126.

1861

7126

Wołoszynowski J. Województwo Wołyńskie w świetle liczb i faktów. – Łuck, 1929. – S.47.

1861

7135

Братчиков А. Материалы для исследования Волынской губернии в статистическом, этнографическом, сельскохозяйственном и других отношениях. – Вып.2. – Житомир, 1869. – С.156-157.

1862

7126 (70 % євр.)

487

Encyklopedia powszechna. – Warszawa: Nakład, druk i własność S.Orgelbranda, 1859-1868. – T.17. – 1864. – S. 674.

1863

7126

487

Nieć J. Łuck na tle dziejów // Ziemia, 1937. – Nr. 11-12. – S.231.

1864

2365 (2104 євр.)

270

РДІА у Санкт-Петербурзі. – Фонд 1287. – Оп.39. – Спр.2261. – Арк.110 – 115 зв., 119 зв.

1864

4973

Корецький А.М. Волинська область. – К.: Радянська школа, 1960. – С.114.

1872

4973

Łuck // Tygodnik ilustrowany. – Warszawa, 1872. – T. X. – Nr. 238. – Ser. II. – S.28, 30.

1876

10000

Stecki T.J. Łuck starożytny i dzisiejszy. – Kraków, 1876. – S.116.

1879

10000 (>6000 євр.)

600

Encyklopedja kościelna podług teologicznej encyklopedji Wetzera i Weltego z licznymi jej dopełnieniami przy współpracownictwie kilkanastu duchownych i świeckich osób / Wydana przez X. Michała Nowodworskiego. – Warszawa, 1879. – T.12. – S.611.

1880

6362

Ossowski G. Łuck // Tygodnik ilustrowany. – Warszawa, 1865. – N 289. – S. 126.

1881

7126

Wołoszynowski J. Województwo Wołyńskie w świetle liczb i faktów. – Łuck, 1929. – S.47; Nieć J. Łuck na tle dziejów // Ziemia, 1937. – № 11-12. – S.231.

1881

7135

Братчиков А. Материалы для исследования Волынской губернии в статистическом, этнографическом, сельскохозяйственном и других отношениях. – Вып.2. – Житомир, 1869. – С.159.

Вулька: 6 муж. + 7 женщ. Братчиков А. Материалы для исследования Волынской губернии в статистическом, этнографическом, сельскохозяйственном и других отношениях. – Вып.2. – Житомир, 1869. – С.161.

1882

11838

500

Karwicki Dunin Józef. Szkice obyczajowe i historyczne. – Warszawa, 1882. – S.146.

1883

11000

бл. 600

Słownik geograficzny królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa, 1884. – T.5. – S.780.

1883

13601 (11299 євр.)

638

Военно-статистическое обозрение Волынской губернии составил подполковник А.Забелин. – Киев, 1887. – Ч.1. – С.355.

1883

2365

РДІА у Санкт-Петербурзі. – Фонд 1287. – Оп.39. – Спр.2261. – Арк. 119 зв.

1884

13601

Военно-статистическое обозрение Волынской губернии составил подполковник А.Забелин. – Киев, 1887.

1884

4373

Корецький А.М. Волинська область. – К.: Радянська школа, 1960. – С.114.

1887

13601

638

Военно-статистическое обозрение Волынской губернии составил подполковник А.Забелин. – Ч.1. – Киев, 1887.

1892

15804 (12264 євр.)

ДАВО. – Ф.3. – Оп.1. – Спр.41; ІМІС. – С.60.

1895

15125 (12007 євр.)

Энциклопедический словарь. – Санкт-Петербург: Ф.А Брокгауз и И.А.Ефрон.

1897

16804

Wojnicz A. Łuck na Wołyniu: opis historyczno-fizjograficzny. – Łuck, 1922. – S.65; Корецький А.М. Волинська область. – К.: Радянська школа, 1960. – С.114.

1897

15800

Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Рекламно-інформаційний довідник. – Луцьк, 1998. – С.18.

1897

18525 (70 % євр, 5 % правосл.)

ОТТŮV. Slovnik naučny. Illustrovana Encyklopedie obecnych vědomosti. – Praga, 1900. – S. 417.

1901

15000

Życie i sztuka. – 1901. – Nr.29. – S.335.

1901

18525

S. Orgelbranda Encyklopedia powszechna z i1. i mapami. – Warszawa, 1901. – Т.ІХ. – S. 490.

1905

20000 (16500 євр.)

Каретников С.М. Волынская губерния: Географо-исторический очерк. – Изд.1. – Ковель: Типо-лит. М.Айзенберга, 1905. – С.20.

1906

22109

Wojnicz A. Łuck na Wołyniu: opis historyczno-fizjograficzny. – Łuck, 1922. – S.65.

1907

22166

Wojnicz A. Łuck na Wołyniu: opis historyczno-fizjograficzny. – Łuck, 1922. – S.65.

1908

23313 (82,9% євр, 10,2 % правосл.)

Świszczowski T. Miasta Wołyńskie. – Łuck: Nakładem zakładu miejskiego w Łucku, 1937. – S.58.

1908

22316

Wojnicz A. Łuck na Wołyniu: opis historyczno-fizjograficzny. – Łuck, 1922. – S.65.

1909

22000

Луцьку 900 років. 1085-1985: Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 69.

1909

22480

Wojnicz A. Łuck na Wołyniu: opis historyczno-fizjograficzny. – Łuck, 1922. – S.65.

1909

22000

Луцьку 900 років. – К.: Наукова думка, 1985. – С.69.

1910

27635 (21321 євр.)

Новый энциклопедический словарь. – Санкт-Петербург: Ф.А Брокгауз и И.А.Ефрон, 1911-1916. – Т. 25. – С. 71.

1910

28822

Wojnicz A. Łuck na Wołyniu: opis historyczno-fizjograficzny. – Łuck, 1922. – S.65. (з Гнідавою, Омеляником і Дворцем).

1911

28141 (23918 євр.)

Весь Юго-Западный край: Справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Волынской губерниях. – Изд-е 1-е. – (К.). – [1914]. – С. 789 – 796.

1911

28141 (25900 євр.)

Wojnicz A. Łuck na Wołyniu: opis historyczno-fizjograficzny. – Łuck, 1922. – S.65; Цинкаловський О.М. Стара Волинь і Волинське Полісся. – Вінніпег: Товариство Волинь, 1984. – Т.2. – С.36 – 49.

1912

28573

Корецький А.М. Волинська область. – К.: Радянська школа, 1960. – С.114.

1913

28753 (24398 євр.)

ДАВО. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 1132; ДАВО. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 1139. – Арк. 2 – 3; Метельницький Р.Г. Деякі сторінки єврейської забудови Луцька. – К.: Дух і літера, 2001. – С. 15.

1913

Бл. 30000 (24390 євр.)

413 + 1324

Wojnicz A. Łuck na Wołyniu: opis historyczno-fizjograficzny. – Łuck, 1922. – S.62; Kossowski Jerzy. Łuck // Kalendarz ziem wschodnich 1935 (Dzieje Łucka od powstania miasta do roku 1920). – Warszawa, 1935. – S. 224.

1914

29900

Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Рекламно-інформаційний довідник. – Луцьк, 1998. – С. 18.

1914

30000 (81,32 % євр,

8 % правосл.)

Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu. – Łuck, 1929. – S.101; Świszczowski T. Miasta Wołyńskie. – Łuck: Nakładem zakładu miejskiego w Łucku, 1937. – S. 44, 59.

1917

26700

Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Рекламно-інформаційний довідник. – Луцьк, 1998. – С. 18.

1920

16804

ДАВО. – Ф.158. – Оп.1. – Спр.186.

1921

21000

Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu. – Łuck, 1929. – S. 101.

1921

21157

Wielka іlustrowana encyklopedia Powszechna Gutenbergа. – Kraków. – Т.ІХ. – S. 239; Świszczowski T. Miasta Wołyńskie. – Łuck: Nakładem zakładu miejskiego w Łucku, 1937. – S. 58 – 59.

1921

23600

Історія міст і сіл: Волинська область. – К.: УРЕ, 1970. – С. 66.

1921

26100

Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Рекламно-інформаційний довідник. – Луцьк, 1998. – С.18.

1922

24444

ДАВО. – Ф. 158. – Оп. 1. – Спр. 186.

1923

27084

ДАВО. – Ф. 158. – Оп. 1. – Спр. 186.

1924

28791

ДАВО. – Ф. 158. – Оп. 1. – Спр. 186.

1925

28210

Łuck w świetle cyfr i faktów na rok 1926 / Monografie redagował Bolesław Zieliński. – Łuck, 1925. – S. 175 – 176.

1926

29000

Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu. – Łuck, 1929. – S.28.

1928

29508

ДАВО. – Ф. 158. – Оп. 1. – Спр. 351. Зв’язка 47. – Арк.88; Ziemia Wołyńska. – 10.06.1929. – S. 4 – 5.

1929

29508

Wołoszynowski J. Województwo Wołyńskie w świetle liczb i faktów. – Łuck, 1929. – S. 22, 45.

1929

30000 (21500 євр.)

Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu. – Łuck, 1929. – S.101-102.

1929

29500

Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Рекламно-інформаційний довідник. – Луцьк, 1998. – С. 18.

1930

29508

ДАВО. – Ф.158. – Оп.1. – Спр.397. – Арк.76.

1931

35737 (18514 євр.)

Świszczowski T. Miasta Wołyńskie. – Łuck: Nakładem zakładu miejskiego w Łucku, 1937. – S. 59.

1931

35700

Encyklopedia powszechna Ultima Thule. – Warszawa, 1934. – T.6. – S.300.

1931

35737

Шлях. – 1937. – № 6. – С.13.

1934

31806

Энциклопедический словарь русского библиографического института; Энциклопед… Гранат. – Т. 27. – 1934.

1935

38278 (46 % євр, 16,2 % правосл.)

Świszczowski T. Miasta Wołyńskie. – Łuck: Nakładem zakładu miejskiego w Łucku, 1937. – S. 59; Історія міст і сіл: Волинська область. – К.: УРЕ, 1970. – С. 66.

1936

39620 (44,8% євр, 16,4 % правосл.)

Świszczowski T. Miasta Wołyńskie. – Łuck: Nakładem zakładu miejskiego w Łucku, 1937. – S. 59; Історія міст і сіл: Волинська область. – К.: УРЕ, 1970. – С. 66.

1937

40541 (44,9% євр, 16,2% правосл.)

Świszczowski T. Miasta Wołyńskie. – Łuck: Nakładem zakładu miejskiego w Łucku, 1937. – S. 59.

1937

41000

Maniecki B. Budownictwo mieszkalne na Wołyniu // Wołyńskie Wiadomości Techniczne (WWT). – 1937. – №11, - S.8.

1937

42600

Історія міст і сіл: Волинська область. – К.: УРЕ, 1970. – С. 66.

1937

41000

WWT. – 1937. – Nr.11. – S.8.

1937

41033

Шлях. – 1937. – №6. – С.13.

1938

42600

ІМІС. – С. 66; Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Рекламно-інформаційний довідник. – Луцьк, 1998. – С. 18.

1939

39000

УРЕ. – Т.8.

1950

22000

Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Рекламно-інформаційний довідник. – Луцьк, 1998. – С. 18.

1959

49000

Малая советская энциклопедия. – М., 1959. – Т.5; Краткая географическая энциклопедия. – М., 1961. – Т. 2.

1959

56300

ЦСУ УССР.

1960

60000

Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Рекламно-інформаційний довідник. – Луцьк, 1998. – С. 18.

1961

63000

УРЕ. – Т. 8.

1965

75000

УРЕ. – Т. 17. – С. 650.

1967

82000

Радянська енциклопедія історії України. – Т. 1. – С. 345.

1970

93600

ЦСУ УССР.

1970

90300

Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Рекламно-інформаційний довідник. – Луцьк, 1998. – С. 18.

1975

134000

газ. Молодий ленінець 5.02.1976.

1976

127700 + 3800 (селище Вересневе)

ЦСУ УРСР.

1978

133100

ЦСУ УРСР.

1979

137000

ЦСУ УРСР.

1980

145800

ЦСУ УРСР.

1980

160000

Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Рекламно-інформаційний довідник. – Луцьк, 1998. – С. 18.

1981

150700

ЦСУ УРСР.

1982

155300

ЦСУ УРСР.

1983

161000

ЦСУ УРСР.

1984

167000

ЦСУ УРСР.

1985

172500

ЦСУ УРСР.

1987

218000

Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Довідник. – Луцьк, 1998. – С. 18.

1989

197700

Всесоюзний перепис населення

1997

216200

Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Довідник. – Луцьк, 1998. – С. 18.

2001

208800

Всеукраїнський перепис населення

2006

207200

Паспорт Дозвільного Центру. Луцька міська рада

2008

209095

Довідка про роботу зі зверненнями громадян до Луцької міської ради у 2008 році.

______________________

1 Рудецький П.А. Етнічний склад мешканців Луцька XVI – першої третини XVIІ століття // Роде наш красний: Волинь у долях краян і людських документах. – Том ІІІ. – Луцьк: Вежа, 1999. – С. 381 – 396.

2 Метельницький Р.Г. Деякі сторінки єврейської забудови Луцька. – К.: Дух і літера, 2001. – С. 15.

3 Пясецький В. Окрушини Луцької історії // Луцьк від А до Я. Довідник. – Луцьк, 1998.

4 Колосок Б.В. О дате основания Луцка и начале формирования его градостроительной структуры // Вопросы архитектуры. – М.: Стройиздат, 1972. – С. 13-14; Колосок Б.В. Історико-топографічні умови виникнення Луцька // Археологія, 1976. – № 20. – С.51 – 59; Колосок Б.В. Градостроительное наследие Луцка: Развитие древнего города и проблема преемственности. – Дис. на соискание ученой степени кандидата архитектуры. – К., 1979. – 319 с.: ил. и табл. – Библиогр.: с. 196-232; Колосок Б.В. Луцьку насправді - 1300 років! // Віче. – 1998. – 4 червня. – С.32; Колосок Б.В. Скільки ж тобі років, Луцьк ? // Моє місто. – Луцьк, 1999. – № 4 – 5. – С. 13; Колосок Б.В. Писемні та археологічні джерела про вік Луцька // Східні слов’яни: мова, історія, культура. – К.: НАНУ, Ін-тут мовознавства ім. Потебні, Центр пам’яткознавства, Київський ін-тут «Слов’янський університет», УТОПІК, 1999. – С.52 – 58; Терський С. В. Лучеськ X–XV ст. – Львів: Вид-во Нац. ун-ту “Львівська політехніка”, 2006. – 252 с.

5 Дим — давня одиниця оподаткування. У XVIII ст. на Україні тотожна одному господарству.

Юрій Пуголовок (Полтава), аспірант Національного

університету «Києво-Могилянська академія»,

науковий співробітник Полтавської археологічної

експедиції ДП НДЦ «ОАСУ» ІА НАН України

убрали старшого

Сельбищна традиція населення Нижнього Поворскля

Розглядаючи історію заселення окремих районів України, ми вибудовуємо певну цілісну картину тих історичних процесів, що слугували підґрунтям формування території майбутньої держави. Одним із таких регіонів є Нижнє Поворскля. Не дивлячись на вже більш ніж вікову історію вивчення Поворскля, ще лишається багато відкритих питань стосовно його історії та розвитку, зокрема, це стосується і сельбищних традицій населення, яке проживало на цій території в різні історичні періоди.

Перший етап заселення Нижнього Поворскля пов’язується із появою на цій території у Х ст. пам’яток роменської археологічної культури, етнічним відповідником якої є літописні сіверяни. У мікрорегіоні пам’ятки роменської культури представлені укріпленими поселеннями, відкритими селищами та могильниками. До них належать: Полтавське городище і селище, що розташоване на Соборному майдані, та посади, що займають надсхилля Іванової та Інститутської гір1, археологічний комплекс, що складається із двох городищ і посаду поблизу с. Старі Санжари (Решетняки) Новосанжарського району Полтавської області2, та городище у смт Нові Санжари Новосанжарського району Полтавської області в ур. Маджари, що на сьогодні є найпівденнішим укріпленням роменської культури3. Пункти, котрі можна пов’язати із відкритими селищами, наступні: с. Лукіщина Полтавського району та с. Кунцеве Новосанжарського району Полтавської області4. Характерним у виборі місця розташування роменських укріплених поселень є те, що вони, зазвичай, розташовуються на високих корінних берегах5 і цілком були підпорядковані завданням оборони. Стосовно ж планувальної схеми сіверянських поселенських структур, то дослідники, зазвичай, дотримуються думки про хаотичний порядок такої забудови6, проте в ході археологічних досліджень Полтавського поселення були виявлені залишки вуличної забудови7.

Наступним етапом в освоєнні мікрорегіону є доба Київської Русі, за якої ця територія входить до складу Переяславського князівства. В цей період спостерігається значне збільшення кількості поселень осілого землеробського населення, що пов’язується із внутрішньо колонізаційними процесами, цілком залежними від оборонних стратегій центральної влади8. У ХІІ – першій половині ХІІІ ст. давньоруське населення активно заселяє лівий берег р. Ворскла. Прямим свідченням цього процесу є збільшення кількості відкритих селищ до городищ, у порівнянні із попереднім періодом, спричинене освоєнням нових земель. Для цього періоду дослідниками визначається переважання дрібних та середніх, не довговічних сіл, із засадами лінійної забудови9. На сьогоднішній день внаслідок археологічних розвідок значно розширилися відомості про розташування поселень цього часу. Так, загальна кількість їх вже сягає близько 25 пам’яток, переважна частина з яких є сільськими поселеннями10. Стосовно літописних «міст», то в Нижньому Поворсклі поки що їх локалізують лише кілька, а саме: Лтаву — сучасне м. Полтава та Ворону, що ототожнюється із Новосанжарським городищем, розташованим в ур. Маджари11. Власне такий специфічний розвиток поселень у мікрорегіоні, на думку дослідників, постає у прямій залежності від декількох факторів: військового, територіального та економічного. З першим фактором слід пов’язувати зміну векторів у нападах кочовиків, які в цей час зосередили свою увагу на Верхній та Середній Сулі; з другим пов’язується сусідство давньоруського населення Нижнього Поворскля із місцями кочівок половецьких орд; проявом третього фактору є зосередження населених пунктів в економічно вигідних районах, поблизу річкових торгових артерій12.

Надалі процес колонізації давньоруським населенням регіону та створення тут певної маргінальної зони зі своєрідною культурою був перерваний татаро-монгольською навалою сер. ХІІІ ст. 13

З огляду на брак історичних джерел та недостатню археологічну вивченість мікрорегіону можна припускати те, що життя на поселеннях продовжувалося, хоча і в менших масштабах, фактично, міста деградували до розмірів сіл та хуторів. Прикладом цього є те, що на найбільшому населеному пункті мікрорегіону, а саме на Лтаві, з середини ХІІІ ст. спостерігається значне скорочення кількості населення, яке мешкало на Івановій та Інститутській горах14, та лише у 1430 р. знову знаходимо відомості, що засвідчують відновлення життя на Полтавському поселенні — заселяється «пустая слобода» 15. Не дивлячись на значне скорочення кількості населених пунктів (приблизно у 5 разів16), дослідники припускають, що у золотоординський та литовсько-руський часи на Лівобережжі зберігаються елементи давньоруського територіального поділу17.

За цих періодів для території Нижнього Поворскля, як і в цілому для більшої частини Наддніпрянщини, провідним типом поселення стає село. Міста ж починають відроджуватися тільки в XV – XVI ст.18. Сільські поселення монгольської доби та часу існування Великого Князівства Литовського в межах мікрорегіону археологічно не досліджувалися. Проте, залучивши відомості про дослідження подібних пам’яток на теренах краю (городище у с. Олександрівка19, літописна Многа20, селище поблизу с.Малий В’язівок21, поселення в ур. Барбара, поблизу Комсомольська22 та ін ), імовірним є те, що провідним типом забудови був садибний. Проте сам характер домобудівництва є дещо відмінним від традиційного давньоруського — в помешканнях немає чітко виражених печей23. Подібна ситуація спостерігається й у Південному Подніпров’ї, де в ХІІІ – ХІV ст. збільшується кількість житлових споруд із відкритими вогнищами24. В сільському господарстві простежується спадковість землеробства, свідченням чого є розташування поселень в річкових долинах та використання у господарських цілях легких для обробітку ґрунтів.

На кінець XIV – XV ст., після битви на Ворсклі та татарського спустошення, життя на Полтавщині, як і в цілому на Переяславщині, дещо занепадає. Власне із цими подіями дослідники і пов’язують завершення давньоруської доби на цій території25.

Реколонізація краю відбувається з кінця XV – поч. XVІ ст., у литовсько-польський період. Частково територія Нижнього Поворскля входила до «Входной земли Сивера-Ворскла съ речками Полузерьемъ и Кустоловымъ», власно, така назва, на думку Л.В.Падалки, свідчить про те, що на цій території не було в цей час постійного осілого населення, яке б користувалося державним захистом. Про такий стан заселення Нижнього Поворскля свідчить і той факт, що на цій території фіксується наявність, принаймні, двох уходів (Кешенского та Волчого островів) 26. Більш-менш сталою колонізація Нижнього Поворскля стає лише на початку XVІІ ст., що обумовлювалося причинами історичного та економічного характеру27. Колонізаційні потоки тепер рухаються із північної Київщини, Брацлавщини та Поділля. В цей час повторно заселяються та утворюються нові населені пункти в межах усієї Полтавщини.

З другої половини XVІІ ст. територія мікрорегіону, як і Полтавщини в цілому, стає об’єктом козацької колонізації. Нижнє Поворскля входить до складу Полтавського полку, в межах якого після 1660 р. утворюються сотні Старо- та Новосанжарські, Кобилякська, Білицька, Сокільська, Кишенська та Переволочанська28.

Отже, запропонований огляд характеру сельбищної традиції населення Нижнього Поворскля не претендує на остаточність та довершеність, він лише в загальних рисах намітив майбутні можливі наукові розшуки в цьому порубіжному регіоні. Не зважаючи на не достатню джерельну базу, ми все ж можемо зробити деякі висновки: в цілому, не дивлячись на значні історичні катаклізми, етнічним субстратом в цих землях виступала місцева сіверянська людність, що колонізувала ці терени ще у Х ст., в подальшому до якого домішалися татарські та отатарені елементи з Нижньої Волги та населення з Правобережної України, вірогідно, з Поділля. Розполіг та характер населених пунктів лишались практично ідентичними до давньоруського часу, про що свідчить хоча б той факт, що найбільші центри козацтва (Полтава, Старі та Нові Санжари) мали у своїй основі колишні києворуські укріплення.

____________________

1. Супруненко О.Б. Літописна Лтава (до 1100-річчя міста Полтави за даними археологічних досліджень) // Полтавський археологічний збірник — 1999 (до 1100 – ліття м. Полтави за результатами археологічних досліджень): Збірник наукових праць. — Полтава: Археологія, 1999. — С. 9 – 27.

2. Ляпушкин И.И. Славяне Восточной Европы накануне образования Древнерусского государства // МИА. — 1968. — Вып. 152. — С. 75.

3. Бовкун І.В., Суховська І.В. Давньоруське городище в Нових Санжарах // Пам’ятки археології Полтавщини: Збірник наукових праць. — Полтава: ПКМ, 1991. — С. 89 – 93.

4. Кучера М.П., Сухобоков О.В. и др. Древнерусские поселения Среднего Поднепровья: Археологическая карта. — Киев: Наукова думка, 1984. — С.172.

5. Сухобоков О.В. Славяне Днепровского Левобережья (роменская культура и ее предшественники). — Киев: Наукова думка, 1975. — С.57 – 58.

6. Ляпушкин И.И. Днепровское Лесостепное Левобережье в эпоху железа // МИА. — Москва – Ленинград: Изд-во АН СССР, 1961. — № 104. — С. 234 – 235; Сухобоков О.В. Славяне Днепровского Левобережья (роменская культура и ее предшественники). — Киев: Наукова думка , 1975. — С.75; Він же. Роменская культура // Этнокультурная карта территории УССР в І тысячелетии н.э. — Киев: Наукова думка, 1985. — С.126; Юренко С.П. Домобудівництво населення Дніпровського Лівобережжя в VIII – Х ст. // Археологія. — Київ, 1984. — Вип. 45. — С. 34 – 35, 44; Григорьев А.В. Северянская земля в VIII – начале ХI века по археологическим данным. — Тула: «Гриф и К0», 2000. — С.76 – 79; Енуков В.В. Славяне до Рюриковичем. — Курск: Учитель, 2005. — С.119 – 120.

7. Кулатова І.М., Мироненко К.М., Приймак В.В., Супруненко О.Б. Житлово-господарські комплекси Х – ХІV ст. з розкопок літописної Лтави 1998 р. // АЛЛУ. — Полтава: Археологія, 1999. — №1 (5). — С.47 – 68; Пуголовок Ю.О. Про планування посаду літописної Лтави у Х – на поч. ХІ ст. // Середньовічні старожитності Південної та Східної Європи: Тези доповідей. — Чернігів, 2007. — С.143 – 147.

8. Коринный Н.Н. Переяславская земля. Х – первая половина ХІІІ века. — Киев: Наукова думка, 1992. — С.109 – 122.

9. Риер Я.Г. Сравнительная характеристика настройки средневековой деревни Восточной и Центральной Европы // Проблеми вивчення середньовічного села на Поліссі — Чернігів: Сіверянська думка, 1992. — С. 49 – 51.

10. Білоусько О.А., Супруненко О.Б. Мироненко К.М. Середньовічна історія Полтавщини (VІ – перша пол. ХVІ ст. н.е.). — Полтава: „Оріяна”, 2004. — С. 136, карта 18.14.

11. Супруненко О.Б. Про давньоруські центри Нижнього Поворскля // АЛЛУ. — Полтава, 1999. — № 1 (5). — С. 21 – 26; Супруненко, Приймак, Мироненко, 2004. — С. 7 – 8.

12. Коринный Н.Н. Переяславская земля … — С. 236.

13. Там само … — С. 237.

14. Супруненко О.Б. На землі Полтавській: Пам'ятки археології Полтави та околиць. — Полтава: Археологія, 1999. — С. 106 – 107).

15. Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение: Исследование и материалы. — Полтава: изд. ПУАК, 1914. — С. 44.

16. Супруненко О.Б., Приймак В.В., Мироненко К.М. Старожитності золотоординського часу Дніпровського лісостепового Лівобережжя — Київ – Полтава, 2004. — С.75.

17. Там само … — С. 73.

18. Багновская Н.М. Севрюки (население Северской земли в XІV – XVІ вв.) // Вестник Московского университета. — Скерия 8. — История. — М., 1980. — №1. — С. 61.

19. Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы. — Kурск: издание ИА РАН, Kурск. гос. обл. муз. археологии, 1996. — С. 101.

20. Приймак В.В. Городище на р. Мнозі // АЛЛУ. — Полтава: Археологія, 1997. — №1 – 2. — С. 66.

21. Супруненко О.Б. Матеріали до археологічної карти Нижнього Посулля // Археологія. — К., 1989. — № 1. — С. 150.

22. Лугова Л.М., Мироненко К.М. Поселення ХІІІ – XІV ст. поблизу Комсомольська // АЛЛУ. — Полтава, 2001. — № 2 (10). — С. 121.

23. Кулатова І.М., Мироненко К.М., Приймак В.В., Супруненко О.Б. Житлово-господарські комплекси Х – ХІV ст. з розкопок літописної Лтави 1998 р. // АЛЛУ. — Полтава: Археологія, 1999. — №1 (5). — С.58; Супруненко О.Б., Приймак В.В., Мироненко К.М. Старожитності золотоординського часу … — С. 16.

24. Козловський А.О. Історико-культурний розвиток Південного Подніпров’я в ІХ – ХІV ст. — Київ: Наукова думка, 1992. — С. 174.

25. Івакін Г.Ю. Київ та битва на Ворсклі 1399 // АЛЛУ. — Полтава, 2000. — № 1 – 2 (7 – 8). — С. 121; Супруненко, Приймак, Мироненко, 2004, 18, 40

26 Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение: Исследование и материалы. — Полтава: изд. ПУАК, 1914. — С. 50.

27 Там само … — С. 56.

28. Там само … — С. 91.

Ярослав Волерт (Чернігів), аспірант кафедри

історії та археології України Чернігівського державного

педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка)

«Вільні військові» володіння на території Чернігівського полку

(за матеріалами Генерального слідства про маєтності 1729 – 1731 рр.)

Протягом другої половини ХVІІ – першої третини ХVIII ст. внаслідок пожалувань гетьманів, полковників та російських царів на Лівобережній Україні значно зросла кількість приватних та монастирських маєтностей. Натомість, скоротилася кількість вільних, ратушних та рангових володінь. Станом на 1729 р. у Чернігівському полку не були забезпечені маєтками на утримання полкові обозний, осавули, хорунжі й 16 сотників [1]. Чергову спробу врегулювати аграрні відносини здійснив гетьман Данило Апостол. Підставою для проведення Генерального слідства про маєтності стали так звані «Решительные пункты», розроблені Верховною таємною радою у відповідь на подане 1727 р. «прошение» гетьмана. Поряд з іншими важливими питаннями цей акт передбачав виявлення та створення реєстру вільних маєтностей, перевірку законності прав на нерухомість і відновлення «status quo» стосовно безпідставно розданих та привласнених маєтностей, а також конфірмацію прав власників на легально набуте майно [2].

За основу для перевірки правили матеріали ревізії, проведеної у 1726 р. російськими офіцерами Глухівського гарнізону. З канцелярії російського резидента при гетьмані О. Шаховського витяг (так званий «Экстракт») з матеріалів ревізії доправили до Генеральної військової канцелярії, а звідти у супроводі гетьманських універсалів та інструкцій розіслали у полкові канцелярії. На місцях перевірку відомостей здійснювали полкові комісії, які складалися з канцеляристів, представників полкової й сотенної старшини, бунчукових та значкових товаришів. Координувала діяльність полкових комісій Генеральна комісія, яка складалася з представників генеральної старшини та полковників. Обстеження маєтностей розпочалося влітку 1729 р. Члени полкових комісій опитували старожилів й власників про історію й підстави володіння. Під час обстеження були отримані відомості про відсутні у витягу з ревізії 1726 р. володіння. Зібрана «розищиками» інформація дозволила знайти й виправити помилки, яких припустилися російські офіцери під час проведення ревізії. Ці помилки, здебільшого, полягали у викривленні назв населених пунктів, невідповідності відомостей про власників, кількість посполитих дворів, а подекуди й саму історію маєтностей. Крім того, через необізнаність з місцевою системою аграрних відносин росіяни не побачили різниці між вільними й ратушними володіннями.

Отримані полковими комісіями свідчення старожилів та власників у Чернігівській полковій канцелярії згрупували за сотнями й у стислому вигляді, але за повного збереження суті відомостей записали паралельно даним витягу з ревізії 1726 р. у спеціальну книгу. Наприкінці 1729 – на початку 1730 рр. гетьман Данило Апостол наказав принагідно здійснити апробацію відомостей й, засвідчивши їх підписами полкової старшини та сотників, надіслати у розпорядження Генеральної комісії. Втім, повнота й достовірність зібраної інформації не задовольнили генеральну старшину та гетьмана. Новий етап Генерального слідства розпочався у листопаді – грудні 1730 р. Згідно з указом імператриці та універсалом гетьмана Данила Апостола для підтвердження своїх прав землевласники (приватні особи, монастирі й особливо – ратуші) мали надати у розпорядження комісій оригінали юридичних актів на маєтності й власноруч виготовлені копії [3].

Відомості про зміст документів та наявність копій додали до стисло викладених свідчень старожилів. Систематизовані полковими комісіями матеріали наприкінці 1730 р. доправили до Глухова, де генеральна й полкова старшина перевірила зібрані у рукописних книгах відомості та визначила подальшу долю маєтностей. Під статтями, які містили дані про маєтності, підписувалося рішення Генеральної комісії. Зокрема, деякі володіння Чернігівського полку були визначені як «свободные» [4].

10 січня 1731 р. на підставі цих даних Генеральна комісія склала «Экстракт» з матеріалів Генерального слідства про маєтності Чернігівського полку, в якому усі володіння були розподілені за формами власності на 6 «статей» (рангові, приватні, ратушні, вільні, спірні, монастирські) [5]. Зрештою, до матеріалів Генерального слідства про маєтності додали юридичні акти й наприкінці січня – на початку лютого 1731 р. надіслали до Колегії іноземних справ, а копії «офіційних» рукописів залишились в архіві Генеральної військової канцелярії.

Отже, під час апробації витягу з ревізії 1726 р. були виявлені вільні маєтності, які мали скласти резерв, призначений для утримання урядовців й винагород за заслуги. Зокрема, на території Березнянської сотні «розищики» обстежили не вказані російськими ревізорами володіння у м. Березна (кількість посполитих дворів у матеріалах Генерального слідства не вказана) й у селі Городище (177 посполитих дворів). Під час опитування березнянський війт з міщанами та сільські старожили повідомили, що після звільнення від польського панування місто залишалося вільним, а його мешканці щорічно сплачували на користь гетьманів «всякими естными припасы оброк, что именуется годовая стация; а при гетманстве изменника Мазепи вместо тих естных припасов платили в город денежный оклад, да им же, гетманом, в степу сено кошивали и дрова до двору Гетманского воживали». Посполиті села Городище підпорядковувалися Березнянській ратуші й виконували такі самі повинності [6].

На території Стольненської сотні «свободными войсковыми» визнали 34 двори у селі Стольне. За витягом з ревізії 1726 р., двори «надлежали до полку и владели оними полковники», а стацію посполиті мешканці сплачували гетьманам через Чернігівську полкову канцелярію. Під час опитування 1729 р. тамтешні старожили повідомили, що після визволення від панування Речі Посполитої їхнє село підпорядковувалося Ніжинському монастирю Різдва Пресвятої Богородиці, доки гетьман Дем’ян Многогрішний не забрав посполитих у власне підпорядкування для забезпечення провіантом, фуражем та дровами. Згодом натуральну стацію було замінено на грошову, яку «ныне … заведовци взимают до скарбу войскового» [7].

У Менській сотні за витягом з ревізії 1726 р. 126 посполитих дворів м. Мена й 77 дворів у селі Макошине належали до ратушних, однак, за свідченням тамтешніх старожилів, здавна підпорядковувалися Менській ратуші. Крім того, під час перевірки даних члени полкової комісії виявили 4 двори у селі Куковичах «до уряду менского надлежащие». Підстав володіння й надавача респонденти не повідомили. У 1730 р. ратуша й сотенне правління не спромоглися документально підтвердити прав власності на згадані посполиті двори й маєтності були визнані вільними. (Відомості про двори у Куковичах чомусь не потрапили до витягу, складеного у січні 1731 р.) [8].

На території Синявської сотні 42 двори у селі Синявка після звільнення з під влади Речі Посполитої залишалися вільними й перебували у підпорядкуванні синявських сотників. Посполиті мешканці разом з менськими міщанами сплачували гетьманам річну стацію, доки за гетьманування Івана Скоропадського «ради убожества их» не були звільнені від сплати. Ремісники, які мешкали у згаданому селі «як за прежними сотниками синявскими, были в послушенстве, так и нынешнему сотнику Андрею Полянскому таким же послушенством надлежат» [9].

У Киселівській сотні під час обстеження були виявлені не вказані у витягу з офіцерської ревізії 14 дворів села Олександрівка, якими володів киселівським сотник Іван Лисенко. За свідченням тамтешніх мешканців, село здавна підпорядковувалося гетьманам, доки за гетьманування Івана Скоропадського маєтком не заволодів колишній чернігівський полковий осавул (на час проведення Генерального слідства вже генеральний осавул) Федір Лисенко, який передав маєтність синові – згаданому вище киселівському сотнику. Останній не спромігся підтвердити прав власності будь-якими документами [10].

На території Сосницької сотні до вільних володінь зарахували 272 двори у м. Сосниця, мешканці яких підпорядковувалися тамтешній ратуші й сплачували стацію на користь гетьманів. Під час обстеження «розищики» виявили не вказані у витягу з ревізії 1726 р. 7 дворів у «деревне» Гапішківка, 3 двори у «деревне» Якличі та 2 двори у селі Конятин, мешканці яких, за «сказками» сосницьких старожилів, підпорядковувалися Сосницькій ратуші й спільно з міщанами сплачували гетьманам стацію [11].

У Волинській сотні до реєстру вільних володінь потрапили 14 дворів у селі Волинка й 12 дворів у селі Вільшане. За витягом з офіцерської ревізії 1726 р. й свідченнями мешканців з посполитих «збиралось гетманам на булаву и кухню стацей», доки за вказівкою Малоросійської колегії не були звільнені від сплати й зобов’язалися постачати дрова до Чернігівської полкової канцелярії. Згадані посполиті підпорядковувалися волинським сотникам [12].

У матеріалах Генерального слідства про маєтності Чернігівського полку йдеться про підпорядкування у минулому деяких поселень гетьманам та ратушам й поступове їх перетворення на рангові (які здебільшого призначалися на утримання чернігівських полковників), приватні (перебували у тимчасовому користуванні до наступного розпорядження гетьмана, або царськими жалуваними грамотами закріплювались у повну приватну власність) та монастирські. Насамперед, це стосується маєтностей у «деревне» Дурні (Березнянська сотня) [13], у селах Блистова, Степанівка та Стольне (Стольненська сотня) [14], селах Ушня, Дубровка, Данилівка, Осьмаки, Дягова, Домашлин, Феськівка, Величківка (Менської сотні) [15], слободі Гута, «деревне» Бреч, селі Низьківка (Синявська сотня) [16], селі Охрамієвичі, «деревне» Тихоновичі, селах Наумівка, Габриелівка, «деревне» Верхолісся, селах Чепелів, Киселівка, «деревне» Тур’я, селі Перелюб, «деревнях» Єліне та Прибинка, слободі Білошицькій (Киселівська сотня) [17], селах Купчичі, Велике Устя, Мале Устя, Змітнів, Лави, «деревнях» Масалаївка та Ляшківці, слободі Руденка (Сосницька сотня) [18], селі Чорнотичі, «деревне» Довга Гребля (Волинська сотня) [19], селах Орлівка, Козилівка, Криски, Псарівка, Шабалтасівка, слободі Радомка, селах Покошичі, Розльоти, Бужанка, Оболоння, «деревне» Гутище, селі Городище, «деревне» Савинцях, селі Авдіївка, Будище, Вишеньки (Понорницька сотня) [20].

Отже, за даними Генерального слідства про маєтності, на території Чернігівського полку було виявлено 13 вільних володінь, які складалися з понад 780 посполитих дворів (з врахуванням невідомої кількості дворів у м. Березна й пропущених у витягу 1731 р. 4 дворів у селі Куковичі Менської сотні – 14 маєтностей, 784 двори), що складало близько 3,8 % володінь й понад 7,56 % дворів від загальної кількості усіх форм власності (368 маєтків, 10.369 дворів) у межах Чернігівського полку. Зокрема, на території Березинської сотні виявили 2 маєтки (177 посполитих дворів. У м. Березна кількість дворів не вказана); на території Стольненської сотні – 1 маєток (34 двори); на території Менської сотні – 2 маєтки, 203 двори (з Куковичами – 3 маєтки, 207 дворів); на території Синявської сотні – 1 маєток (42 двори); на території Киселівської сотні – 1 маєток (14 дворів); на території Сосницької сотні – 4 маєтності (284 двори); у Волинській сотні – 2 маєтки (26 дворів). Водночас, за підрахунками, здійсненими В. Мякотіним, М. Василенком, О. Єфименко, М. Литвиненко та О. Гуржієм за матеріалами Генерального слідства про маєтності, на території Прилуцького полку існувало 31 вільне володіння (1455 дворів), у Київському полку – 10 маєтків (614 дворів), на території Переяславського полку – 42 маєтки (1203, за іншими підрахунками 1244 двори) й 3 маєтності з невідомим числом дворів, у Стародубському полку виявили 101 вільний двір, у Лубенському полку – 17 дворів, у Ніжинському полку – 16 володінь (кількість дворів невідома). За підрахунками О. Гурія, на час проведення Генерального слідства про маєтності у 9 полках Гетьманщини (крім Гадяцького, де вільних маєтностей не було) налічувалося 27969 (з усередненими поправками за даними інших дослідників 28158) вільних дворів, або близько 30 % від загальної суми дворів усіх форм власності [21]. Відповідно, за нашими підрахунками, вільні двори на території Чернігівського полку складали близько 2,78 % від суми вільних дворів на території 9 полків Гетьманщини. Матеріали Генерального слідства про маєтності Чернігівського полку містять цінну інформацію про статус вільних володінь, податки та повинності, які посполиті мешканці виконували на користь гетьманів та сотенної старшини.

________________

1. Василенко Н.П. Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка 1729 – 1730 г. – Чернигов, 1908. – С. 151 – 152.

2. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. – СПб., 1830. – Т. VIII. – С. 75 – 83.

3. Лазаревский А.М. Описание Старой Малороссии. Т. 1. Полк Стародубский. – К., 1888. – С. VІІ – VІІІ; Василенко Н.П. Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка... – С. IV – V, 1; Василенко Н.П. Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка.... – С. 580 – 581, 635 – 636.

4. Там само. – С. 99, 102, 103, 106, 112, 113, 124, 129, 132, 133, 138.

5. Там само. – С. 150, 185 – 187.

6. Там само. – С. 99, 101 – 102, 185, 580 – 581.

7. Там само. – С. 102 – 103, 185 – 186.

8. Там само. – С. 106, 111 –112, 186.

9. Там само. – С. 112 – 113, 186.

10. Там само. – С. 124, 186.

11. Там само. – С. 132 – 133, 186 – 187.

12. Там само. – С. 134, 138, 180, 187.

13. Там само. – С. 102, 194.

14. Там само. – С. 103, 179.

15. Там само. – С. 105, 107, 108, 109, 110 – 111.

16. Там само. – С. 113 – 114, 115, 116.

17. Там само. – С. 117, 118, 119, 120, 121 – 122, 123.

18. Там само. – С. 125, 126 – 127, 129, , 130, 131 – 132, 133, 182.

19. Там само. – С. 135 – 136.

20. Там само. – С. 140 – 141, 142, 143, 144, 145 – 146, 147, 148 – 149.

21. Ефименко А.Я. История украинского народа. – К, 1990. – С. 314 –315; Литвиненко М.А. Джерела історії України XVIII ст. – Харків, 1970. – С. 89, 90, 92; Гуржій О.І. Феодальне землеволодіння і джерела його зростання на Лівобережній Україні в першій половині XVIII ст. // Український історичний журнал. – 1979. – № 11. – С. 89 – 90, 92; Його ж. Заїмка землі й вільні військові села та містечка в загальному розвитку аграрних відносин на Лівобережній Україні (друга половина XVIІ – перша половина XVIIIст.) // Історія та історіографія України. Збірник наукових праць пам’яті члена кореспондента АН УРСР І.О. Гуржія. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 58 – 66.

Анатолій Щербань (Київ), старший науковий

співробітник Національного музею-заповідника

українського гончарства в Опішному,

кандидат історичних наук

Олена Щербань (Київ), завідувач науково-дослідного

відділу палеогончарства, старший науковий

співробітник Національного музею-заповідника

українського гончарства в Опішному, кандидат історичних наук

Церкви Опішного у XVII – XVIIІ ст.

Історія колишнього сотенного козацького міста Опішного (нині — селища на Полтавщині) досі вивчена слабко. Мало відомі широкому загалу й культові споруди. Зокрема, в енциклопедичному словнику «Полтавщина», де детально описано церкви більшості населених пунктів регіону, подано лише перелік опішненських храмів, що існували наприкінці ХІХ ст. [13, С. 616]. Як виявилося, певні відомості про ці споруди містяться лише у трьох публікаціях священнослужителів, опублікованих у 1870 та 1901 роках. Цінність цих праць в тому, що їх написано на основі нині втрачених джерел, що зберігалися в храмах Опішного. Тому нині вони мають характер самостійного джерела. Звичайно, не будучи науковими, ці описи містять помилки та неточності.

Працюючи над монографією «Опішне у ХVІІ – ХVІІІ ст. (історичний нарис)», нами вперше було систематизовано та уточнено розрізнені відомості про храми Опішного – містечка, що виникло на прикордонні Голого Поля і заселеної території Речі Посполитої, пізніше – розташовувалося на кордоні між Слобожанщиною і Гетьманщиною й впродовж середини ХVІІ – кінця ХVІІІ ст. неодноразово змінювало своє підпорядкування (1649 – 1661, 1672 – 1687 – Полтавський полк; 1661 – 1671 – Зіньківський полк; 1687 – 1781 – Гадяцький полк) [5]; 1781 – 1796 р. – Зіньківський повіт Чернігівського намісництва.

Перші писемні відомості про храми Опішного відносяться до 1660-х років, але, напевно, вони існували й раніше. І, можливо, не лише православні. Зокрема, в середині 1640-х років у місті кілька років міг існувати католицький храм. Про гоніння «папежан» на православних опішненців у 1646 р. свідчить писемне джерело – грамота царя Олексія Михайловича чугуївському воєводі [16, С. 203 – 204]. У найдавніших храмах, розташованих у «городі» Опішному до початку ХХ ст., зберігалося католицьке храмове начиння. До речі, в них був наявний майже повний набір речей, необхідних для богослужіння у католицькому храмі (за винятком церковних книг).

Зокрема, в Успінській церкві було дві «давні» дерев’яні ікони. Згідно з описами, у Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона на одній зображено Спасителя у терновому вінку з написом «Esse Homo» [12, С. 116 – 117; 6, С. 242] (у перекладі з латині – «це людина»). За Євангелієм від Іоана (XIX, 5), ці слова сказав Понтій Пілат народу, показуючи на Іісуса Христа у терновому вінці й багряниці. Це популярне в католицькому живописі зображення Христа. Його малювали Тіціан, Гвідо Рені, Корреджіо, Лука Лейденський, Рембрандт та інші відомі й невідомі художники.

На іншій зображено Богоматір з написом «Mater Doloroca» [12; С. 116 – 117] – (у перекладі з латині – «горююча мати». У католицькій церкві — це образне зображення Діви Марії в горі про страждання Сина. Її зображували сидячи чи стоячи, з одним чи семи мечами в грудях (сім страждань Марії).

В олтарі Спасо-Преображенської церкви зберігався маленький дзвіночок, на якому – напис «Ме Fecit Johannes Afinea 1550» (з латині – «Мене відлив Ян (Йоган) Афінеа (Афінський)») і рельєфні фігурки людини з палицею та тварини, подібної до зайця. Василь Курдіновський, який описав цей виріб, вважав, що на ньому було зображено пастиря [7; С. 178]. Подібні дзвоники досі використовуються під час богослужіння в католицьких і греко – католицьких храмах для оповіщення прихожан про закінчення одного етапу богослужіння і початок іншого. У православній церкві такі дзвіночки використовуються на службі Григорія Двоєслова для з цією ж метою (повідомлення о. Володимира (Бабича).

У цій же церкві зберігалася срібна позолочена чаша вагою 1 фунт 21 золотник (близько 400 грамів) з польським написом «Naczese ynwaly papy Bogu Kvcza panie Marіen ten kielіch claie v dacnie koscolevi Magierows kieniemv Stanislavi Kavilevsky 1620 roka», що свідчить про те, що цю чашу передав до Магерівського костьолу Станіслав Кавілевський у 1620 р. [6; С. 244]. Тобто, ця чаша спочатку була в місті Магерові колишнього Равського повіту Речі Посполитої (нині селище міського типу у Жовківському районі Львівської області).

Якщо коштовну чашу козаки могли привезти з походу, то всіма іншими, менш цінними речами могли користуватися в Опішному католики, а концентрація їх у храмах центральної частини міста може свідчити про те, що тут міг розташовуватись костел.

Ринкова площа Опішного на початку ХХ сторіччя

У XVII ст. у місті діяло, принаймні, 4 православні храми.

Найдавніші відомі нам згадки – з 1660-х років – збереглися про дві: Успінську та Покровську.

Успінська церква (Успіння Пресвятої Богородиці).

в останній чверті ХІХ ст. вона була найбагатшою в Опішному на старожитності та реліквії. Її давність підтверджується написами на:

1. «Євангелії», надрукованому у Львові в 1644 р.: «Я, раб Божій Афанасій Рыбка передал на церковь Господню в опушном Пресвятыя Богородицы Рынковую 1661 г. которое было б вечно при храме» [12; С.115 – 116]. Це цікаве видання було надруковане у друкарні львівського братства видатним львівським друкарем Михайлом Сльозкою [9; С. 132].

2. «Євангелії», надрукованому в Москві в 1644 р., з написом «року 1667 г. м. сентября 17 раб Божий Іоан Вакуленко – Манкувскій с женою своею Анною надали сіе Евангеліе до ц. Успенія Пресвятыя Богородицы в Опошнем на вечные часы за отпущеніе грехов своих, жены и детей» [12; С. 116].

3. «Требнику» Митрополита Петра Могили, який, як вважав священик Іаков Пірський, поступив до церкви 1608 р. [12; С. 113]. Звичайно, це помилка, адже Петро Могила став митрополитом лише в 1633 р. Требник, виданий 16 грудня 1646 р. в Печерській друкарні, був, за словами видатного дослідника українських старожитностей Івана Огієнка, «вінцем праці як самого Могили, так і Печерської друкарні..., величезний том в трьох частинах, понад 1670 с., розкішно виданий, з 20 цікавими гравюрами і силою прикрас. В Требнику скрізь додержано свої українські звичаї і дано багато таких молитов та «чинів», яких пізніше вже ніколи не друковано» [9; С. 266 – 267].

Тобто, Успінська церква в Опішному існувала з 1661 р. і була тоді ринковою.

В 1770 р. вона була перебудована на кошти поміщиці «капітанші Анни Якубихи». У такому вигляді проіснувала до другої половини 1860-х років. Вона мала п’ять куполів, покритих листовим залізом, пофарбованим зеленою фарбою. При погляді згори була хрестоподібною.

Синявська церква святого Миколая 1665 року.

Подібною була Успінська церква в Опішному

Мала два престоли – Успінський і праворуч від нього Престол в ім’я Благовіщення Пресвятої Богородиці [12, С. 113]. Була чи не найбагатшою з храмів міста.

Святинею церкви був образ Боголюбської Божої Матері, подарований якимось купцем «досить давно», що мав висоту в половину людського зросту.

Ікона Боголюбської Божої матері

Також в ній зберігалася ікона Володимирської Божої Матері в срібній ризі вагою 59 золотників з вичеканеною датою вступу до церкви – 1760 – й р. Цінними були також «досить давня» срібна кругла ікона з мощами багатьох святих та грецькими написами та багато інших образів.

Серед церковного начиння також варто назвати срібний позолочений хрест із зображенням Розп’яття, що поступив до церкви в 1775 р. з «упраздненного» Скельського монастиря, вагою 2 ф. 80 золотників [12; С.115 – 116]. В цій церкві зберігався також шовковий фелон (верхній одяг священика) зеленого кольору, шитий золотом, сріблом і шовком, обкладений золотою сіткою. Його опліччя було виготовлене з золотої парчі. На підкладці вишито напис «1757 г. месяца ноеврія 23. св. ризы надала в город Опошню до храму Успенія Пресвятой Богородицы за спасеніе души умершего мужа своего Василія Быковскаго Гадячскаго полкового обознаго, Еленою Быковскою» [12; С. 117 – 119]. Василь Биковський перебував на високих посадах у Гадяцькому полку. У 1730 – х роках він був полковим суддею, а у 1734 р., доки йшла судова справа про київського війта, заміщав цю посаду [2; С. 310]. На нашу думку, дарування подарунка за упокій душі Василя Биковського саме в опішненську церкву свідчить про причетність Биковського або його дружини до Опішного. І в наступні роки Биковські займали сотницькі посади, мали володіння в цьому місті.

Священиками в цій церкві були Ісидор Карташевський, його син Григорій (поступив до церкви в 1731 – помер у 1765 р.), син Григорія Іоан (поступив до церкви в 1769 – помер у 1793 р.). З 1797 р. священнонамісником був Василь Пірський, переміщений з Диканьки (помер у 1811 р.) [12; С. 117 – 119]. Священик на прізвище Кардашевський у 1782 р. згадується як намісник з міста Опішного [17; С. 286]. Можливо, так прізвище названо помилково, і в цьому документі йдеться про Іоана Карташевського?

Покровська церква в Опішному існувала вже в 1660 р., що підтверджується написом на Євангелії. Першим її священиком був Іоан Лаврентьєв (до 1698 р.), потім – Григорій Тонсаровський (помер у 1740 р.) [6; С. 246].

У цій церкві зберігалося Євангеліє, друковане у Львові, як стверджував Іаков Пірський, у 1544 р. [12; С. 126]. Це, мабуть, помилка, адже загальновідомо, що друкарство у Львові розпочав перший російсько – український друкар Іван Федоров, і перша опублікована ним книга «Апостол» була видрукована в 1574 р. [9; С. 76]. Дослідник історії Опішного В.Чубенко стверджував, що в цій церкві зберігалося «Євангеліє» 1575 р. Віленського друку (у 1920 – ті роки зберігалося у Полтавському краєзнавчому музеї) [18, арк. 50]. Це більше схоже на правду, адже справді першою книгою у відновленій славним Петром Мстиславцем, одним з українських першодрукарів, сподвижником Івана Федорова після тривалої перерви Віленській друкарні було Четвероєвангеліє 1575 р. [9; С. 52, 414].

У 1748 р. «по ветхості» церкву було розібрано. Нову влаштовано лише через 12 років старанням протоіерея Стефана Тонсаровського [6; С. 246]. В 1763 р. біля неї було побудовано дзвіницю. З цього часу церква мала один купол і престол — була хрестоподібною. У ХІХ ст. була вкритою листовим залізом.

Серед священиків:

Григорій Тонсаровський (помер у 1740 р.).

Його син Степан Тонсаровський (помер у 1762 р.), при ньому вікарними були Іоан Лубяний (1754 – 1759 роки) й І.Тонсаровський.

Гавриіл Сергієвський (помер у 1805 р.).

На початку ХХ ст. парафіянами цієї церкви були мешканці прилеглого до неї Липівського десятка [14; С. 40]. Логічно, що так було і в добу козаччини.

Дещо пізнішими є перші згадки про Спасо-Преображенську, Михайлівську та Троїцьку церкви.

Спасо-Преображенська (Преображенська, Спаська), першим священиком якої був священноієрей Стефан Костенський (Кирилович) (помер у 1697 р.). Існувала у 1693 р. [6; С. 243 – 244], коли Стефан Кирилович «списав синодик» (книжка, в якій записано людей, про яких постійно моляться у цьому храмі). У ньому були записи про гетьмана Івана Брюховецького та Опішненського й Зіньківського протопопа Артемона Бутовича [7; С. 121]. Зважаючи на наявність саме в цій церкві синодика, можна припустити, що наприкінці XVII ст., як і в XVIIІ ст., ця церква була соборною. У 1709 р. її було спалено шведами. Відбудовано в 1712 р. Через «ветхість» розібрано і перебудовано в 1743 р. й у 1788 р. (поміщиками Тимофієм і Максимом Івановичем Пащенками).

З 1744 р. збереглися джерела, в яких вона називається соборною. Про це свідчать написи на книгах. Зокрема, на «Місячній Мінеї», надрукованій у Москві в 1622 р.: «сія книга, глаголемая минея, с прочими 11 куплена в г. Опошне до церкви соборной Преображения Господня селитренным заводчиком Романом Ивановичем Балясным 1744 г.». Друга книга «Церкви Соборной Преображенской Опошанской, прислана при указе 1777 г.» – «Чиновник, како принимать к православной церкве от жидов, от срацын и от еретиков”, надрукована в Москві. З початку XVIII ст. в ній служив зять попереднього священика Олексій Яковлєв (називався також по тестю Костенським), який помер у 1742 р. Потім священиком у ній був його син Яков Костенський, пізніше – протоіерей, протопоп (помер у 1780 р.). Після нього настоятелем став Антоній Греков, що до цього був вікарним (помер у 1786 р.). Потім – Олексій Короставець (помер у 1807 р.) [6; С. 243 – 244].

Михайлівська, існувала в 1696 р. Цим часом було датовано дзвін вагою 6 пудів, «справлений Герасимом Герасименком».

Першим її священиком був Андрій Случанський, згаданий у 1727 р. [6; С. 245]. Ця церква простояла до 1743 р., поки згоріла. Друга простояла до 1785 р., коли за «ветхістю» була перебудована. У 1795 р. до неї було прибудовано дзвіницю [6; С. 246]. Мала вигляд хреста з одним куполом і престолом [12; С. 126]. До початку ХХ ст. у ній використовувався дзвін вагою 18 пудів 16 фунтів, подарований у 1745 р. козаком Степаном Дубом, великий кипарисний хрест в срібній оправі, подарований монахом Салафаїлом Крохмаленком в 1777 р.

Першими її священиками були:

Андрій Случанський, згадуваний у 1728 р.;

Петро Демянов (до 1741 р.);

Тим. Базилевич з армійського духовенства (1742 – 1754 рр.), його син Стефан та онук Василь (помер у 1826 р.) [6; С. 245].

На початку ХХ ст. парафіянами цієї церкви були мешканці Їсіпівського десятка [Середа, С. 40]. Логічно, що так було і в добу козаччини.

Ймовірно, наприкінці XVII ст. існувала й п’ята, Троїцька церква. Зберігся срібний хрест, подарований Пилипом Шевченком до храму Святої Тройці «в Опошнем р. 1701», що свідчить про те, що вона на 1701 р. уже діяла. Першим її священиком був Михайло Карташевський (помер у 1747 р.) [6; С. 242 – 243]. У 1742 р. її було перебудовано на кошти опішненського сотника Максима Івановича Руновського і поміщика Данила Івановича Тимченка. У 1813 р. вона згоріла. На початку ХХ ст. в ній зберігалася срібна «гробниця з позолоченим ковчежцем» вагою 1 ф 8 з. з написом «1733 г.».

Першими священиками були Михайло Карташевський (помер у 1747 р.), Матвій Бабанський (помер у 1761 р.), його зять, Ф.Стришинський (помер у 1802 р.) [6; С. 242 – 243].

На початку ХХ ст. до парафії цієї церкви належали мешканці Зіньківського десятка [14; С.39]. Логічно, що так було і в добу козаччини.

Якою ж тоді була церковна парафія? В українців вона була «живою силою тодішнього суспільства», бо такою її зробили обставини історичного життя – боротьба духовенства та народу за православну віру проти католицтва та унії. Парафіянам самим треба було піклуватися про свою церкву, бо ніхто їй у цій справі не допомагав. А раз вони утримували на свій кошт духовенство і піклувалися про Божий храм, то мали і великий вплив на вибори церковного причту. З іншого боку, причт піклувався про релігійно – моральні потреби парафіян. Спочатку храми міст Лівобережжя були досить небагатими. Але поступово, за рахунок пожертв прихожан, вони наповнювалися церковним начинням, образами та літературою [3; С. 180 – 181].

Принаймні з 1660 – х років Опішне було центром релігійного життя цілої округи. Зокрема, у 1669 р. згадується «честный отец Тихон, наместник Опошлянский» [1; С. 163]. Нам невідомо, що ця посада означала у XVII ст., але у XVIIІ ст. це був церковний начальник над храмами округи. Перед 1698 р. існувала об’єднана зіньківсько – опішненська протопопія Київської єпархії. Протопопом у ній певний час був Артемон Бутович (помер до 1698 р.), що до цього служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії, 22 грудня 1680 р. був пресвітером Богоявленським Гадяцьким [11; С. 261; 8; С. 148 – 149], нащадок переяславського і гадяцького протопопа Григорія Бутовича, який помер 1698 р. [11; С. 261; 8; С. 148], володів селами Сари і Крутьки, отриманими після смерті батька, які перейшли до його вдови Марії.

У XVIII ст. вже існувала окрема Опішнянська протопопія, яка, як і в попередній час, належала Київській єпархії. Відомо, що в 1744 р. її керівником («крестовым наместником») був настоятель Преображенської церкви Яків Костенський. У 1768 р. її реформували в духовне правління (з намісництвами в Зінькові та Куземині), головним обов’язком якого на той час був суд над духовенством. Але через невеликий проміжок часу його функції обмежилися до оголошення розпоряджень єпархіальної влади і слідкування за їх виконанням, проведення слідства над духовенством, прийняття звітів від церков і передання їх в консисторію [6; С. 108, 110, 244].

Наприкінці XVIII ст. місто втратило свої позиції як релігійного центру. За ревізією 1795 р., воно вже перебувало в Миргородській протопопії [6; С. 241], а з 1796 до 1803 р. – підпорядковувалося Переяславській єпіскопії [12; С. 112].

За період XVIII ст. кількість церков у місті збільшилася удвічі.

Старі церкви перебудовувалися. Адже, за свідченням А.Грановського, дерев’яні церкви у XVII – XVIII ст. були нефарбованими, часто плетеними, мазаними, вкритими соломою чи, у кращому випадку, гонтом. Тому у середньому вони простоювали 30 – 50 років, після чого приходили в «вєтхость» [6; С. 110]. Та й добротні дерев’яні храми часто згорали в пожежах. Тому ми можемо лише уявити, якими були опішнянські храми на початку досліджуваного періоду.

У ХVIII ст. у місті було збудовано принаймні п’ять нових церков.

Хрестовоздвиженська церква існувала принаймні з 1735 р.. Про це свідчить напис на хресті «1735 р. Іоан Кропивный изъ женою своею надал крест до храму Воздвижения» [6; С. 247]. У 1739 р. «коштом и старанием рабы божыей Марии Демяновны Тимченковой» до цієї церкви була подаровано срібний позолочений потир, вагою 2 фунти 57 золотників [12; С. 121]. Була дерев’яною, п’ятиглавою [6; С. 247].

За свідченням Шафонського, у 1782 – 83 роках в місті будувалася мурована Хрестовоздвиженська церква, цеглу для побудови якої робили на цегельному заводі в Опішному, що належав надвірному «уставщику», багатому селітроварнику Опанасу Тимченку. Загинула у пожежі 1798 р., і того ж року була відбудована. Але простояла недовго – в 1848 р. згоріла, і в 1862 р. з приходом і майном була приєднана до Успенської. Її було розібрано, а цеглу (20000 штук) використано для побудови Успенської церкви.

У ній зберігалася золота чаша з написом «Сей сосуд сделан к церкви Андрея Первозванного и Чеснаго Креста (Крестовоздвиженской) из золотой шпаги, жалованной Его Превосходительству флота капитану и кавалеру Гр. Ив. Тимченку за храбрость и мужество в сражении 7 іюня 1788 г. на Лимане Очаковском» [12; С. 114, 120 – 121].

Місце розташування цього храму досі було невідомим. Його вдалося виявити у результаті аналізу військово – топографічної карти третьої чверті ХІХ ст. За нею, цей храм розташовувався між Успенським та Спасо-Преображенським.

До речі, у Хрестовоздвиженській церкві були одні меценати з іншими храмами, розташованими на території «города» – родина Тимченків.

Опішненський старожил Тимофій Середа у 1960 – х роках згадував, що цю церкву на початку ХХ ст. називали «військовою» [14; С. 39].

У ХІХ ст. придільним «на окремому погості» до цієї церкви був храм Андрія Первозванного [6; С. 247]. Але в першій половині ХVII ст. це була окрема церква. Про це свідчить напис на срібній позолоченій з трьох боків гробниці з зображенням розп’яття Спасителя вагою 1 фунт 15 золотників 1748 р. «с церковнаго сребра за церковные деньги до храма Андрея Первозваннаго сделана сія гробница и быть оной в той церкви ни от кого не нарушимо в вечные роды» [12; С. 121]. Продовжувала вона бути самостійною і в 1753 р., про що свідчить тогочасний напис на срібній позолоченій чаші «сія чаша зделана въ царственном граде Москве коштом Опошанскаго жителя, купца Ивана Кондратьевича Дехтенева до храму Андрея Первозваннаго». У 1763 р. храм було перебудовано, а в 1833 р. – «упразднено» [6; С. 247]. Відомий один його священик – Степан Короставець, який помер у 1802 р.

Миколаївська – раніша за 1725 рік, коли помер перший її приходський священик – Іоан Случанський. В 1762 р. була за «вєтхостю упразднена». В 1765 р. знову побудована поміщиком Михайлом Івановичем Кирьяковим. У 1797 р. була побудована дзвіниця. В 1832 р. її було перенесено в сусіднє село Заїченці. Окрім Іоана Случанського, відомі такі священики цієї церкви як його брат Стефан (помер у 1745 р.), син Олексій (помер у 1794 р.), протоієрей Іоан Короставець (помер у 1796 р.), Іоан Мартинович (у 1711 та 1734 р. згадується як власник млинів у Опішному та с. Глинську) (помер у 1798 р.), його син Іоан (народився у 1730 р.) [6; С. 246 – 248].

Можна встановити місце розташування цього храму. Досі зберігається назва частини Опішного «Замикільський» (Гончарівка, Яри). Ще в першій половині ХХ ст. опішненці знали, що ця назва походила від того, що ця дільниця розташовувалася за Миколаївською церквою (розташовувалася навпроти «будинку Трипольського» – у першій половині ХХ ст. там розташовувалася поліклініка) – на замковому пагорбі неподалік від Михайлівської церкви [14; С. 39]. Хоча спогадів старожилів, яким був приход цієї церкви, не збереглося, логічно припустити – що це були мешканці Замикільської десятки.

«Всіх Святих», кладовищенська. Від неї зберігся закладний камінь з свинцевою закладною пластиною. З тексту на ньому зрозуміло, що цей храм засновано 4 червня 1775 р. протопопом Яковом Костенським на кошти «обердиректорши» Катерини Тимченко [15; С. 46]. В 1800 р. його було перебудовано через «ветхість» [6; С. 248]. Навіть у 1870 р. вона не мала власного священика, була приписана до Троїцької й перебувала за межами Опішні.

На початку ХХ ст. ця церква не мала парафії, а була призначена для проведення поховального ритуалу – у неї заносився покійник, біля якого служилася панахида. Звичайне богослужіння відбувалося тричі на рік – у неділю Всіх Святих, у поминальний понеділок (на Проводи) і на Спаса під час ярмарку [14; С. 40]. Логічно, що так було і в добу козаччини.

У 1779 – 1781 роках опішненські церкви обслуговувало два протопопи, один намісник, десять священиків, один дяк та п’ятнадцять церковників [10, Арк. 445].

Таким чином, у ХVIII ст. Опішне було значним релігійним центром. Було збудовано п’ять нових храмів, яким було подаровано багате начиння. Цьому сприяли заможні опішняни. Серед них особливо відзначилася родина Тимченків, за кошти яких було побудовано кілька церков. У цей час утворилися цілі династії опішненських священиків, що служили у місцевих храмах тривалий час – Костенські, Тонсаровські та Карташевські.

Більшість новозбудованих храмів у першій половині ХІХ ст., коли Опішне втратило статус сотенного міста, було зачинено.

Нині в Опішному діюча лише одна, Троїцька церква (розташована в центрі селища) на місці однойменної козацької.

_______________________

1. Актовыя книги Полтавскаго городового уряда XVII – го века. Справы поточныя. 1664 – 1671 гг. – Чернигов: Типографія Губернскаго Земства, 1912. – Вып. І.

2. Андріевскій А. Указ 1734 г. о бытіи в Кіеве войтомъ Козьме Кричевцу и сведеніе об испр. въ 1739 г. должн. Кіевскаго войта Быковским // КС. – 1891. Т.ХХХІІІ. – С. 309 – 311.

3. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків: Дельта, 1993. – 256 с.

4. Военно-топографическая карта Полтавской губернии. 1863 – 1878 гг. Греверы: Егоров, Потехин. Масштаб 3 версты в дюйме // Отдел картографии РНБ СПб. – К3 Росс Е. №224. – ХХVI рядов.

5. Горобець В., Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій В. (відп. ред..) та інші. – К.: Вид. дім «Києво – Могилянська академія», 2006. – 800 с.

6. Грановский А. Полтавская епархія в ея прошлом и настоящем (Историко – статистический опытъ). – Полтава: Типо-литография Сарожицкаго, 1901. – С.37.

7. Курдиновскій Василій. Местечко Опошня Зеньковскаго уезда Полтавской губерніи (Археографіческій этюдъ) // Полтавскіе епархіальные ведомости. Часть неофіциальная. – 1901. – №4. – 1 февраля. – С. 178.

8. Модзалевский В. Малороссійскій родословникъ. – К.: типографія Т – ва Г.Л. Фронцевича и К˚, 1908. – Томъ первый. – А – Д. – С. 148 – 149.

9. Огієнко І.І. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994. – 448 с.

10. Опис Чернішівського намісництва (1779 – 1781) // Інститут рукописів Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського. – Ф.ІІ. – Од. зб. 13697. – 551 арк.

11. Павленко Сергій. Оточення гетьмана Мазепи: Соратники та прибічники. – К.: Видавничий дім «Києво – Могилянська академія», 2005. – 602 с.

12. Пирский Іаков. Краткія историко – статистическія сведенія о святыхъ храмахъ местечка Опошни, Полтавской епархіи // Полтавскія епархиальные ведомости. Часть неофиціальная. – 1870. – №4. – Февраля 15. – С.116 – 117.

13. Полтавщина: Енцикл. довідник (За ред. А.В.Кудрицького). – К.: УЕ, 1992. – 1024 с.: іл.

14. Середа Т.І. Опішня. 1860 – 1915 // Архів музею Опішненської загальноосвітньої школи №1. – 96 арк.

15. Троцька В.І. Закладний камінь церкви Всіх Святих в Опішному // Археологічний літопис Лівобережної України. – 2002. – №1. – С. 46.

16. Філарет (Гумилевский) Д.Г. Историко – статистическое описание Харьковской епархии: В 3 т. – Харьков: Факт, 2005. – Т.ІІ. – 432 с.

17. Філарет (Гумилевский) Д.Г. Историко-статистическое описание Харьковской епархии: В 3 т. – Харьков:, 2006. – Т. І. – С. 297.

18. Чубенко В.Ю. Історичний нарис містечка Опішного та його околиць. 20-ті рр. ХХ ст. // Інститут рукопису Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського НАН України. – Ф.10. – № 11897. – 72 арк.

Анатолій Щербань (Опішне, Полтавська область),

археолог, керамолог, старший науковий співробітник Національного

музею-заповідника українського гончарства в Опішному, завідувач

науково-дослідного відділу палеогончарства Інституту

керамології – відділення Інституту народознавства НАН України,

кандидат історичних наук

Опішненське сотництво Филона Лихопоя

Филон Лихопій – знаний і шанований запорозький старшина, згадки про якого містяться у багатьох наукових і науково-популярних працях. Окремий нарис міститься у книзі Богдана Сушинського «Козацькі вожді України» [8, с. 278 – 280]. Але в них майже немає інформації про останній період його життя. У даній публікації спробую заповнити цю прогалину.

Перша відома нам згадка про козака з таким прізвищем відноситься до осені 1682 р., коли «запорожские козаки Иваника и Лихопій, проживавшие «по ласке» самого гетмана Самойловича, в зимнее время «на станции» в Полтавском полку, услыхав о проходящих из Сечи на Украину богатых купцах, 3 татар и 2 армян, прибрали к себе ватагу из своевольных козаков всякой «збродни» на 20-ти конях и сделали «засежку» на купцов в 20 милях от Сечи, в урочище Ковтобах. Когда купцы поравнялись с местом засады Иваника и Лихопоя то последние объявили им, что кошевой атаман [Григорій Єремеєв] требует их возвращения назад в Сичу. И когда купцы отошли несколько назад то ватага бросилась на них, взяв у них 3 арбы с добром, а самих побила и потопила в Ковтобах» [9, с. 455].

Найвірогідніше, це був Филон. Адже через кілька років спочатку Іваника, а потім Лихопій стали кошовими отаманами Запорозької Січі. Филон Лихопій перебував на цій посаді з перервами з кінця 1686 до кінця 1688 р., керував походами козацьких загонів проти турків навесні-взимку 1687 р. (у грудні 1687 р. нещодавно обраний гетьманом Іван Мазепа вважав його людиною „знатною в козацьких подвигах” ) та восени 1693 р.; неодноразово брав участь у козацьких посольствах до Москви (1687, січень – лютий 1688, серпень-вересень 1689 р.), де був обдарований царем [10, с. 21, 26, 30-33, 45, 47, 51, 61]. Приїхавши на початку весни 1688 р. в Січ Лихопій розповідав про почуте у Москві. Зокрема, намір уряду (який той намагався приховати) побудувати „городки” на річці Самарі, багато чого навмисно перекручуючи. Після таких розповідей на Січі посилилися хвилювання [10, с.42]. На початку серпня 1689 р. Лихопій, як посланець з Січі, їздив до Москви вже разом з Іваном Мазепою [7, с.445]. Приїхавши звідти наприкінці вересня він поїхав спочатку на Січ, а потім тимчасово перебував з кінця осені 1689 р. «с товарищами из Запорожья... на становищах в малороссийских городах» [10, с.70]. Притому на початку 1890 р. був при Мазепі. Про це, зокрема, йдеться у листі Івана Мазепи до охочекомонного полковника Іллі Новицького, надісланого з Хоролу в січні 1690 р., в якому гетьман просив прослідкувати за Лихопоєм [7, С.445].

5 травня гетьман Мазепа відіслав Лихопоя у складі посольства на Січ, щоб ті змістили кошового Івана Гусака й поклали край перемир’ю з татарами. Мазепа сподівався, що Лихопій буде його постійним агентом на Січі. Але Филон ним не став.

Останню значну перемогу очолюваний ним загін здобув, коли він уже не був кошовим, а вважався полковником 23 жовтня 1693 р., розбивши турків у Кизикермені і кількох узявши у полон [10, с.70, 153].

На нашу думку, Филон Лихопій був справжнім запорожцем з усіма притаманними їм гарними рисами і вадами. До речі, ймовірно, що й своє прізвище він отримав на Січі. Зокрема, у документі 1688 р. його так і названо – козак «по прозвищу Лихопой» [5, С.399]. Походить воно від словосполучення — „пити лихо”. Досить цікаву характеристику однієї з його рис подав Іван Мазепа у вищезгаданому листі до Іллі Новицького. Після того, як інформатори донесли гетьману про те, що Лихопій вів таємні переговори зі старшиною, міст, через який проїжджав, притому бенкетуючи, він написав, що «пьянюга Лихопой заставшися от нас в Лубнях через ночь, в полковника пил» [7, с.445].

З квітня 1697 р. Филон Лихопій згадується вже на посаді опішненського сотника [1, с. 580 – 581; 5, арк. 32;]. Про те, чому він зайняв цю посаду, відомостей немає. Висловлю власні міркування з цього приводу. По-перше, на той час він вже мав поважний вік (напевне, понад сорок років) і, ймовірно, задумувався про спокійне життя. По-друге, на мою думку, він мав у Гетьманщині сім’ю. Принаймні, з 1682 р. регулярно з дозволу гетьмана зимував у „малоросійських городах”. Можливо, й в Опішному. Останній раз міг це робити взимку 1695 р., коли за дозволом Івана Мазепи через голод у Запорожжі значна кількість запорожців зимувала в Гетьманщині [10, с. 160]. Ймовірно, що з цього часу він і осів у Опішному. А опішненці, знаючи про заслуги видатного запорожця, обрали його на старшинську посаду.

Можливо, цю посаду він здобув за протекції гетьмана. Адже вони були близько знайомими протягом десяти років. Опішне перебувало у складі Гадяцького полку. Гадяч був ранговим гетьманським містом, а значна кількість посполитих, в тому числі і опішненських, перебували у підпорядкуванні Гадяцького замку. Тому на старшинських посадах у Гадяцькому полку досить часто перебували родичі чи наближені до гетьмана особи. Цікаво, що саме з цього часу в Опішному згадуються дві сотні, а після Полтавської битви, коли востаннє згадується Филон Лихопій, на кілька десятиліть друга опішненська сотня перестала згадуватися у документах. Можливо, ця сотня була спеціально створена для нього.

На посаді опішненського сотника Филон Лихопій перебував до 1709 р. Збереглися його свідчення на допиті 14 липня 1709 р. представників козацької старшини, які перейшли на бік росіян. З них зрозуміло, що наприкінці 1708 – у 1709 років він досить часто хворів. Зокрема, наприкінці 1708 р. Лихопій перебував у Києві через хворобу. Тому не перейшов з гетьманом Іваном Мазепою на бік Карла ХІІ. Натомість, був присутнім на призначенні гетьманом Івана Скоропадського у Глухові, де присягнув Петру І. Потім, коли шведські війська підійшли до Опішного, разом з опішненськими козаками перейшов у „слобідські городи”. Перебуваючи там, дізнався, що запорозький кошовий відрубав його братові, який мешкав у Біликах, руку за те, що той агітував тамтешніх мешканців не слухати кошового, а бути прихильними до російського царя, й посадив його у в’язницю в місті Нові Санжари. Щоб визволити брата, Филон поїхав у Нові Санжари „на Вербній неділі Великого посту” і визволив свого брата через знайомих запорожців. Але потім захворів і пролежав у Санжарах понад два місяці. А коли вихворівся, з Санжар пішов „до городов своїх”. Зауважимо, що Филон Лихопій не вмів писати, й тому за нього розписалися [2, с.122, 729]. Ймовірно, через короткий час після цього він помер. Принаймні, більше відомостей про нього нині не опубліковано. Найвірогідніше, що поховано Филона Лихопоя в Опішному, де він провів останні роки й де мешкала його родина.

Филоном Лихопоєм започатковано великий рід. Відомо про одного його сина Петра та трьох онуків – Микиту, Гната та Прокопа. Всі вони були козаками, мешкали в Опішному та Попівці Опішненської сотні. Прокіп Петрович володів хутором Яблушним біля Опішного (у 1800 р. у ньому мешкало 11 осіб). Серед їхніх дітей – дворяни, канцеляристи, військові [4, с.150 – 155]. Наприкінці ХVІІІ ст. рід Лихопоїв-Башевських одержав „височайше затверджений і пожалуваний герб” – „Щит розсічено. У 1, червленій частині срібний бунчук, увінчаний півмісяцем рогами догори; в 2, лазурній частині срібний журавель, що тримає золотий камінь та срібну, з шістьма променями зірку. Нашоломник: два покладених навхрест срібних бунчуки, увінчаних такими ж півмісяцями рогами догори. Намет: справа червлений зі сріблом, зліва лазурний зі сріблом” [3, с. 97].

Герб оригінальний. Серед українських гербів повторюється лише один раз зображення подібного журавля, що означає „бдительность” на гербі Карпек, нащадків Семена Карповича, осавула генеральної військової артилерії [3, с. 77 – 69]. Бунчук же, ймовірніше за все, символізує колишнє кошове отаманство засновника роду.

Одна гілка заснованого Филоном Лихопоєм роду осіла в Яблушному (нині наймолодші їх нащадки мешкають в Опішному). Інші розселилися по Російській імперії. Один з них, Семен Максимович, який народився в Диканьці 28 липня 1847 р., став видатним суспільним діячем Криму, кандидатом фізико-математичних наук, інженером шляхів сполучення, завідуючим шосе на Південному березі Криму. Помер у 1906 р. в Ялті [4, с.150 – 155].

Таким чином, аналіз джерел дозволяє простежити життєвий шлях одного з ватажків українського козацтва часів гетьманування Івана Самойловича та Івана Мазепи. Він певний час був кошовим отаманом Запорозької Січі, неодноразово – посланцем запорожців до Москви. Дванадцять відомих останніх років життя був опішненським сотником. В Опішному мешкала його сім’я, син і онуки.

Можливо, варто увічнити пам’ять Филона Лихопоя в Опішному, назвавши його ім’ям одну з вулиць селища, багато з яких досі носять назви катів українського народу.

________________________

1. Величко С.В. Літопис. — К.: Дніпро, 1991. — Т. 2. — 642 с.

2. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 1144 с.

3. Лукомскій В.К, Модзалевскій В.Л. Малороссійскій гербовникъ. – Санктпетербургъ: изданіе черниговскаго дворянства, 1914. – 300 с.

4. Модзалевский Вадім. Малороссійскій родословникъ. – К.: Типо-Литогр. С.В. Шульженко, 1912. – Томъ третій. – Л-О. – 824+24 с.

5. Оглоблин Н. Воеводскія „вестовыя отписки” XVII в., какъ матеріалъ для исторіи Малороссіи // КС. – 1885. – Т.ХІІ. – Іюль. – С.365 – 416.

6. Списки старшины. Гадяцкий и зеньковский полки. В.Модзалевский. 1914 // ІР. – Ф.ІІ (Модзалевского). – Спр.18803. – 37 арк.

7. Стороженко Н. Охочекомонный полковник Илья Федорович Новицкий // КС. – 1885. – Т.ХІІ. – Іюль. – С.431 – 457.

8. Сушинський Богдан. Козацькі вожді України. – Одеса: ЯВФ, 2006. – Т.2. – 642 с.

9. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К.: Наукова думка, 1990. – Т.2. – 560 с.

10. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К.: Наукова думка, 1993. – Т.3. – 560 с.

Олена Язвінська (Київ), доцент кафедри теорії та історії

держави і права Національного транспортного університету,

кандидат історичних наук

Історичні пісні та думи – унікальне явище

літературного процесу в Україні часів козаччини

У другій половині ХV ст., коли над Україною нависла реальна загроза: з одного боку – латинізація й ополячення, з іншого – “омосковлення”, спостерігається своєрідна перерва в літературному процесі. Оригінальна творчість розвивається слабо (скажімо, обрядова поезія), проте зароджується героїчний епосдуми та історичні пісні, створювані співцями-кобзарями. Саме в цей період культура українських земель ще продовжувала розвиватися на багатій основі культури Київської Русі. Тому генетично пов’язані з творчістю староруської народності, українські думи та історичні пісні мають незаперечні риси спорідненості з найдавнішим з тих, що дійшли до нас, билинним епосом. Кульмінацією в еволюційній динаміці українських дум та історичних пісень, безперечно, вважається ХVІ – ХVІІ ст. — період найбільшої інтенсивності ренесансних впливів у провідних напрямках літератури і мистецтва, всього духовного життя України, коли на зміну церковно-схоластичному ідеалу божественного, духовного приходить новий, раціональний та життєстверджуючий світогляд, в центрі якого – людина. У художній культурі цього періоду на останньому його етапі сформувалось два стилі – бароко і класицизм, які також оказали певний вплив на український героїчний епос.

Пісні й думи – тематично близькі. Дума – героїчна пісня, присвячена конкретній особі, співається речитативом, чіткого римування немає. Для пісні ж (історичної або політичної) притаманна чітка ритмічна куплетна структура, усталене римування.

Сам термін “дума”, як визначення жанру, має книжне, літературне походження. Вперше він згадується у 1587 р. в “Анналах” польського історика Дарницького, де йшлося (наводилася дума) про смерть двох братів, українських козаків, у боротьбі з волохами у 1506 р. Перший запис думи, що виникла, безперечно, в XVI ст., зроблений у XVII ст. У літературний обіг термін “дума” ввів К. Рилєєв у 1820-х роках. Вивчати їх почали в XIX ст. Перший дослідник – князь М.Л. Церетелєв, який в 1819 р. опублікував збірку старих пісень-дум (“Опыт собрания старинных малорусских песней” – СПб, 1819).

В українську фольклористику термін “дума” запровадив М.О. Максимович (1888–1942 рр.) – перший ректор Київського університету Св. Володимира, відомий вчений, фольклорист, історик, літературознавець, біолог[1]. Саме йому належить честь встановлення формальної відмінності кобзарських дум від історичних пісень, причому до більш – менш точного формулювання цієї відмінності він прийшов тільки в третьому своєму фольклорному збірнику 1849 р.

Вживання цього слова Максимовичем пов’язують із польським “duma”. Проте у “Польсько-російському словнику” Станіслава Міллера (Вільно, 1829 р.), приміром, серед різних значень слова “дума” читаємо таке: “duma – elegia, piesn rycerska – героїчна пісня, рід віршування сумного і скаржного” [2]. Отже, у старій польській літературі термін duma розуміли як героїчну (історичну) пісню, незалежно від її форми, елегійного, сумного змісту. В такому розумінні вживали це слово і польські романтики “української школи”, і Юліуш Словацький. Цікаво, що Т. Шевченко під деякими своїми віршами поставив підзаголовок “думка” (це слово, як літературний термін, вживалося і польськими романтиками), – а про те, що він добре розумів і відчував стилістичні й віршові особливості дум, свідчить його власна “Дума” в поемі “Сліпий” (“Невольник”)[3].

Проте у практиці давніх народних співців-кобзарів, які виконували думи, слово “дума” не вживалося. Вони найчастіше називали твори такого роду “козацькими піснями”, “піснями про старовину”. Пізніше, наприкінці XIX – на початку XX ст., термін “дума” був прийнятий народними виконавцями дум, причому вони частенько плутали думи в строгому розумінні слова з історичними піснями, що також траплялося і з фольклористами [1, T. 2, c. 27–29].

Отже, в думах, які прийшли на зміну билинам, описується реальна подія та поєднуються ліричні та епічні елементи. Як правило, думи складаються з трьох частин: заплачка, розповідь та закінчення. Тематика їх різноманітна. За змістом думи діляться на два цикли.

До першого, хронологічно старішого, циклу належать думи про боротьбу з татарами і турками, серед них відрізняємо такі групи:

· думи про турецьку неволю (“Плач невільника”, “Плач невільників на каторзі”, “Втеча братів із Азова”, “Маруся Богуславка”, “Іван Богуславець”, “Сокіл”);

· думи про лицарську смерть козака (“Іван Коновченко”, “Хведір Безрідний”, “Самарські брати”, “Смерть козака в долині Кодимі”, “Сірчиха й Сірченки”;

· думи про щасливе врятування козаків з неволі, про повернення з воєнного походу і поділ здобичі (“Самійло Кішка”, “Олексій Попович”, “Розмова Дніпра з Дунаєм”, “Отаман Матіяш”). Всі ці думи, малюючи боротьбу з мусульманським світом, звеличують безіменних героїв, змальовують події і постаті, типові для козацької доби. Історичні імена подаються рідко і випадково. Ні однієї з цих дум не можна зв’язувати з якоюсь певною історичною особою;

· до найстаріших належать думи без історичної тематики, думи побутово-моралістичного характеру (“Про вдову і трьох синів”, “Поворот сина з чужини”, “Про брата й сестру”. Центральною в них виступає ідея роду: рід – єдиний опікун людини, людина гине, утративши зв’язок із родом. Дума (наприклад, про “Олексія Поповича”, “Івана Коновченка”, або “Втечу братів з Азова”) засуджує моральний нігілізм відокремленого індивіда, особи, що, стверджуючи себе, постає проти роду й родинно-родових норм. Всі думи старішої верстви відзначаються ліричним характером і сумовитим настроєм. Своїми темами й мотивами, також багатством мови і стилю, формуючи новий уснословесний жанр, вони разом із тим тісно пов’язуються зі старішими народними піснями, зокрема з голосіннями.

До другого циклу (новішого) належать думи про козацькі війни з Польщею. За змістом вони поділяються так:

· думи про Хмельниччину (“Хмельницький і Барабаш”, “Корсунська битва”, “Оренди”, “Молдавський похід Хмельницького”, “Білоцерківщина”, “Смерть Богдана”, “Вибори Юрія Хмельницького”). Всі вони оспівують відомі історичні події Національної Визвольної революції 1648–1976 рр. і розповідають про історичних діячів. Ці думи мають реалістичний характер, з них віє бадьорістю переможця, елегійно-ліричний елемент значно обмежений або й зовсім відсутній;

· думи на теми соціальні (“Дума про Ґанджу Андибера” – про внутрішню соціальну боротьбу між рядовим козацтвом і “дуками – срібляниками”; “Дума про поєдинок козака Голоти з татарином”) [1, T. 2, c. 27–29].

Історична пісня являє собою особливий жанр, відмінний від дум. Значення терміну “історична пісня” може трактуватися по-різному. У вузькому розумінні це – пісня про певну історичну подію, певну історичну особу. В широкому – пісня про те чи інше явище народного життя, про той чи той рух народних мас. При другому тлумаченні терміну можна говорити про пісні “наймитські”, “рекрутські”, “бурлацькі”, “заробітчанські” і таке ін., як про пісні історичні. Для багатьох історичних пісень характерні елементи гострої сатири, звернені проти зовнішніх і внутрішніх ворогів вітчизни і народу [2].

Проте надто поширене застосування терміну може призвести і призводить до того, що до категорії історичних пісень відносять всі пісні взагалі[4]. Адже ж немає пісні, немає витвору народної творчості, які б не були так чи інакше пов’язані з історичним періодом, що породив їх, і не відбивали б певних історичних рис.

У формальному відношенні історичну пісню характеризують такі риси: куплетна побудова; рими, що більш чи менш суворо чергуються (найчастіше, але не завжди, розташовані за схемами абаб або ж аабб; щоправда, в найраніших записах пісень рим нема); віршовані розміри, властиві українським пісням й інших типів, наприклад, ліричним. Літературне походження ряду з них безперечне; в окремих випадках ми знаємо й імена авторів слів і музики пісень, поширених у народі та записаних, як народні; це часто імена професіоналів поетів і композиторів. Відомі й такі поєднання: слова народні, музика композитора такого-то, слова поета такого-то, музика народна.

Змістом своїм історичні пісні є яскравим виявом світогляду волелюбного українського народу. В них уславлюються героїчні подвиги кращих його синів, їх патріотизм, їх беззавітне служіння Батьківщині, їх боротьба з ворогами – загарбниками і гнобителями (“Про Данила Нечая”, “Про Байду”, “Про Івана Сірка”, “Про Максима Залізняка”). Славу співає український народ таким борцям проти поміщиків, протії соціальної несправедливості, як Устим Кармалюк та Олекса Довбуш. А у пісні “Про Бондарівну” виступає чудовий образ гордої, сповненої почуття людської гідності дівчини, що дає таку зневажливу одповідь “вельможному” панові Каньовському (певно, магнатові Миколі Потоцькому – 1712–1782 pp.), який був залицявся до неї. Ця трагічна пісня, що закінчується описом загибелі Бондарівни від руки пана Каньовського, не тільки дуже поширена на Україні, але, скільки мені відомо, засвоєна й в Білорусії. Вона лягла в основу поеми Янки Купали “Бондароуна”. Є відомості, що пісня про Бондарівну перекочувала також до Польщі.

Історичним пісням притаманна велика соціальна гострота. Якщо в популярній пісні “Ой, наступила та чорная хмара” показано гнівну розправу “голоти”, що “гуляє” в корчмі, з зарозумілим ненависним багатієм, не названим на ім’я, а в чумацькій пісні (яку, як і попередню, тільки умовно можна назвати історичною) “Ой, косить хазяїн та на сіножаті” відбито конфлікт між безіменним “хазяїном” і так само безіменним “чумаком”, то в піснях про Кармалюка, про повстання в с. Турбаях (ХVІІІ ст.), про вбивство селянами “пана Саливона” (Селивановича, XIX ст.) змальовуються конкретні історичні події, називаються конкретні імена. Пісні такого роду – документи великого народного гніву.

Не підлягає сумніву величезний вплив історичних пісень на віршовану практику Т. Шевченка. Відгук їхній ми відчуваємо й у віршах Ю. Федьковича, І. Франка, Лесі Українки й інших поетів ХІХ ст., а також у творах радянських та сучасних українських поетів. Історичні пісні дали широкий матеріал українським драматургам. Так, на сюжет пісні про Саву Чалого (зрадника, що перейшов від гайдамак до панського табору і став запеклим переслідувачем колишніх своїх товаришів, які потім справедливо його покарали) і на сюжет уже названої пісні про Бондарівну класик української драматургії І. Карпенко-Карий (Тобілевич) написав дві драми; не без впливу пісні про Кармалюка (поряд з історичними відомостями про нього) написано кілька п’єс українськими радянськими та сучасними письменниками; мотивами напівісторичної пісні “Ой, не ходи, Грицю, та на вечорниці”, скористався Михайло Старицький (однойменна драма). Сюжет тієї ж таки “Бондарівни” покладений в основу балету українського композитора М. Вериківського “Пан Каньовський” та ін.

Творцями і співцями українських дум та історичних пісень, були, мабуть, самі козаки, що плекали спів і гру на кобзі (бандурі). Виконавці: бандуристи, кобзарі, лірники, а також каліки, зокрема перехожі. Користувалися вони двома інструментами – бандурою або кобзою (тюркське слово) та лірою. Обидва інструменти щипкові, лютневого сімейства і західного походження, тільки ліра мала ще й клавішний пристрій. Грали не тільки на кобзі та лірі, в пошані були також сопілка, скрипка, цимбали тощо. Кобзарі виконували також псалми та канти. Загалом гра на кобзі чи бандурі стала елементом національного героїко-патріотичного епосу, волелюбної вдачі та чистоти моральних помислів українського народу.

Варто зауважити, що виконання дум вимагає таланту, довгої науки, співацької практики й техніки, тому виконання дум та історичних пісень зберігалося тільки серед професійних співців і виконавців. З метою захистити своє мистецтво вони були організовані в окремі співацькі братства на зразок ремісничих цехів зі своїми статутами. Особливого розвитку такі братства досягають у XVII–XVIII ст. (існували навіть на початку XX ст. аж до знищення їх радянською владою). Із занепадом козаччини ці співці зрівнялися з жебрущими співаками, і тоді кобзарський козацький репертуар наблизився, а то й змішався з лірницьким.

Не треба забувати, що кобзарі – це не тільки носії народної пам’яті, це ще й музична культура України. Найвидатнішими кобзарями були Тимофій Білоградський (відомий лютнист XVIII ст.), у XIX ст. – Остап Вересай, Архип Никоненко, Андрій Шут, Іван та Михайло Кравченки, Гнат Гончаренко, Іван Кучеренко, Федір Холодний та ін. Тепер виконання дум перейшло цілком у руки професійних співаків-майстрів концертової естради [3].

Публікації українських історичних народних пісень зустрічаються вже в російських пісенниках наприкінці XVIII ст. Проте систематичні записи, публікація і вивчення української народної творчості, в тому числі й епічної, почалися в XIX ст. У ХIХ–ХХ ст. в історії записування, вивчення, публікування дум та історичних пісень українського народу відбивається соціальна боротьба, що точилася у всіх галузях культури і науки [4].

Одним із видатних дослідників українського героїчного епосу, особливо музичної та поетичної його сторони, став видатний український композитор Ф.М. Колесса (1903–2007 рр.), який розпочав свою діяльність ще за умов австро-угорської монархії і завершив її як радянський вчений, дійсний член Академії наук УРСР. Визначним досягненням Ф. Колесси стала струнка систематика ритмічних форм українського фольклору. Зокрема, він перший дав точне визначення словесної та музичної форм дум [5]. У цій царині важко переоцінити й музично-етнографічний доробок фундатора української композиторської школи М.В. Лисенка (1842–1912 рр.), в арсеналі якого обробка та публікація 600 зразків українського музичного фольклору, а також видатного збирача музичного фольклору М.Д. Леонтовича (1877–1921 рр.) – творця жанру хорової мініатюри, автора понад 200 обробок українських народних пісень для хору, одного із засновників української державної хорової капели [6].

Варто назвати також праці в цій галузі таких видатних українських вчених-літературознавців, як О.О.Потебня (1835–1891 рр.) К.В. Квітка (1881–1953 рр.), М.О. Грінченко (1888–1942 рр.) [7]. Багато зробили для вивчення української фольклористики, загалом, та українських дум та історичних пісень, зокрема, О.І. Білецький, С.Й Грица, А.І. Іваницький, А.М. Лобода, П.М. Попов, О.А. Правдюк, М.Т. Рильський, Ю.М. Соколов та ін., а також працівники наукового колективу Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії імені М.Т. Рильського Академії наук України [8]. Зокрема, вже у 1960–1970-х роках об’єднаними зусиллями філологів і музикознавців-фольклористів Інституту у науково-популярній серії “Українська народна творчість” було оприлюднено томи: “Історичні пісні” (1961 р.), “Співанки-хроніки” (1972 р.), “Рекрутські та солдатські пісні” (1974 р.),“Наймитські та заробітчанські пісні”(1975 р.), “Чумацькі пісні” (1976 р.), “Українське народне багатоголосся”(1965 р.) та ін.

_______________________

1. Хорошун Б.І., Язвінська О.М. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл: В 2-х т. – К., НТУ, 2007. – 584 с.: – Т. 1. – 288 с.; Т. 2. – 296 с.

2. Див.: Наймитські та заробітчанські пісні. – К., 1975; Історичні пісні. – К., 1961; Рекрутські та солдатські пісні. – К., 1974; Співанки-хроніки. – К., 1972; Чумацькі пісні. – К., 1976; Українське народне багатоголосся. – К., 1965 та ін.

3. Кардан Ю., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні. – К., 1980.

4. Березовський І.П. Українська радянська фольклористика: Етапи розвитку і проблематика. – К., 1968; Рильський М.Т. Література і народна творчість. – К., 1956. – С. 29–54.

5. Колеса Ф.М. Мелодії українських народних дум. – К., 1969. – 592 с.; Його ж. Музикознавчі праці. – К., 1970; Його ж. Українська усна словесність. –Львів, 1938; Його ж. Фольклористичні праці. – К., 1970; Грица С.Й. Ф.М. Колеса. – К., 1962; Його ж. Фольклористична діяльність Ф.М. Колесси // Колеса Ф.М. Мелодії українських народних дум. – С. 5–26 та ін.

6. Див.: Василенко З.І. Фольклористична діяльність М.В. Лисенка. – К., 1972; Іваницький А.І. Українська народна музична творчість: Посіб. для вищ. та серед. учб. закладів – К., 1990. – 336 с. – С. 5–31.

7. Див.: Потебня А.А. Объяснения малорусских и сродных народных песен. В 2 – х т. – Варшава: Т. 1 – 1883, Т. 2 – 1887; Квітка К.В. Народні мелодії з голосу Лесі Українки. У 2 ч. – К.: Ч. 1 – 1917, Ч. 2 – 1918; Його ж. Українські народні мелодії. – К., 1922; Його ж. Избранные труды. В 2 т. – М.: Т. 1.– 1971, Т. 2. – 1973; Його ж. Вибрані статті. У 2 ч. – К.: Ч. 1 –1985, Ч. 2 – 1986; Грінченко М.О. Вибране. – К., 1959 та ін.

8. Див.: Березовський І.П. Українська радянська фольклористика: Етапи розвитку і проблематика. – К., 1968; Василенко З.І. Фольклористична діяльність М.В. Лисенка. – К., 1972; Грица С.Й. Ф.М. Колеса. – К., 1962; Його ж. Мелос української епіки. – К., 1979; Його ж. Фольклористична діяльність Ф.М. Колесси // Колеса Ф.М. Мелодії українських народних дум. – С. 5–26; Дей О.І. Українська народна балада. – К., 1986; Його ж. Спілкування митців з народною поезією. – К., 1981; Іваницький А.І. Українська народна музична творчість: Посіб. для вищ. та серед. учб. закладів – К., 1990. – 336 с.; Його ж. Климент Васильович Квітка // Українське музикознавство. – Вип. 15. – К., 1980; Його ж. Типологическая характеристика некоторых принципов формообразования в украинском фольклоре // Музыкальная фольклористика. – Вип. 2. – К., 1978. – С. 90–116; Кардан Ю., Омельченко А. Народні співці – музиканти на Україні. – К., 1980; Кінько А. Життєва правда в ліричних піснях українського народу // Українські народні пісні. – К., 1960. – С. 42–52; Мельник В.М. Історична правдивість фольклору (VI–XVIII ст.). – Львів, 1967; Правдюк О.А. Українська музична фольклористика. – К., 1976; Його ж. Ладові основи української народної музики. – К., 1961; Його ж. Методика записування музичного фольклору. – К., 1981; Рильський М.Т. Література і народна творчість. – К., 1956; Сливинськийй Ю.П. Техніка нотації народних пісень: Метод. реком. – Львів, 1982; Танцюра Г. Записки збирача фольклору. – К., 1958 та ін.

Олександр Харлан (Дніпропетровськ),

аспірант Київського Державного

університету будівництва та архітектури

Стилістичні й типологічні особливості дерев’яних храмів Запорозьких Вольностей ХVІІ – ХVІІІ ст.

Незалежно від регіональних і стилістичних умов у розвитку української дерев’яної архітектури, з низкою її регіональних архітектурно-будівельних шкіл і типів дерев’яних храмів, їх композиційну основу складав один або декілька зрубів з відкритим в інтер’єрі склепінчастим верхом чотиригранної, восьмигранної або комбінованої форми. Тож важливу роль в архітектурі українських дерев’яних храмів відігравав внутрішній простір, визначаючи композиційно-конструктивні і художньо-декоративні рішення споруди [1, с.90]. Чиста і лаконічна форма, що виразно прочитувалась у відкритому просторі храму, завжди виступала окрасою, створювала перспективний простір, що стверджував певний психологічний настрій.

Порівняльний аналіз дерев’яних українських храмів з традиційними культовими спорудами інших, суміжних з Україною регіонів, свідчить про унікальність цього будівельного мистецтва, що заслуговує глибокого і всебічного вивчення. На жаль, не всі регіони України досліджені однаково добре. За межами дослідження опиняється досить значний пласт релігійних будівель з певними архітектурними формами. А без цього, в свою чергу, неможливі ані об’єктивна оцінка самого феномену українського культового зодчества, ані визначення його реального місця в історії будівельного мистецтва.

Запорозькі Вольності належать до тих регіонів, дерев’яна архітектура яких вивчена ще недостатньо. Спроба висвітлити особливості культової та архітектурної традицій цього регіону Південної України має за мету дана робота.

На території Запорожжя, де лісів, порівняно із західними та північними регіонами України, було менше, для церков вибиралася високоякісна деревина (сосна і дуб) [2; 3], хоча існували й храми, які були збудовані з порід дерев і матеріалів нетривких, таких як липа, осика, вільха.

Мал.. 1.

Найбільш давньою конструкцією з деревини вважається стовпова [4, с.173], яку дослідники поділяють на два варіанти: лівобережний та правобережний (залежно від способів укладки деревини). Первинні церкви південних регіонів мали певну схожість з житловими спорудами. На сьогодні виявлено декілька церков хатнього типу зі стовповою конструкцією (напевне, в давнину їх існувала велика кількість).

У степовій зоні, де ліс зустрічався лише в байраках та долинах невеличких річок, як хати, так і церкви плелися з очерету чи хмизу й обмазувалися глиною. Храми хатнього типу були невеликого розміру. На колишній Катеринославщині існували навіть церкви, зроблені з землі, які нагадували напівземлянку — архаїчний тип житла. Дерев’яний двоскатний дах таких споруд присипався землею, спираючись на дерев’яні стовпи. Всередині споруди стінки заглибленої у землю частини обшивалися дерев’яними дошками (дана конструкція широко представлена в археологічних матеріалах).

Вже з сер. ХVII ст. більшість церков Півдня будувалася переважно з деревини і вкривалася гонтом, соломою або очеретом. Житло ж продовжували будувати, як і в давнину, з невеликим використанням дерева (землянки, напівземлянки, хати, плетені з очерету чи хмизу), і лише на півночі та на заході Вольностей зустрічалося зрубне житло.

До складу сталого церковного комплексу запорозьких храмів входили церква, дзвіниця, шпиталь (для лікування поранених та старих січовиків), а також обов’язково — школа. Головна Покровська церква на всьому Запорожжі, яка знаходилася на Запорозькій Січі, об’єднувала найвеличніший храмовий комплекс. Добре відомо, що Січ була столицею Вольностей. Це найбільше місто Півдня України ХVІІ – ХVІІІ ст., церковний комплекс Нової Січі включав: дзвіницю (вона була влаштована у двоярусній башті з в’їзною брамою до Коша і мала кілька гармат), колоподібний майдан (навколо якого розташовувалось 38 куренів), комори-скарбниці, будинок кошового отамана, військову скарбницю, канцелярію, січову школу, пономарню та інші споруди. Цей комплекс було огороджено ровом і валом з палісадом. У довжину він сягав 350 м, а в ширину 300 м [5, с.51].

Інші церкви Запорожжя, звісно, були менш грандіозними, але їм не бракувало огорож і укріплень. Церковний комплекс часто обороняли від нападників, тому головні споруди іноді нагадували оборонні вежі, а сама садиба була дерево-земляним укріпленням. Навколо церковної садиби влаштовували рови та вали з палісадом. Відомі приклади неогороджених церковних садиб, що розташовувались усередині фортець та укріплень.

Вже пізніше церковна садиба огороджувалась парканом, навколо якого іноді влаштовувався невеличкий рівчак. Будинок священика і господарські приміщення не входили до складу церковної садиби, хоча і розташовувались поруч із нею, часто поряд із будинком священика знаходилась школа і центральний майдан поселення. Всередині церковної садиби часто влаштовували освячений цвинтар (як правило, зі східної сторони церкви, іноді були винятки), за честь вважалося бути похованим поблизу церковного вівтаря. Над могилами встановлювали кам’яні та дерев’яні хрести.

Поруч із церквою, як правило, знаходилася дзвіниця. З винайдених джерел відомі два основних варіанти: чотирьохстопна (баштоподібна) та двостопна (архаїчна, з перекладиною). Перший варіант дзвіниці зазнав значного розвитку від відкритого типу до закритих баштоподібних споруд з кількома ярусами (вдалося виявити як архаїчні варіанти, так і розвинені). Другий, двостопний, дійшов до поч. ХХ ст. майже у первинному вигляді.

Двохстопні дзвіниці не відігравали особливої ролі в архітектурній композиції церковного комплексу. Дуже часто такі споруди використовувалися у південноукраїнських церковних садибах. Їх розташовували із західної та південної сторін по кутах садиби. Замість дзвонів іноді використовували била. Іноді в церковних садибах навіть не було дзвіниць, так зване «било» (металева пластина, що використовувалась замість дзвона) підвішували біля головних дверей храму.

Баштоподібна дзвіниця, виступаючи своєрідною домінантою і акцентуючи в’їзд до садиби, відігравала дуже важливе значення у створенні силуету церковного ансамблю. Причина спорудження дзвіниць окремо від храму полягала в тому, що їх використовували як дозорні й оборонні башти. Іноді вони виконували функцію складських приміщень, де зберігалися боєприпаси на випадок воєнних дій.

На сьогодні добре відомо про існування двох типів дерев’яних православних храмів на Запорожжі, які пізніше поширились по всьому Запорожжю, це — стаціонарні та мобільні церкви.

Невід’ємною особливістю запорозьких козаків був їхній похідний образ життя. Підтвердженням цього є влаштування мобільних храмів Війська Низового. Перед нами не подібність культової споруди, а зразок конкретного її архітектурного типу – походного, переносного, суворо підпорядкованого особливостям степових умов та військового часу. Такі храми широко були розповсюджені ще з часів заснування першої Запорозької Січі легендарним Байдою Вишневецьким. До того ж, на сьогодні знайдено відомості про одинадцять походних храмів, два походних антимінса та походну ікону періоду Нової Січі (1734 – 1775 рр.). Тож маємо нагоду ввести до наукового обігу окремий, маловивчений тип культових споруд – мобільний, який широко використовувався на теренах Вольностей Запорозьких.

На сьогодні виявлено дві схеми розміщення дійових осіб під час церковної відправи у походних храмах. Перша – «всередині намету», під час якої віруючі розташовувались згідно рангу в межах тимчасової споруди. Друга – «ззовні намету», під час якої учасники відправи розміщувались із західної сторони намету згідно звання і віку. Вказані функціональні схеми мають головну відмінність – кількість учасників священнодійства.

За першою схемою начиння походної церкви розташовується в наметі, утворюючи два приміщення – центральну частину і вівтарну. Така схема використовувалась для задоволення релігійних потреб незначної кількості віруючих (високого рангу) під час святкової та звичайної відправи. Добре відомо, наприклад, що козацька старшина і старі запорожці обов’язково ходили до церкви щоденно по три рази. Тож, для них влаштовувалися церкви саме вказаної конфігурації. Від церков такого типу беруть початок так звані домові церкви, що поширилися пізніше майже по всій Російській імперії.

Друга схема, під час використання якої намет являв собою вівтар, а значна площа на захід від походної церкви являла собою сакральну територію — храм просто неба, мала дуже давнє походження і постійно вживалася з часів запорожців до поч. ХХ ст. на Півдні України. При богослужінні саме за такою схемою багатотисячне військо брало участь у православному священнодійстві у будь-якій віддаленій місцевості перед військовими діями. Саме така схема відправи стала домінуючою за часів Запорожжя і дала початок для розвитку подальших варіантів богослужінь у дерев’яних церквах на території Коша і в цілому на Півдні. Тож, дана схема заслуговує детального розгляду.

Що ж стосується сталих церков, після проведеного дослідження маємо нагоду вперше ввести до наукового обігу дані про основні типи дерев'яних церков Запорожжя, зведені в єдину систему, на основі історіографічних, наукових, художньо-мистецьких джерел, залучаючи пам’ятки не відомі до цього, загальні кількісні показники їх групування за типологічними ознаками: 1-, 2-, 3-, 5-, 9-верхі церкви (збудовані у часи Нової Січі та після її зруйнування із врахуванням тих, що не збереглися, але зображення яких дійшли до нашого часу).

Однозрубні та двозрубні церкви. Однозрубних церков виявлено п’ять (не збереглися) в Олександрівському та Катеринославському повітах Катеринославської губернії, але вірогідно, що їх було значно більше. Усі чотири храми відносяться до одного композиційного типу – це ротонди. Подібні будівлі з’явилися ще на зорі розвитку християнської культури [6, с. 3 – 20]. Тому досить цікавими є дерев’яні ротондональні храми кінця ХVІІІ ст., збудовані запорозькими козаками і зосереджені на невеличкій території. На жаль, глибоких досліджень не було проведено за відсутністю матеріалів. Ці ротонди не були відомі не тільки широкому загалу, але навіть дослідникам. Тож, користуючись нагодою, вводимо до наукового обігу зазначені споруди.

Романківська ротонда в ім’я Святого Миколи була збудована у 1766 р. на так званій Заборі поблизу відомого Романкового кургану замість існуючої там з 1740 р. мобільної церкви [7, с. 55]. Виходячи з її невеличких розмірів, можливо припустити, що вона мала вісім граней. До речі, на тому ж Романковому кургані у березні 1659 р. запорожці вирішували питання про будування церкви в Січі (можливо, першої з відомих запорозьких ротонд – Чортомлицької). Існували ще ротонди у слободах Олександрівського повіту Василівці, Вознесенці та передмісті Олександрівської фортеці.

Хоча однозрубна церква виступає більш чистішою та архаїчнішою за композицією та об’ємом, проте двозрубна церква з погляду місткості і православних канонів є більш досконалою, композиційно вона складається з центральної частини та вівтаря і має один чи два верхи.

Вивчення південноукраїнських пам’яток вказаного типу доповнить в цілому добре відомі на сьогодні матеріали українських дослідників [8; 9; 10, с.68 – 72] і, можливо, відкриють нові обрії вивчення цих рідкісних споруд.

Тризрубні церкви. Широкого вживання на Півдні набув тип тризрубної церкви. На Запорожжі вдалося віднайти чотири типи з архаїчними рисами. Церкви хатнього типу зустрічалися майже по всій території Нижнього Подніпров’я — це церкви с. Воронівка-Куцеволівка (Верхньодніпровського пов.), м. Микитине (Катеринославського пов. (сучасне м. Нікополь), с. Коханівка (Павлоградського пов.), Гардівська церква на Південному Бузі (Єлизаветградщина) та старообрядницький храм у м. Катеринославі.

Тризрубні триверхі церкви, на думку дослідників, являють найбільш вдале і досконале рішення трьохбанної схеми. Серед виявлених церков цього типу зустрічаються типи як з прямокутними зрубами (вони вважаються більш архаїчними), так і з гранчастими. За конфігурацією і композицією зрубів найархаїчнішим типом дослідники вважають трьохбанну церкву, яка у плані складається з прямокутних зрубів, серед яких центральний більший і вищий за бічні. В інших регіонах України вказаний тип найбільш виправданий стилістично і композиційно в тих випадках, коли плану з трьох квадратних зрубів відповідають низькі нерозвинені верхи [11, с. 67; 12; 13; 14]. Подібний тип церков на Півдні не зустрічається. Проте знайдено два храми з прямокутними зрубами та з трьома гранчастими зрубами (середній з трьома заломами) у Вербках та Чортомлицькій Січі, близькі до них за планом, але з одним верхом знайдено церкви в Катеринославі та Мар’їнці.

План з двома квадратними і одним гранчастим зрубом вважається близьким до архаїчного. Знайдено кілька храмів, де гранчастим був вівтар. Такими є церкви із с. Камишуватка та Протопопівка. Частіше на Півдні гранчастим був середній зруб. Серед церков із гранчастим середнім зрубом варто назвати храми с. Орловщина (один верх), Олександрівка (два верхи) та Боровеньки (з трьома верхами). Виявлено також тип, у якому гранчастими були вівтар та бабинець у с. Гаврилівка, а також тип, де гранчастими були центральний зруб та вівтар у с. Савинці та стан. Петровська.

Окрім типів з прямокутними зрубами та зі змішаними можна виділити два так звані «барокові» типи тризрубних триверхих церков: 1 тип – коли центральний зруб повністю гранчастий, а у бічних зрубів зрізано кути (у західному — із заходу, а у східного — зі сходу); 2 тип – коли усі зруби гранчасті повністю. До першого типу можна віднести найбільшу кількість серед виявлених тридільних церков Південної України — це церкви с. Бабайківка, Дереївка, Піщанка, Самарського монастиря та інші. З церков другого типу варто навести храми с. Свердликів та Покровське. Центральний зруб церкви із гранчастими зрубами мав більший розмір, ніж у церкві із прямокутними зрубами, та й загальна довжина гранчастих церков в цілому була більшою, ніж церков із квадратними зрубами. Стає очевидним, що у гранчастих барокових церквах площа як центральних зрубів, так і загальна була більша, ніж у церквах з чотирикутними зрубами. До того ж, гранчасті церкви, порівняно з чотирикутними, відзначаються більшою виразністю як в інтер’єрі, так і в екстер’єрі тощо.

Повністю гранчасті плани тризрубних церков можуть бути згруповані за пропорціями центральних зрубів: тип 1 – видовжений по горизонталі середній зруб (с. Китайгород), тип 2 – видовжений по вертикалі середній зруб (с. Піщанка, Петриківка), тип 3 – середній зруб квадрат або близький до нього (церква с. Свердликів).

Хрещаті церкви (п’ятизрубні та дев’ятизрубні). Найбільше на Півдні України існувало хрещатих або п’ятизрубних церков. Було виявлено п’ятнадцять варіантів подібного типу. Це одно-, три- та п’ятиверхі церкви. Вважається, що найбільш чистими за образністю з усіх можливих варіантів п’ятизрубних храмів є церкви з п’ятьма верхами. Серед імовірних п'ятнадцяти варіантів п’ятизрубних церков із п’ятьма верхами виявлено існування лише двох типів.

Перший, який найбільш чистий за рішеннями, п’ятидільний п’ятиверхий храм, план якого утворено з усіх квадратних зрубів (церква с. Хороше та ін.), другий - з гранчастим центральним зрубом та бічними зрубами зі зрізаними кутами (с. Велико-Михайлівка).

Виявлено також церкви, плани яких складаються з дев’яти зрубів. Лише один із відомих на сьогодні храмів є найбільш вдалим і чистим за образністю - це Троїцький дев’ятизрубний дев’ятиверхий собор у м. Новомосковськ. Усі його бічні зруби мають зрізані кути. Другий відомий тип – дев’ятидільний п’ятиверхий храм з усіма квадратними зрубами. Існує два підтипи таких храмів на Півдні. В одному випадку верхи розміщувалися на раменах хреста (вздовж вісей схід-захід та південь-північ) (прикладом може бути церква Медведівського монастиря, 1-а Покровська церква м. Нікополя), в іншому випадку верхи розміщували на міжраменних зрубах (церкви с. Романкова, 2-а Покровська церква м. Нікополь).

Одні дослідники вважають первинними прямокутні зруби, а гранчасті більш пізніми, інші наполягають на архаїчності гранчастих зрубів. Що стосується хрещатих церков з прямокутними зрубами, то цілком можливим є припущення їх ускладнення (зрізані кути зрубу) за рахунок різних впливів, насамперед, бароко. Але цілком ймовірним постає розвиток планувальної схеми у вигляді хреста за рахунок поєднання окремих гранчастих зрубів (це добре простежується у донських культових спорудах).

Для п’ятидільних хрещатих церков можна виділити деякі проміжні типи планувальної схеми: 1 тип – коли центральний зруб повністю гранчастий, а бічні зруби квадратні (с. Черкаське); 2 тип - коли зрізано кути східного зрубу, а центральний зруб гранчастий (с. Саксагань); 3 тип – коли центральний зруб та бічні квадратні, але у східному зрізано кути (с.Улакли); 4 тип – коли центральний, південний та північний зруби квадратні, а східний та західний зі зрізаними кутами (с.Гусарівка, с. Васильківка); 5 тип – коли центральний зруб квадратний, а усі бічні зі зрізаними кутами (с.Воскресенівка) і 6 тип – коли центральний зруб гранчастий, а усі бічні зруби зі зрізаними кутами (с.Воронівка, с. Берека).

Дуже схожі планувальні та об’ємові властивості з церквами Південної України мають церкви Полтавщини та Слобожанщини [15; 16, с.179 – 224; 17; 18; 19, с.97 – 99]. Найбільше розповсюдження серед дерев’яних церков Південної України мали п’ятизрубні одноверхі церкви (розвинений верх на центральному зрубі) з прямокутними зрубами. Центральний верх мав від одного до чотирьох заломів. Храми цього типу досягали значних розмірів, - самими високими вважаються церкви с. Воронівки (Новомосковського повіту) та Медведівського монастиря (колишня Катеринославська губернія).

Цікавими є також зразки донських та кубанських церков, які були п’ятизрубними та п’ятиверхими, мали зруби різної величини з вільним розташуванням (як симетричне так і асиметричне). Фактично усі гранчасті зруби були восьмигранними, дуже рідко влаштовувались квадратні (більшість зі зрізаними зовнішніми кутами). Велика кількість дослідників припускають, що витоки донських храмів потрібно шукати на Українській землі [20; 21; 22]. На сьогодні дуже важко сказати, яким саме чином розповсюджувалась церковно-будівна традиція в Донську область і на Кубань, проте ясно, що витоки потрібно шукати на теренах Запорожжя з його архаїчними ротондональними церквами.

Основні групи дерев’яних церков. Тож, після співставлення основних типів дерев’яних церков, характерів їх планів та фасадів, пропорційними особливостями центральних зрубів, очевидним стає існування трьох основних груп дерев’яних церков: первинні (яким притаманні архаїчні форми), барокові та змішані (або ті, що не відзначаються стильовою чистотою). Первісні і барокові риси поєднувалися у храмах останнього типу. Іноді дуже важко визначитись з відповідною належністю пам’ятки до вказаних типів. Споруда може мати чистий за стильовим рішенням архаїчний або бароковий план і, водночас, в цілому не мати чистого архітектурного рішення. Наприклад, церква с.Боровеньки мала бароковий характер верхів, а план був перехідним між чисто архаїчним і бароковим. Найбільша кількість виявлених дерев’яних храмів Південної України належить до рішень, які не відзначаються стильовою чистотою. Це пояснюється тим, що у ХVІІІ ст. велика кількість існуючих старих церков Нижнього Придніпров’я перебудовувались у барокових традиціях. Зокрема, були перебудовані церкви у Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі [23; 24; 25], Вознесенська церква у Дереївці, Миколаївська у Романковому [26; 27]. Відомо багато випадків, коли церква з архаїчним типом плану має барокові верхи. На Півдні відмічено більше 60 таких змішаних рішень церков.

Найдовше архаїчні церкви зберігалися у західній та центральній частині Нижнього Подніпров’я. Церкви, датовані друг. пол., особливо ост. чверт. ХVІІІ ст., більші, ніж церкви ХVІІ ст. – поч. ХVІІІ ст., хоча в цій закономірності є винятки.

У зоні Північного степу церкви цього періоду були переважно соснові (с.Васильківка, Вознесенка, Воронівка, Піщанка, соборна церква Самарського монастиря). Сосна як будівельний матеріал починає переважати і південніше. Лише у зоні східних повітів з незначними байрачними дубово-ясеневими лісами церкви переважно дубові (м. Бахмут, с. Попасне, с. Дружківка). В усіх інших регіонах церкви будувалися переважно із сосни, дубові бруси використовувалися для влаштування підвалин і підстав (стовпів). Величезну кількість лісу сплавляли Дніпром у Південний регіон з Київщини, де вдосталь було дубово-соснових лісів.

Виявлено матеріали, з яких стало відомим, що старі церкви Запорожжя покривали ґонтом, дранкою, соломою та очеретом.

Зустрічались приклади дубових церков із солом’яним покриттям верхів (м. Самарчик), дубових церков з ґонтовим покриттям (м. Самарчик 2-а церква, Чортомлицька Січ, Нова Січ), соснових церков, вкритих ґонтом (с. Дереївка, с. Куцеволівка). Існували вільхово-дубові церкви із солом’яним дахом (с. Бородаївка), осикові церкви із солом’яним дахом (села Новомосковського повіту).

На основі цих даних можна зробити висновок, що в І половині ХVІІІ ст. дерев’яні церкви мали переважно ґонтове та солом’яне покриття верхів. Вкриті бляхою церкви були винятком. На стародавніх дзвіницях ґонтове покриття замінювалось пізніше, ніж на церквах.

Як зазначали дослідники Запорожжя, у першій пол. ХVІІІ ст. у більшості існуючих тоді храмах стелена підлога була відсутня. Церкви ставили зрубом просто на землі, без підмурку. Д.Яворницький зазначав, що раніше долівка у дерев’яних церквах вимазувалась глиною, як підлога в хаті. Зі старих церков Катеринославщини не мали підлоги церкви с.Романково, Бородаївка, Старий Кодак, Пушкарівка. Мали підлогу церкви с.Воронівка та Мишурин Ріг – з дощок, у Чортомлицькій та Покровській Січах (у ХVІІ-ХVІІІ ст.) – з чорних кам’яних плит. Поява підлоги в ХІХ – ХХ ст. пов’язана, насамперед, з хвилею ремонтів та перебудов, коли під церкви підводився мурований фундамент.

Більшість виявлених церков колишнього Запорожжя були горизонтально обшиті. Така обшивка не сприяла ілюзійному підвищенню церков і більш за все була результатом реконструкцій та перебудов єпархіального періоду. Зруби старих церков частіше захищалися вертикальною обшивкою (з нащільниками), яка до того ж мала естетичне значення.

Для південних церков притаманна строгість і простота. Дуже рідко вживалося орнаментування. Як правило прикрашали карнизи (ззовні) і скоби (інтер’єр). Характерними типами орнаментів були: сухарики, круглі зубчики, вервечка, косиця, ови (півови, перевернуті півови) та намиста. Дуже рідко прикрашалися одвірки церковних дверей, іноді для цього використовували «хмелик».

Розписи в дерев’яних церквах Катеринославщини мали фрагментарний характер і зустрічалися досить рідко, так само як і дерев’яна скульптура.

Підводячи підсумок, можна констатувати, що дослідження основних типів дерев’яних церков Півдня України зазначили наявність складних регіональних процесів формотворення архітектури культових споруд. Присутність фактично усіх можливих типів архітектурних рішень від первинних (архаїчних) до пізніх (перехідних) говорить про важливий чинник міграційних процесів, під впливом якого постійно перебувала дана територія. Це ускладнює виявлення характерного домінуючого типу регіону, але спростовує думку про відсутність дерев’яного церковного будівництва на територіях з обмеженою кількістю лісових масивів.

____________________

1. Завада В. Український дерев’яний храм у контексті історії будівельного мистецтва // Теорія та історія архітектури і містобудування: Збірник наукових праць Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування (Редкол.: М.М.Дьомін (голова), А.П.Мардер (заст. гол.), А.О.Пучков (вчен. секр.) та ін.). – Вип. 4. На честь Є.В.Тимановича. – К.: НДІТІАМ, 1999. – С. 90 – 98.

2. Макаревський Ф. Матеріали для історико – статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи минулого ХVIII ст. – Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2000.

3. Машуков В. Материалы к изучению церковной старины Украины. Харьков, 1905. – 63 с., ил.

4. Украинцы (Отв. ред. Н.С.Полищук, А.П.Пономарев). – М.: Наука, 2000. – 536 с.

5. Щербак В., Ленченко В. Козацькі Січі – гнізда волі // Україна козацька держава. — К.: «ЕММА», 2004. — С. 46 – 53.

6. Могитич І. Сторінки архітектури Галичини і Волині ХІІ – ХІV ст. // Вісник інституту Укрзахідпроектреставрація. — 1997. — № 8.

7. Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – СПб., 1888. – Ч. II.

8. Димитрій Патріарх (Володимир Ярема). Церковне будівництво Західної України (Заг. ред. Ю.Криворучка). – Львів, 1998. – 68 с.

9. Диба Ю.Р. Архітектура українських храмів-ротонд друг. пол. Х – перш. пол. ХІV століть. Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата архітектури. – Львів: «Львівська політехніка», 2000.

10. Січинський В. Ротонди на Україні. – Науковий збірник за рік 1929. — К., 1929. — С. 68 – 72.

11. Івашко Ю.В. Досвід комплексного вивчення архітектури дерев’яних церков Київщини на протязі їх формування (ІХ ХVІІ ст.): Дис. канд. архітектури: 18.00.01 / Київськ. держ. технічний ун-т будівництва та архітектури. – К., 1997. – 244 с.

12. Павлуцкий Г.Г. О происхождении форм украинского деревянного церковного зодчества // Труды XIV Археологического съезда в Чернигове. — Т. II. – М., 1911.

13. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР (Ил. справ.-каталог) В 4-х т. / Гл. ред – кол. Н.Л. Жариков (гл. ред.) и др. – К.: Будівельник, 1985. – Т. 2. Винницкая, Волынская, Ворошиловградская, Днепропетровская, Запорожская, Ивано-Франковская, Кировоградская, Крымская обл. / Редкол. И.А. Игнаткин (отв. ред.) и др. – 336 с.

14. Тарас Я. Українська сакральна архітектура. Ілюстрований словник-довідник. – Львів, 2006. – 584 с.

15. Бондаренко І.В. Передумови і тенденції стильового розвитку храмової архітектури Слобожанщини (ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст.: Дис…. канд. архітектури: 18.00.01/Харківський художньо-промисловий ін-т. – Х., 1999. – 247 с.

16. Боньковська С. Хрещаті храми України (Питання походження і розвитку) // Записки наукового товариства імені Шевченка. Том CCXLI. Праці Комісії архітектури та містобудування. – Львів, 2001. – С.179 – 224.

17. Єрошкіна О.О. Формування і розвиток традицій православного культового зодчества Слобідської України (кін. ХVІІ – поч. ХХ ст.). Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата архітектури. – Харків: Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури, 2001.

18. Павлуцкий Г.Г. О церковных постройках в стиле «Empire» в Полтавской губернии // Труды XIV Археологического Съезда в Чернигове, т. II. – М, 1911.

19. Павлуцкий Г. Церкви старинной постройки в Полтавской епархии // Киевская старина, 1888, № 11. – С. 97 – 99.

20. Новицкий А.П. Черты самобытности в украинском зодчестве // Труды XIV Археологического съезда. — Т. II. — М., 1911.

21. Павлуцкий Г.Г. Деревянные и каменные храмы // Древности Украины. Вып. І. – К., 1905. – 124 с.

22. Павлуцкий Г.Г. О происхождении форм украинского деревянного церковного зодчества // Труды XIV Археологического съезда в Чернигове. — Т. II. – М., 1911.

23. Біднов В.О. Самарський монастирь // «Дніпрові хвилі», 1910. — № 1.

24. Гавриил. Историческая записка о Самарском монастыре Гавриила, архиепископа Херсонского. – Одесса: Городская тип-я, 1838. – 59 с.

25. Денисов Л.И. Православные монастыри Российской губернии. Полный список всех 1105 ныне существующих в 75 губерниях и областях России мужских и женских монастырей. – М.: Изд – во А.Д. Ступина, 1908. – 984 с. 110 илл., 1 карта.

26. Харлан О.В. Природно-кліматичні фактори та територіально – історичні передумови виникнення архітектурно-планувальних традицій на території колишніх Вольностей Запорозьких // Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки: Науковий щорічник. – Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2006. – Вип. 3. –С.111 – 121.

27. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 1.

Юрій Мазурик (Луцьк), начальник відділу охорони

культурної спадщини департаменту

містобудування Луцької міської ради

Історичне підґрунтя народних переказів

про битву доби козацтва біля с. Журавники на Волині

Навесні 2007 р. громада села Журавники порушила питання перед Горохівською районною держадміністрацією про встановлення пам’ятного знака на вшанування пам’яті полеглих козаків, які, згідно з місцевими переказами, загинули під час битви у давні часи біля села. Для поглибленого вивчення цього питання було проведено опитування старожилів, за переказами яких встановлено, що на західній околиці села знаходиться два урочища “Червона гора” і “Козацька могила”, які пов’язані з давніми подіями.

Географічно — це два пагорби, розділені долиною, яка тягнеться на північний схід і переходить у верхів’я безіменного потічка, правої притоки річки Липа.

Урочище “Червона гора” займає пагорб, який розпочинається на південь від долини. На значній частині пагорбу зараз росте сосновий ліс. За переказами, тут була битва козаків з поляками, а від того, що було пролито багато крові, урочище отримало відповідну назву. Загиблих товаришів козаки поховали, а над могилою насипали курган. У переказах наголошується, що козаки приносили землю для насипу кургану в шапках. Ця місцевість отримала назву “Козацька могила”(або “Могила”).

Урочище “Козацька могила” знаходиться приблизно за 0,5 км на північ від долини, являє собою залишки зруйнованого кургану висотою близько одного метра, діаметром близько 50 м. Поверхня розорюється, використовується для сільськогосподарських потреб. Раніше первинна висота кургану була 3 – 4 м, а діаметр — 10 – 12 м. В 1960-х роках насип кургану було розгорнуто трактором з метою включення території кургану до посівного поля.

За свідченням жительки села Цимбал Г. М., під час розгортання насипу вона бачила уламки зотлілих дощок (призначення яких не може пояснити), від інших односельців чула, що тут була похована людина великого зросту.

За свідченням Ремінської Г. І., після розгортання насипу на поверхні ґрунту знаходили людські кістки (однозначно більше, ніж однієї особи), які були зібрані односельчанами та закопані на території кургану.

Призначення кургану залишається нез’ясованим. У пізньому середньовіччі могли насипались спеціально так звані копці. Такі насипи служили межовими знаками між землеволодіннями. Також в козацьку добу давні кургани могли виконувати сигналізаційні та спостережні функції або ж для цих цілей споруджувалися нові земляні насипи, вони могли використовуватись як основа дерев’яної дозорної вишки, з цього спостережного пункту міг надходити умовний сигнал про наближення противника1. Адже за 2,5 км на північ від кургану на території села знаходяться городище ХVІІ – ХVІІ ст., залишки укріплень колишнього містечка Дружкопіль2. Отже, вищезгаданий об’єкт культурної спадщини можна інтерпретувати на даний час як курган невизначеного часу. Треба відмітити, що такі пам’ятки непоодинокі на теренах Волині. Зокрема, на території Горохівського району під охороною держави знаходяться 9 курганів невизначеного часу.

Про битву козаків біля с. Журавники в урочищі “Червона гора” на даний час писемних джерел не зафіксовано. Але, приймаючи до уваги усні перекази, які передаються з покоління до покоління, можна гіпотетично припустити, що вони мають історичне підґрунтя. Тому ми зробимо спробу розглянути їх в історичному контексті.

Історія Волині і козацтва тісно переплітаються. В XVI – XVIII ст. населення Волині брало активну участь у козацько-селянських повстаннях проти національно-соціального гніту польської шляхти під проводом Криштофа Косинського (1591 – 1593), Северина Наливайка (1594 – 1596) та під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648 – 1657)3. У ці часи Волинь перетворилася на арену жорстокої і кровопролитної війни української нації проти поневолювачів.

Аналізуючи топоніми даного регіону, ми бачимо, що хоча минуло не одне століття, але пам'ять про ці події живе у народі: багато легенд, пісень, дум, назв урочищ ще досі збереглось на теренах Волині. Зокрема, відомі легенди про кургани:

· біля села Завидів Іваничівського району, урочище “Прощаниця” або“Козацька могила”. За легендою, тут поховано триста козаків.

· Берестечко Горохівського району, урочище “Текля”. За легендою, поховано п’ятсот дівчат-волинянок, замордованих татарами. На кургані, ще в XVI ст. споруджено каплицю.

· В селі Хмелів Володимир-Волинського району, на кладовищі села. За легендою, — це братська козацька могила, пов’язана з подіями 1648 р.

· В селі Амбуків Володимир-Волинського району. За легендою, братська козацька могила. Можливо, тут поховані ті, хто брав участь у поході до Замостя.

· Біля села Нехвороща Володимир-Волинського району (3 кургани). За легендою, — це братські могили полеглих в боях козаків та покозачених поліщуків.

· Біля села Несвіч Луцького району (було 2 кургани, які в 1960-х роках зруйновані). За легендою, “поховано наливайківців-повстанців та сотника Миколу”4.

· Біля села Бужани Горохівського району (курган під час першої світової війни був розкопаний австрійцями). За легендою, могила Максима Кривоноса5.

Історія Національно-визвольної війни супроводжувалася великою кількістю битв різного масштабу, від сутичок невеликих загонів до грандіозних битв армій, коли було мобілізовано максимальну кількість військ. Багато з них описано в літописах та історичних документах. Битви завжди привертали увагу істориків, які, опираючись на джерельну базу, описують їх та будують схеми, але в рідких випадках прив’язують свою роботу до місцевості6.

Дослідження полів битв є непростою справою. Територія, на якій відбувався бій, зазвичай займає велику площу — у більшості випадків вона може сягати кількох десятків гектарів. Природна ерозія землі, будівництво нових доріг та нові поселення дуже змінюють ландшафт, що ускладнює при співставленні з історичними документами зробити оцінку про військову діяльність.

Справу досліджень місць козацьких звитяг започаткував Ігор Кирилович Свєшніков, який не тільки відшукав та дослідив місце Берестецької битви, але, поєднавши дані архівних документів, перекази, легенди та, залучивши археологічні методи дослідження, зумів реконструювати основні етапи військових подій того часу. Результати проведеної з 1970 по 1989 рр. роботи надали науковцям багатий матеріал про озброєння протиборчих сторін, їх побут, а також спростували інформацію тогочасних джерел про катастрофічні втрати козацького війська та показали організований відхід із табору основної маси козаків.

Зокрема, у своїй книзі “Битва під Берестечком” Ігор Кирилович згадує, що дослідники і краєзнавці серйозно Берестецькою битвою не займалися, тобто не вивчали оригінальних писемних джерел XVII ст., не співставляли ці данні з місцем битви. І не дивно, що 1970 р., коли він розпочав польові роботи, археологічні розвідки, ніхто з місцевих жителів не міг показати місця битви, де були козацький та польський табори тощо. Однак, володіючи значною кількістю писемних джерел, де ця територія досить чітко описана в творах сучасників, локалізація місця битви для дослідника не викликала труднощів, а проведені археологічні дослідження підтвердили писемні дані7.

Однак при дослідженні такої визначної битви, в якій було задіяно з обох боків велику кількість військ, коли вивчена значна кількість писемних джерел і праць істориків, незважаючи на численні пошуки, ще залишається ряд відкритих питань. Зокрема, не вдалося локалізувати місця поховання загиблих в часі Берестецької битви як польсько-шляхетської, так і козацької сторін (за винятком козацького кладовища в урочищі “Монастирщина ”, що, очевидно, відноситься до останнього дня битви )8.

Битва, в якій було залучено набагато менше військ, ще мало вивчена. Тому за відсутністю на даний час писемних джерел народні перекази про битву доби козацтва біля села Журавники є темою для більш поглибленого дослідження. Аналізуючи бібліографічні матеріали, бачимо, що одним із важливих напрямів дослідження є період Національно-визвольної війни 1648 – 1657 років, який для цього регіону умовно можемо розділити на два етапи:

І. З часу появи — козацькі загони з’явились у краї влітку 1648 р. разом із українськими військовими формуваннями полковників М. Кривоноса, П. Головацького, І. Гирі та гетьмана Б. Хмельницького. Козацтво відіграло тоді виняткову роль у визволенні південної частини воєводства. На решті територій Волині рейди козацьких підрозділів підштовхували волинян до радикальних форм і методів боротьби. Актові матеріали підтверджують участь козацтва в кожному десятому місцевому виступі. Навколо Звягеля, Корця, Гощі, Острога, Рівного, Олики, Дубна, Луцька, Колків, Четверні, Горохова, Володимира, Турійська, Ковеля тоді утворилися потужні повстанські угрупування, які повністю контролювали навколишню територію.

У Луцькому повіті відбулося багато селянських виступів, дії учасників яких не виходили за межі одного –двох сіл. Повстанці захоплювали майно шляхтичів, розподіляли його між членами громади, розправлялися з шляхтою, слугами, орендарями. Селяни Печихвостів, Стрільчого, Матова організували один із перших тривалих виступів на Волині (червень-грудень 1648 р.). Рішуче діяли також селяни Борисковичів і Довгого. Історики звернули увагу на згуртованість жителів цих сіл, які, “зобравшисе і раду межи собою учинивши”, вели довготермінову спільну боротьбу9. Про високий рівень організації горохівських міщан свідчить успішний бій із жовнірами польської корогви: 11 лютого 1649 р. міщани Горохова, “которых было до килку сот человека … з немалою купою дракгании и люду посполитого арматных, снат умыслне на то юж приготованых…” напали на корогву остерського старости Я. Яксака біля села Блудова. Серед міщан були конюший Є. Трохевський, капітан К. Громадський, війт І. Гунець, бурмістр П. Островський, райці Р. Гунта і Филимон, які оточили шляхетських жовнірів і, стріляючи з мушкетів, убили й поранили кількох з них, змусивши решту відступити10.

Найбільший вплив на розвиток визвольного руху в південно-західній частині Луцького повіту мав загін, сформований із стоянівських і горохівських міщан (50 – 150 осіб) під проводом Стефана Гірича. Керівник повстанського загону запровадив у загоні жорстоку дисципліну і вимагав від своїх соратників рішучих дій. Загін здійснював рейди навколо м. Горохова та за маршрутом Стоянів – Горохів, Іваничі – Біличі – Литовиж (понад 50 км). Повстанці провели ряд рішучих і кривавих антишляхетських, антикатолицьких, антиєврейських акцій: пограбували і сплюндрували костьоли в Стоянові, Литовижі, уніатські церкви в Іваничах, Біличах, Грибовичах, вони убивали шляхту, захоплювали її майно, переслідували і знищували євреїв, забираючи у них срібло, золото, гроші, коштовні речі. Цей загін був значним місцевим військовим формуванням і мав налагоджені безпосередні зв’язки з Б. Хмельницьким. Так, осінню 1648 р. під час повернення козацького війська з-під Замостя ватажок повстанського загону С. Гірич мав зустріч з Б. Хмельницьким поблизу Стоянова. Зокрема, відомо, що він під час зустрічі подарував українському гетьману породистого коня (сідло оздоблено золотом), мішок ”червоних золотих оддал”, а також обдарував полковника М. Гладкого й окремих козаків.

Але після відходу українського війська на схід України загін розпався, а окремі його учасники у вересні 1649 р. були заарештовані та допитані горохівським гродським судом. Допитувані свідчили, що учасники цього загону покозачилися, а їхній ватажок С. Гірич робив активні спроби утворити козацький полк11.

ІІ. У 1651 р. перед Берестецькою битвою табір польського війська знаходився біля міста Сокаль. Згідно реконструкції подій за І. К. Свєшніковим, польські війська з 15 по 19 червня рухалися до Берестечка через села Фасів, Княже, Брани, Лобачівка12. Між селами Брани і Довге король Ян Казимир затримався на нічліг. Увечері в польському обозі між челяддю виникла бійка, що викликало паніку в оточенні короля. Дезорганізацію також збільшував страх перед несподіваним нападом козаків, і це було не безпідставно. З писемних джерел відомо, що протягом червня-травня 1651 р. було кілька сутичок королівських військ з козаками у селі Сасів, Підгірці на Львівщині, селі Пугачов під Кременцем, під Почаєвом та Дубном13. В цей час в польській армії дуже похитнулася дисципліна, челядь робила великі розбої, навіть штурмом здобувала шляхетські садиби. Наприклад, челядь і найманці-німці на третій день штурму (25 червня) здобули замок панів Собєських у Свинюхах (тепер село Привітне Локачинського району, яке знаходиться за 25 км на північ від Горохова)14. Цілком можливо, що таких сутичок могло бути набагато більше, і одна з них відбулася на цих теренах.

Таким чином, виходячи з вищесказаного, можемо констатувати, що в цьому регіоні, до якого входить с. Журавники, за доби козацтва проходили військові дії:

· Червень – грудень 1648 р. збройні виступи селян Борисковичів і Довгого (ці села знаходяться на схід від Журавликів, відповідно 6 і 4 км);

· 11 лютого 1648 р. бій біля села Блудова (сучасне с. Мирне, яке знаходиться за 15 км на північний схід від Горохова) міщан Горохова із жовнірами польської корогви;

· Рейди повстанського загону під проводом Стефана Гірича за маршрутом Горохів-Стоянів (с. Журавники знаходиться за 10 км на південний-захід від Горохова та за 8 км на північний схід від Стоянова);

· Можливі сутички місцевого населення з агресивно налаштованими польськими військами під час походу польської армії від Сокаля до Берестечка (15 – 19 червня 1651 р.).

Отже, цілком можливо, що в ці бурхливі часи могла бути військова сутичка біля Журавників, і не була відмічена сучасниками в писемних джерелах, але залишилася в народній пам'яті і передавалась з покоління в покоління. Звичайно, все це носить характер наших припущень, які можуть підтвердитись, чи можуть бути спростовані за результатами майбутніх палеографічних, лінгвістичних, етнографічних та археологічних досліджень.

______________________

1. Пономаренко Л. Сторожові пости та козацькі зимівники на Донеччині та Луганщині // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2003. – Вип. 12. – С. 173 – 175; Кабачинський М. Охорона кордонів запорозьким та слобідським козацтвом // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2003. – Вип. 12. – С. 168; Березовська Т. Козацький маяк на Аджиголі: Гіпотези чи реальність // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2000. – Вип. 9. – С. 210 – 212.

2. Мазурик Ю. Обстеження городищ доби пізнього середньовіччя басейну р. Липа на Волині // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2001. — Вип. 10. – С. 55 – 56.

3. Довідник з історії України. – К., 2002. — С. 124.

4. Гуртовий Г. Волинь – край козацький. — Луцьк, 2000. – С. 31, 32, 78, 235, 239.

5. Бужани: шлях з минулого в майбутнє: історико-краєзнавчі нариси // Упорядник Степнюк Р. С. — Луцьк: Надстиря – 2003. – С. 14, 15, 59.

6. Виногродська Л. І. Історико-археологічні дослідження поблизу села Пилява Хмельницької області (до локалізації місця Пилявської битви) // Археологія, 1997. — №1. – С. 89 – 94; Погорілець О. До проблеми пошуку місця битви під Пилявцями (11 – 13 вересня 1648 р.) // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2007. — Вип. 16. — С. 27 –31; Мандзій А. Дослідження та збереження поля Зборівської битви 1649 р. // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2007. — Вип. 16. — С. 23 – 27.

7. Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. Львів, 1993. – С. 137, 138, 164, 165, 270 – 279.

8. Свєшніков І. К. Там само. — С. 140, 150.

9. Ярошинський О.Б. Волинь у роки Української національної революції середини ХУІІ ст. — К., 2005. — С. 92, 93, 154, 177, 356.

10. Акти, относящіеся къ эпохе Богдана Хмельныцкого // Архивъ Юго-Западной Россіи. — Ч. 3. — Т. 4. — С. 45 – 47.

11. Ярошинський О.Б. Волинь… — С. 92, 154, 168, 178, 182, 184, 193, 196, 308, 364.

12. Свєшніков І. К. Там само. — С. 101. — Рис. 11.

13. Свєшніков І. К. Там само. — С. 281.

14. Свєшніков І. К. Там само. — С. 100.

Людмила Кудлай (Харків), керівник краєзнавчої

групи “Чайка”, вчитель історії вищої категорії

Перенесення церков як джерело з історії Слобідської України

Проблема перенесення та закриття церков на Слобожанщині все ще є слабо дослідженою темою. Частіше за все дослідники обмежувалися фіксацією подібних фактів [12, 13, 15], не пояснюючи причин та передумов, що спричинили зміну назв та місцеположення церков протягом ХІХ – ХХ ст. Але саме вивчення подібного питання має доповнити картину формування населення Слобідської України, яке уявляло собою строкатий конгломерат носіїв різних культур та традицій. Дослідження вищезазначеної проблеми допоможе розкрити взаємовідносини між основними групами слобідського населення – українцями (черкаси, за писемними джерелами) та руськими (московіти).

В нашому дослідженні ми спробуємо з’ясувати деякі причини перенесення та закриття церков. Територіально дослідження охоплює територію Чугуївської округи військового поселення та Зміївського повіту (за Філаретом).

Останні археологічні дослідження пам’яток козацької доби на Слобожанщині вже дозволили виділити два типи традицій житлобудівництва – український або черкаський (наземні заглиблені житла) та російський (землянки) [5, 74]. Зрозумілим є і той факт, що з облаштуванням тієї чи іншої групи населення на новому місці починається спорудження і храму. На жаль, на Слобожанщині поки відсутні археологічні дослідження храмових споруд козацького періоду, і єдиним джерелом у вивченні подібних будівель є письмові джерела. Таким джерелом є п’ятитомна праця єпископа, а з 1857 р. – архієпископа Харківського Філарета (світське ім’я Дмитро Григорович Гумілевський) (1805 – 1866) під назвою “Историко-статистическое описание Харьковской епархии”. Під час створення цього важливого для історії церковного будівництва опису Філарет використовував практично всю існуючу на той час літературу про Слобожанщину. Але особлива цінність цієї праці полягає в тому архівному матеріалі, який Філарет використовує вперше [14, 36]. Так, завдяки використанню подібного унікального матеріалу ми дізнаємося про церковні пам’ятки в межах Харківської єпархії, які споруджені були як росіянами, так і українцями.

Саме черкаси, як називають переселенців з Правобережної України, принесли з собою традиції дерев’яних храмів, які спочатку нагадували будинок для молитви з комишевим дахом [13, 160]. Потім подібні будинки мали перетворитися в умовах постійної татарської загрози в дерев’яні храми з вузькими вікнами, з куполом над олтарем та гонтовим перекриттям. В черкаських слободах з’являються храми: чугуївський Миколи Чудотворця [12, Т. 2, 175], печеніжський Покровський [12, Т. 2, 205], базелеївський Св. Іоанна Предтечі [12, Т. 2, 209], балаклеївський Св. Миколая, Покрова Богородиці [12, Т. 2, 212], мохначанські Миколи Чудотворця та Вознесіння Господня [12, Т. 2, 226], артюховський Архангельський [12, Т. 2, 249] та інші.

З часом вищезгадані храми, як зазначає Філарет, переживають кожний свою історію. Чугуївський храм Миколи Чудотворця після пожежі було відбудовано, і він зберігся до часів створення “Историко-статистического описания Харьковской епархии”. У 1817 р. закрито печеніжський Покровський храм. Перенесено на інші місця базелеївський храм Св. Іоанна Предтечі, мохначанські Миколи Чудотворця та Вознесіння Господня, перенесено та перейменовано Шелудківський храм Св. Іоанна Предтечі, а новий храм Миколи Чудотворця теж було перенесено [12, Т. 2, 223]. В 1838 р. закрито Гиніївський Богородичний храм [12, Т. 2, 224], припинив своє існування артюховський Архангельський [12, Т. 2, 249]. В 1787 р. припинив своє існування і Краснокутський Петропавлівський монастир, який було побудовано задніпровськими вихідцями [12, Т. 1, 98].

Причиною закриття та перенесення церков на Слобожанщині могло стати перенесення села в інше місце і тоді, як у випадку з Богородичним храмом в Гиніївці, церкву було закрито, жителі стали прихожанами іншої церкви.

Причиною перенесення могло стати спустошення села внаслідок епідемій, голоду, та нападів татар. Так сталося з церквами в с. Мохнач. З відомості 1784 р., в Мохначі спостерігалося два храми: на правій стороні Дінця храм Миколая Чудотворця, на лівій – Покровський храм, який у 1702 р. був замінений на храм Вознесіння. У 1825 р. начальство військових поселень наказує перенести Вознесеньську церкву в с. Скрипаї, а в 1830 р. Миколаївська церква перенесена в Мосьпаново, куди перейшла частина жителів села [12, Т 2, 226]. У 1861 р. в с. Мохнач замість перенесеної Вознесеньської церкви була побудована і освячена нова дерев’яна церква Спаса Нерукотворного [15, 250].

Ми звернемо увагу на Мохначанські церкви, бо належність цих споруд до черкаського культурного типу підтверджено не тільки письмовими, але й археологічними джерелами [7, 133]. Маючи вигідне стратегічне положення с. Мохнач було важливим пунктом в обороні проти татар. Тут, на лівій стороні Сіверського Дінця з’являється чотирикутне укріплення з бастіонами, з валом висотою в сажень та ровами завширшки в 3 сажні. Захищене з однієї сторони річкою та Круглим озером, а з інших сторін – ровами, укріплення, яке Д.І. Багалій називає Запорозькою фортецею [4, 32], було захистом для хутірських козацьких поселень. Але татари не один раз нападали на с. Мохнач. У 1673 р. вони розгромили мохначанців [12, Т .2, 226]. Така ж трагедія сталася і в 1691 р., коли татари здійснили спустошливий набіг на Харківський та Ізюмський полки [1, 157]. Ці обставини змушували населення с. Мохнач залишати обжиті землі і переїжджати в інші села. Крім цих обставин можливі епідемії, голод під час неврожаїв теж змушували населення до міграцій. Цікаві спостереження дають нам аналіз поховань Мохначанського цвинтаря козацької доби ХVІІ – ХVІІІ ст., коли у виявлених 28 похованнях (9 жінок, 9 чоловіків, 6 дітей, 4 статі не вдалося визначити) було встановлено вік. Середній вік жінок складає 30 років, а чоловіків – 27 – 28 років. Лише одна небіжчиця досягла 60 – 70 років, а серед чоловіків найстаршим був небіжчик, який досяг 50 – річного віку. Такі спостереження говорять про неприродну смерть, що, можливо, пояснюється інфекційними захворюваннями [3, 170]. Подібна ситуація виникла у 1847 р., коли від холери в селі померло 23, а в 1848 р. – 22 чоловіка [12, 226].

Причиною перенесення храму іноді був факт продажу церкви в інше село. Так сталося з шебелінською Архангельською церквою, яка була продана до Гусарівки [12, Т. 2, 227].

Незручне розташування церкви теж могло стати причиною її перенесення. Так, указом 31 травня 1729 р. дозволено було перенести храм Св. Великомучениці Катерини в слободі Протопопівка з берега Дінця, де навесні вода заливала церкву на високе місце [12, Т.2, 218].

На долю козацьких храмів вплинула і російська політика. З ХVІІ ст., коли Слобожанщина стала ареною зіткнення двох колонізаційних потоків [10, 18], і черкаси чи “ворожо приходили війною в державні землі” [6] і громили “загальноросійські сторожі, розташовані на східному березі Дону” [2, 80], чи запрошувалися московським урядом боронити кордон від татар, чи заохочувалися в заселенні Дикого поля [9, 249]. Тому, беручи до уваги об’єктивні умови, царський уряд зберігав деякий час особливий полковий устрій на Слобідській Україні. Але після скасування “прав та вольностей” слобідських козаків за часи Катерини ІІ сталося закриття Краснокутського Петропавлівського, козачого Зміївського Миколаївського монастирів, давніх пустиней, українських храмів, багато з яких зникли під час пожеж, нападів татар, без подальшого відновлення, як то ставало з храмами, побудованими російськими поселенцями. На сьогодення проблема перейменування та перенесення церков у ХVІІІ ст., як засобу ліквідації царським урядом духовної спадщини українських переселенців, потребує більш детального дослідження.

В ХІХ ст. причиною закриття церков стало проведення церковних перетворень, внаслідок яких суттєво зменшилася загальна кількість духовенства і приходів [11, 225], коли землевласники не звертали увагу на те, що церкви поступово занепадають та руйнуються [16].

Проблема дослідження причин перенесення та закриття давніх українських храмів на Слобожанщині потребує комплексного дослідження історії заснування та припинення існування церков з залученням різноманітних історичних джерел.

________________________

1. Альбовский Е. Харьковские казаки. История Харьковского полка. – Харьков: Харьковский частный музей городской усадьбы, 2005. – 205 с.

2. Анпилогов Г.Н. Новые документы о России конца ХVІ – начала ХVІІ вв. – М, 1967. – С. 80 – 84.

3. Артем’єв А.В., Колода В.В. Некрополь с. Мохнач та фізичний стан населення Слобожанщини у ХVІ – ХІХ ст. // АЛЛУ, 2002. – № 2, 2003; – № 3. –С. 168 – 178.

4. Багалей Д.И. Объяснительный текст к Археологической карте Харьковской губернии // Труды ХІІ Археологического съезда в Харькове 1902 г. М: Товарищество типографии А.И. Мамонтова, 1905. – Т. І. –С. 1 – 92.

5. Голубєва І.В. Два типи жител козацької доби на Слобожанщині // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2007. – Вип.16. – С. 71 – 75.

6. Загорский В.П. История вхождения Центрального Черноземья в состав Российского государства в ХVІ в. – Воронеж, 1991.

7. Заїка І.В. Керамічний комплекс пізньосередньовічного Мохнача // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2002. – Вип. 11. – С. 132 – 135.

8. Илляшевич Л.В. Змиевской уезд (беглый очерк). – Харьков: Типография Каплана, Бирюкова, 1887. – 123 с.

9. Кабачинський М. Українське козацтво на охороні кордонів Російської держави // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2002. – Вип. 11. – С. 132 – 135.

10. Папков А.І. Колонізація Донецького лісостепу й російсько-українські зв’язки наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. // Актуальні проблеми історії та права України: Збірник наукових праць. – Харків, 1996. – С. 16 – 20.

11. Парщик О.В. Православне духовенство Харківської єпархії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Проблеми історії та археології України (Збірник доповідей Міжнародної наукової конференції до 100-річчя ХІІ Археологічного з’їзду в м. Харкові 25 – 26 жовтня 2002 р.). – Харків, 2003. – С. 225 – 226.

12. Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – Харьков: Факт, 2005. – Т. ІІ. – 432 с.

13. Фомин П. Церковные древности Харьковского края. – Харьков: Епархиальная типография, 1916. – 181 с.

14. Тарасенко А.Ф. Архиепископ Филарет (Гумилевский) исследователь Слободской Украины. В кн.: Историко-статистическое описание Харьковской Епархии. – Харьков: Харьковский частный музей городской усадьбы, 2005. – Т. 1. – С. 34 – 36.

15. Щелков К.П. Хронология Харьковской губернии. – Харьков, 1887. – 387 с.

16. http: //www. cirota. ru/forum/show__subj.php?subj =52917

Заміна Алієва (Київ), доцент

Інституту філології Київського національного університету

ім. Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук

Специфіка народних традицій та побуту кубанських козаків XIX ст.

Основним типом козацького житла на Кубані в XIX ст. була так звана кругла хатина, яка на вигляд мало чим відрізнялася від української хати – мазанки. Це витягнуті в плані турлучні або глинобитні, побілені ззовні будинки з чотирьохскатними солом'яними або очеретяними дахами, що круто підіймаються. В степових місцях Чорномор’я переважали турлучні і саманні споруди. В лісових районах Закубання (Майкопській губернії) будували переважно турлучні хатини, але у ряді станиць були виключно рубані будинки, криті соломою або частіше всьогодубовою дранкою. Дерево також обмазувалося глиною; для білення стін застосовувалася крейда, вапно. Був найбільш поширений дво – і трикамерний тип житла (сіни, хата, комора або дві хати з сіньми) з українсько – білоруським типом розташування печі і червоного кута. Єдність вживаних типів меблів і планування організації житлового приміщення зумовили розміщення меблів в чітко встановленому місці, обумовленому найбільшою зручністю її використання і функціональним призначенням кожної частини приміщення. Канонічний варіант меблювання кімнати включав лави, ослони (лави), «підлогу», стіл, скриню, «мисник» і «полиці». Ці меблі у ряді випадків закріплювалися наглухо і мали вмонтований характер.

Функціональним центром внутрішньої частини хати був червоний кут (укр. «покуття», «покут»); в ньому знаходилися образи і стіл. Прикрасі святого або червоного кута надавалася велика увага: «зображення святих вставляються в божницю з різьбленням; їх покривають великими рушниками, з кольоровими узорами по краях». Звичайно в червоному куту поміщалося декілька ікон, прикрашених вишитими, тканими рушниками або одним великим вузьким рушником («набожник», «божник»). Іноді такий рушник досягав в довжину декількох метрів, кінці спускалися по сторонах божниці. Середина такого рушника декорувалася зубчатим краєм або вузькою смужкою рослинного орнаменту і на кінцях вишивкою або тканим орнаментом, мереживом.

Ікони встановлювалися на спеціальній простій або різьбленій дерев'яній поличці «божниці». У заможних козаків були цілі іконостаси з шести – восьми і більше іконами (до 25); вони розташовувалися іноді в декілька рядів, заповнюючи весь червоний кут і створюючи його стіни. Центральне місце в домашній божниці займали три образи: Рятівника, Божої Матері, св. Миколи Чудотворця (Миколи Угодника). Образ Божої Матері був найулюбленішим, він зустрічається найбільш часто і в різних іконографічних варіантах: Богоматір «Всіх скорботних радість», Богоматір Володимирська, Казанська, Охтирська, «Коронація Діви» та ін. В малому чині домашніх божниць після Рятівника і Богоматері частіше за все можна було бачити ікону Миколи Чудотворця, особливо улюбленого і шанованого святого, що вважається покровителем шлюбу, тварин, особливо коней. Склад інших ікон варіювався залежно від ряду життєвих обставин, серед них: особливості господарської діяльності, традиції, пов'язані з міграційним минулим; місцеві свята; ікони святих, імена яких носили члени сім'ї; сімейні традиції. В описах згадуються імена й інших святих, чиї іконописні зображення ставили в божницю: ВеликомучениківВарвари, Ірини і Пантелеймона, Рівноапостольної Марії Магдалини, Святителів Митрофана Воронезького, Дмитра Ростовського та ін.

Іконописні зображення виконувалися на дереві і полотні, рідше на склі, металі (залізо, мідь). У багатих козаків ікони «відрізнялися цінністю обробки», тобто були прикрашені дорогими металевими або різьбленими дерев'яними, позолоченими окладами. Оклад міг бути повним або складатися з однієї або декількох частин (вінець, рама, риза, фон, цата). В описах козачого майна, звичайно, містяться вказівки на характер «оправи» ікон: «за склом, облямована сріблом», «з зображенням Рятівника і Матері Божої в срібній або позолоченій ризах, Рятівника в аплековій ризі», «Рятівника під склом у визолоченій оправі, Богоматері в срібній оправі і перловій ризі», «образ Миколи Угодника весь облямований сріблом», «в мишуровій обробці», «в металевій оправі» і т.д.

У чорноморських козаків у складі домашніх божниць в 20 – ті роки зустрічалися невеликі ікони «київської роботи», під склом, в «олов'яних шатах. Замість ікон використовувалися і друкарські зображення «святих ликів»: пресвятої Богородиці, Св. Миколи, Георгія Побідоносця тощо. Перед чинами ставили або підвішували до стелі одну або декілька лампадок; іноді обмежувалися восковою свічкою, яка прикріплялася до полички. У заможних козаків в побуті були не тільки скляні і мідні лампадки, але і кришталеві, фарфорові (з маленькими іконами).

На стінах, ближче до червоного кута, висіли картини на теми: «Страшний суд», «Молитва Архангелу Михаїлу» (від всіх хвороб), а також портрети царюючих персон; були популярні яскраві лубкові картинки різного змісту і зображення персонажів народних казок. У заможних козаків стіни парадних кімнат прикрашалися «кунштиками», «картинами на папері» (гравюра, естамп) оформленими під скло, в рамках, іноді позолочених або в «бордюровій оправі» (або «бордюром обклеєних»). В даному контексті важко визначити внаслідок частого спотворення слів в документах, що мається на увазі під терміном «кунштик»: гравюра, естамп («куншт») або забавний витвір мистецтва («кунштюк»). Сюжети картин були найрізноманітніші: біблійні (Самсон сильний, Адам і Єва) та історичні, у тому числі і французькі («Союз государів», «Відновлення Франції» і т.п. Наприклад, в описі майна (1858 р.) військового скарбника підполковника Шкуропатського перераховані картини «в бордюровій оправі» під склом, що зображають відомих російських воєначальників: В.А. Корнілова, В.О. Бебутова, О.С. Меншикова, О.В. Суворова, членів царської родини, імператора Наполеона Бонапарта і шість картин з історії «королеви Женев’єви».

У чорноморських козаків червоний кут традиційно прикрашався штучними паперовими, солом'яними («ризки») квітами, які у великій кількості поміщалися над чинами. Стіни обклеювали чистим папером або простими дешевими шпалерами. В житловому інтер'єрі застосовувався декоративний розпис стін, печей у вигляді кольорових смуг: червоних, жовтих, синіх, рожевих, бурих, що імітували досить поширений вже на початку XIX ст. смугастий узор паперових шпалер. Перед божницею знаходився великий подовжений стіл, вкритий білою скатертиною або тканим килимом, з хлібом, сіллюзнаком гостинності господаря. Іноді в кімнаті було два столи: великий і маленький для дітей«сирно». В бідних хатах в червоному кутку встановлювали на спеціальних підніжках «скриню», яка в святкові дні служила столом; в будні сім'я звичайно обідала за маленьким низьким «сирно» з круглою стільницею. У заможних козаків з'являються столи столярної і токарної роботи складнішої конструкціїломберні і доладні з одним або двома висувними ящиками; різноманітні за формою, розміром, обробці«маленькі берестові з обкладанням грушею» «берестового дерева під політурою», «маленький, зеленим сукном покритий» і матеріалулипа, груша, дуб, сосна, берест.

В житлах із «вмонтованими меблями» уздовж стін по обох сторонах від червоного кута находилися наглухо прибиті до стійок широкі дерев'яні «лави» (лавки) для сидіння. Рухомі вузькі лави на ніжках«ослони» («ослончики») приставлялися в необхідних випадках до обіднього столу, а інодіі до «лави» для спання. Такі лави виготовлялися домашнім способом або замовлялися майстрам: «ослон стругальний» «дерев'яний з плечима», «з перильцем». У більш заможних козаків з'являються «канапеї» («канапей», «канапейка»)дерев'яні, із спинками і локотниками дивани, які іноді покривали тканою смугастою матерією (укр. «тяжина») або килимом. В даний період під назвою диван фігурували різні види і типи меблів: з дерев'яним обрамленням і без нього, з жорсткою і м'якою спинкою, з локотниками і валами. Сам термін з'являється в описах майна наприкінці 20 – х років: «забарвлений, обтягнутий нанкою голубого кольору». У козачої аристократії було декілька диванів з «берестового дерева під лаком» або фарбовані, які, мабуть, поміщалися в гостьових кімнатах (як в поміщицьких садибах). У підполковника І. Шкуропатського (1859 р.) було три диваниодин «старий фарбований з двома ящиками, обірваною подушкою» і два «під наклейкою з подушками, оббитими бараканом: один з кольорами по червоному полю, а інший – зеленим, гладким».

Дерев'яні стільці міг дозволити собі тільки заможний господар, звичайно використовувалися грубо збиті лавки, табуретки, маленькі ослони. М.М.Чорний відзначає, що для «покупки півдюжини стільців потрібні значні для бідняка засоби і ось він купує один або пару стільців, які і займають перші місця в хатині. Проте, вже на початку XIX ст. декілька стільців «простої роботи», у заможних — з «юхтовими», «зеленими сап'яновими подушками», переважно фарбовані, «берестового дерева під політурою» і навіть стільці – напівкрісла з'являються в інтер'єрі «парадних кімнат» чорноморських козаків. Окрім червоного кута, значним місцем був і пічний кут. Велика чотирикутна (укр. «вариста») піч, що займала значну частину приміщення в хатині, служила предметом особливої турботи господині будинку, що прагнула тримати її в чистоті («завжди чисто вимазана»), а по можливості і прикрасити її. В українському побуті було поширено прикрашати розписом верхню частину печі («комин»).

У багатих козаків були голландські печі«грубки» з кухонними плитами. «Грубки» («груба»), прикрашені «різними колонками і карнизами», з «лежанками» влаштовувалися в «світлиці» для додаткового обігріву в будинках з двох – або трикамерним типом житла.

Біля входу, по іншу від печі сторону прикріплялися в два – три ряди полиці для посуду («малий мисник», мисник). «Великий мисник» мав вигляд буфета з верхнім відділенням для дрібного посуду і нижнім для випікання хліба і т.п. Біля печі знаходилися рогач, коцюба, лопата, на лавках – вагани (видовбані корита), діжі-кадовки для закваски тіста. В першій половині XIX ст. у козачому побуті було поширене переважно глино-кам'яне, дерев'яне начиння: тарілки, блюда, миски, чашки, супники, соусники, казани, горщики, чавуни (чавунні казани), сковороди.

Шафа з'являється в сільському середовищі раніше за інші види міських меблів. Вона могла бути зроблена в два яруси, з окремими дверцятами для верхнього і для нижнього ярусу, інколи з поєднанням комода і буфета.

Основним матеріалом служила сосна, рідшедуб і горіх; в кольором рішенні домінує зелений або голубий тон, але зустрічається імітація і під натуральний колір дерева. Власне, комод, як тип меблів, являє собою горизонтально розташовані один над іншими висувні ящики.

Комоди були ще рідкісним явищем: у даний період і для зберігання одягу, цінних речей використовувалися скрині; їх купували на ярмарках або замовляли майстру. Скрині були різної конструкції: на ніжках і без них, на колесах, з внутрішніми замками, висувними скриньками, з «прискринком» (внутрішня поличка, де жінки зберігали гроші). Вони розрізнялися своїми розмірами, матеріалом і конструктивним рішенням. Перевага надавалася дерев'яним скриням, забарвленим в яскраві кольори (зелений, червоний), оббитим металевими смужками із заліза або бляхи. Матеріалом слугували різні породи дерев: сосна, липа, дуб, верба, береза, кипарис. У побуті були споживані також старі малоруські скрині, зустрічалися турецькі кипарисові скрині, оббиті бляхою. В скринях зберігали одяг, предмети інтер’єрного призначення, дороге начиння, столове срібло, прикраси, зброю і т.д. Заможні козаки мали в будинку від двох до п'яти скринь різних розмірів: в одних зберігався виключно жіночий і дитячий одяг, в іншихчоловічий, дорога зброя.

В «глухому кутку» розміщувалося ліжко, поряд з яким стояла скриня з одягом. В бідних хатинах ліжком слугували лавки і «підлога» («піл», «примост» «полик») – широкий поміст типу нар, що йде від бічної стінки печі до протилежної стіни. «Пол» робився шириною метра півтора і більше з декількох дощок, завдовжки трохи більше двох метрів, укладених на поперечниках, що упираються в закопані в земляну підлогу стовпчики, висотою до одного метра. Ліжка мали просту конструкцію і не відрізнялися витонченістю обробки. Дуже рідкісні згадки про ліжка з «точеними ніжками», з «дубовою підлогою» або з «берестового дерева».

В «світлиці», звичайно, стояло велике двоспальне ліжко, з цілою горою пухових, пір’яних перин і подушок, укладених в декілька ярусів. Справді азіатська розкіш, пристрасть до дорогих східних тканин яскравих кольорів, блиску матерії виявляється у козачої військової аристократії в убранні «парадного ліжка». Ковдри персидські аладжеві, штофові, шовкові яскравих забарвлень, стьобані, на ваті ситцеві, контрастних тонів з розводами і квітами; ситцеві наволочки і полотняні простирадла, вишиті шовком або заполоччю, яскраві персидські і українські килими з пишною рослинно – квітковою орнаментацією створювали напружену колірну домінанту в контрасті з білою гладінню стін, блиском позолочених рам, окладів ікон, металевого посуду.

В козачих сім'ях середнього достатку в побуті були менш дорогі фабричні тканини: нанка, набійка, пістря, ситець, килими суконні і ткані. В бідних сім'ях часто і простирадлом і покривалом слугували грубі домоткані рядна. Вкривалися також клаптевими ковдрами домашнього виготовлення або м'якими «ложниками» (укр. «ліжник»), тканими з товстої пряжі овечої вовни з узором з кольорових смуг. Над «підлогою» або спальними нарами під самою стелею горизонтально підвішувалася тонка довга жердина («жертка») для розвішування буденного одягу. В якості захисту від комарів шили запони із хряща, смугастого або клітчастого полотна.

Підлога («долівка», «підсипка») в турлучних і саманових хатинах частіше за все була земляна (глинобитна), мазана, і лише заможні козаки могли дозволити собі дощату, фарбовану. Глиняна обмазка земляної підлоги поновлювалася щотижня. Для розфарбовування земляної підлоги застосовувалася товчена, просіяна червона цеглина (цегла), як в чистому вигляді, так і з додаванням рослинних фарбників (перетерті корені кінського щавлю) або використовувалися кольорові глини і залізні голяки у вигляді охри. Іноді підлогу розписували «кубиками», «гілочками», «смужками», імітуючи за узором і забарвленням килим. Розпис наносився звичайним «віхтем» (накатування узору за допомогою ганчірки). Земляна підлога в зимовий час покривалася грубим полотном і рогожками, ряднами, «дранками»рід килимів для полови («половики»), «кодрею» і т.п.

Інтер'єр козачого житла міняв свій вигляд відповідно до сезону. Так, наприклад, на зиму в хатині часто ставили ткацький верстат, предмети прядильного виробництва. Приміщення ставало святковим. До християнських святРіздва, Великодня, Трійці і в дні здійснення обрядових дій було прийнято прикрашати хатину вишитими рушниками, скатертями, ковдрами, подушками з «розшитими» наволочками. Для святкового вбрання хати використовувалися накрючники, на які вивішували багато орнаментовані рушники, звідки і походить їх назва: «крюки» або «килкові» (укр. «кілок»дерев'яний цвях). Після свята «все це прибирали і складали в скриню до наступного великого свята». Звичай прикрашати свої житла вишитими і тканими рушниками поширений у південноросійського населення і серед українців.

На початку XX ст. вплив міста і міщанського середовища помітно відобразився на еволюції плану кубанської хати та її внутрішній обстановці. І.Успенській відзначає, що «люди хоч трохи спроможні стали споруджувати будинки за новим планом: із залами, спальнями, окремими кухнями, з довгими коридорами і навіть з парадними крильцями». Обстановка в кімнатах з'явилася нова: розфарбовані дивани, стільці, табуретки і на вікнах занавіски, в шафах за склом можна завжди бачити надлишок чайного посуду; тобто, у всій домашній обстановці був достаток, а у декого навіть розкіш у вигляді віденських стільців і розкладних столів».

Ускладнення внутрішнього планування, виділення «парадних» (зал, «світлиця») кімнат неминуче призводило до руйнування канону в організації старого житла. Поява предметів мобільних меблівстільців, диванів, шафів, столів, комодів вимагала і відповідного розміщення їх в інтер'єрі. Маленькі столики з'являються або перед диванами, або поряд з ними, стільці займають почесне місце в червоному кутку поряд з масивним столом, шафа наповнюється майоліковим, фарфоровим, срібним і кришталевим посудом. Обов'язковим атрибутом інтер'єру парадної кімнати стає велике дзеркало в дерев'яній рамі, прикрашене різьбленням. Стіни частіше всього обклеювалися шпалерами і прикрашалися картинами, гравюрами; в червоному кутівеликі іконостаси з багатою обробкою. З'являються, поки тільки як виняток, і нові види міських меблів: софа, (гардероб), туалетні столики з дзеркалом і музичні інструментиоргани.

Таким чином, у межах канонічного стилю виникають елементи індивідуалізації, пов'язані із збільшенням предметів рухомих меблів і різного начиння. Саме в цих речах концентрувалася образна інформація, змістовне наповнення інтер'єру. Меблі і предмети оформлення інтер'єру несли «семантичну інформацію» про соціальний і майновий статуси їх власників; виконували яскраво виражену декоративну, естетичну, престижну функції або суто прикладну; відрізнялися полістилізмом, що і породжувало яскраво виражений «стильовий еклектизм», характерний в цілому для козачої культури. Розглянуто предмети меблювання і убрання житлового інтер'єру на основі архівних документів: описів майна померлих козаків. Незважаючи на фрагментарність описів, вони допомагають сучасним історикам, і етнологам краще зрозуміти особливості матеріальної культури кубанського козацтва, окремі компоненти якої надалі втрачалися. Безумовно, круг можливих джерел не вичерпаний і досвід реконструкції інтер'єру кубанського козацтва ще далекий від остаточного завершення.

_____________________

1. Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа. – Вип. 4. Тифліс, 1884.

Людмила Маленко (Запоріжжя), доцент кафедри

історії України Запорізького національного

університету, кандидат історичних наук

Джерела з історії Чорноморського козацького

війська в українських архівних та музейних установах

Наявність документальних комплексів щодо історії Чорноморського козацького війська в архівосховищах Російської Федерації (ДАКК, РДВІА, АЗПРІ, РДАДА, РДА ВМФ) цілком закономірна. Переселення іррегулярного формування на Кубань зумовило перевезення його архіву та поточної документації на місця нового поселення. Сувора підпорядкованість Чорноморського війська центральним військовим і цивільним органам влади сприяла накопиченню матеріалів у цих установах із поступовою їх передачею до архівів відповідних відомств. Разом із тим активна роль чорноморської козаччини у військових кампаніях Російської імперії, в суспільно-політичному, економічному житті країни, південного краю і зокрема південноукраїнського регіону, сприяла накопиченню документації й у відомствах Південної України. Оскільки питання наявності документальних зібрань з історії Чорноморського козацького війська в українських архівосховищах до сьогодні всебічно не вивчене, постає необхідність проведення суцільної евристики архівних та музейних фондів спеціалізованих установ.

Із огляду на особливості формування архівів колишніх губернських та повітових міст Державний архів Одеської області (ДАОО) посідає особливе місце. В місті по мірі відкриття державних установ починає накопичуватися значний масив документації, необхідної для діловодства. Водночас у канцеляріях новостворених регіональних осередків влади з’являються документальні джерела останньої чверті ХVIII ст., які були покликані допомогти з’ясувати чи зрозуміти механізми управління краєм, витоки та тенденції певних явищ, причини створення і ліквідації окремих установ, закладів, утворень тощо. В контексті досліджуваної проблеми, в першу чергу, привертає до себе увагу низка актових джерел 1797 – 1799 років — іменних та сенатських указів, наказів, інструкцій, положень про визначення подальшої долі чорноморців-втікачів, сімей чорноморських козаків, які залишились у південноукраїнському регіоні; переведення груп козаків Чорноморської морської команди з-під Одеси на Тамань. Вони зберігаються у фонді “Управління новоросійського та бессарабського генерал-губернатора” (ф. 1), який почав формуватись одразу після переведення управління з Катеринослава до Одеси. Поряд з актовими джерелами знаходяться й поодинокі документи виконавчого справочиння — розпорядження, рапорти, доповідні записки про виконання вищезгаданих іменних та сенатських указів, наказів, інструкцій, положень. Копії розпоряджень, ордерів, наказів, напівофіційних листів Потьомкіна, Голєніщева-Кутузова, Гудовича, де Рибаса, надісланих старшині Чорноморського козацького війська — З. Чепізі, А. Головатому, С. Білому протягом 1789 – 1790 років зберігаються у фонді “Одеського товариства історії та старожитностей” (ф. 93). Підбірку матеріалів до історії Чорноморського козацького війська завершує іменний список убитих і поранених старшин та козаків під час штурму при взятті Ізмаїла, підписаний А. Головатим 20 грудня 1790 року [ДАОО, ф. 93, оп. 1, спр. 166, арк. 40 – 89]. Копії були зняті з оригіналів документів, які зберігались у Кубанському військовому архіві, з вказівками номеру справи за загальним описом; в’язки, в якій зберігалася справа; дати написання кожного окремо взятого документу; сторінок. Вони написані від руки, мають місце виправлення, вставки, підкреслення синім олівцем окремих слів чи речень, які несуть змістовне навантаження. Більшість копій перекреслені олівцем зверху вниз косою лінією, що дає підстави говорити про їх опрацювання, використання, залучення до роботи. Ким були зняті копії з документів, з якою метою, як і де використані — невідомо. Принаймні, дана архівна справа не містить інформації з цього приводу. Інших же справ, які б пролили світло на використання вказаного матеріалу, у фондах ДАОО не виявлено. Зазначимо, що перша частина архівної справи з копіями ордерів, отриманих управителем Таврійської області В. Каховським у ці ж роки, написана гарним рівним почерком без виправлень, вставок, будь-яких приміток. Серед справ Одеської міської Думи (ф. 4) маємо документи про зарахування до одеського міщанства групи козаків Чорноморської морської команди [ДАОО, ф. 4, оп. 2, спр. 599, 459].

Певна кількість документів з історії Чорноморського козацтва відклалася в Державному архіві при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим (ДААРК). Матеріали зосередилися, в основному, в трьох фондах: “Таврійського обласного правління Катеринославського намісництва” (ф. 799), “Катеринославського та таврійського генерал-губернатора” (ф. 801) й особовому фонді В.С. Попова (ф. 535).

Найбільшу кількість справ стосовно чорноморської козаччини маємо в архівному фонді Таврійського обласного правління. Саме правління, що являло собою центральний адміністративно-поліційний апарат області, було затверджено згідно з указом Катерини ІІ 2 лютого 1784 р. після включення Криму до складу загального та “совещательного присутствий” і канцелярії. Воно функціонувало протягом 12 років і було ліквідовано в 1796 р. в зв’язку з приєднанням Таврійської області до Новоросійського намісництва. В архівному фонді зберігається 884 справи за 1784 – 1797 роки. Разом із указами Сенату та ордерами Г.О. Потьомкіна про організацію устрою південного краю у фонді відклалося 80 справ, які безпосередньо торкаються козацтва південноукраїнських іррегулярних військ останньої чверті ХVIII ст. Маємо 39 справ, що проливають світло на сторінки життєдіяльності чорноморців та мешканців військових земель. У фонді зберігається 7 справ, у яких фігурують колишні рядові та офіцери козацького війська.

У фонді Таврійського обласного правління відклалося 36 справ до історії Чорноморського козацтва. Більша половина матеріалів стосується втеч: з одного боку — козаків з іррегулярного формування, з іншого — представників нижчих верств населення у межі військових земель з метою приєднання до складу Чорноморського козацтва. 11 справ були заведені в зв’язку із самовільними відлучками чорноморців із військових команд, пересуванням козаків на теренах України та Польщі з фальшивими паспортами, за значні прострочення терміну дії, виданих чорноморцям свідоцтв, повною відсутністю письмових документів на право пересування в межах регіону, країни [ДААРК, ф.799, оп. 2, спр. 240, 245 – 253, 257]. 9 справ повідомляють про вживання заходів для розшуку і повернення кріпаків їх власникам, віддавання під суд представників нижчих верств населення за скоєні злочини, а також стягування недоїмок із міщан, що мешкають на землях Чорноморського війська [ДААРК, ф.799, оп. 2, спр. 245, 253, 257, 272; оп. 3, спр. 341, 346, 348, 349, 350]. Показовою в цьому відношенні є справа про розшук на землях Чорноморського війська турбаївських мешканців, які брали активну участь у повстанні та були винні у вбивстві поміщиків Базилевських [ДААРК, ф.799, оп. 2, спр. 244]. Складовою справи є низка допитів-показань учасників повстання в с. Турбаях про лідерів-козаків, найактивніших учасників заколоту, про можливі місця їх переховування в Чорноморії та розпорядження і рапорти службовців різних рангів про вживання заходів для пошуку втікачів і передання останніх під слідство. 7 справ було заведено з причини проведення слідства над козаками-чорноморцями, які звинувачувались у конокрадстві, грабунках, крадіжках, вбивствах [ДААРК, ф.799, оп. 2, спр. 257, 261, 278, 288; оп. 3, спр. 273, 345, 351]. Решта справ — звітна документація про чисельність військового населення; кількість служилого козацтва; стан полків, команд, населених пунктів, а також розпорядження, накази та рапорти стосовно повернення всіх козаків-чорноморців до військових команд для їх перепису, передислокації, отримання військового спорядження та платні [ДААРК, ф.799, оп. 2, спр. 231, 232, 339].

У 1793 р. на Півдні України згідно з установленням про управління губерніями була введена посада катеринославського та таврійського генерал-губернатора. Протягом майже чотирьох років її обіймав П.А. Зубов. Короткочасність існування посади (скасована в 1796 р.) не сприяла накопиченню значного пласту документів з історії краю. В архівному фонді катеринославського та таврійського генерал-губернатора (ф. 801) відклалось усього 60 одиниць зберігання, з яких 7 торкаються історії південноукраїнського козацтва останньої чверті ХVIII ст. Маємо й 4 справи стосовно Чорноморського козацтва [ДААРК, ф.801, оп. 1, спр. 2, 13, 27, 53].

Особливу цінність Державного архіву в Автономній Республіці Крим становлять матеріали із особового фонду Попових. Сам фонд доволі об’ємний: у ньому – 3101 справа за 1653 – 1820 роки. Переважна кількість матеріалів відклалась завдяки Василю Степановичу Попову. Начальник канцелярії Г.О. Потьомкіна (1783 – 1786 роки), секретар кабінету Катерини ІІ (1786 – 1798 роки), президент державної камер-колегії, сенатор (1797 – 1799 роки) залишив по собі не тільки щоденники, напівслужбове й особисте листування, а й зберігав значну кількість документації, необхідної для повноцінного ведення діловодства в органах управління, якими завідував. Наділений головним командиром південного краю широкими повноваженнями В.С. Попов здійснював керівництво краєм при відсутності Г.О. Потьомкіна в регіоні. Тому і не викликає подиву присутність серед матеріалів фонду В. Попова значної частки документації канцелярії головного командира південного краю з питань військово-адміністративного, господарського устрою, пересування військових команд в межах регіону, роздачі земель. Не останнє місце серед життєво важливих справ, які вирішувалися Г. О. Потьомкіним, а отже і В. С. Поповим, були: кількісне й якісне покращення стану Чорноморського козацького війська; використання козацьких підрозділів у якості постійних залог укріплених ліній по всій ділянці південного кордону Російської імперії; прийняття заходів для повного підпорядкування козацького населення південного краю органам військової та цивільної влади. Саме до таких висновків підводять матеріали до історії Чорноморського іррегулярного формування, що зберігаються у особовому фонді Попових [ДААРК, ф. 535, оп. 1, т. 3, спр. 1650, 1675, 1703, 2465, 2466, 2467; оп. 1, т. 2, спр. 1012, 1026, 1039, 1102, 1148, 1566]. Комплекси документів з історії Чорноморського війська зібрані і підшиті за хронологічним принципом в окремий зшиток під назвою “Матеріали про чорноморське козацтво” [ДААРК, ф. 535, оп. 1, т. 2, спр. 2466]. Серед паперів зшитку — найбільш важливі документи як нижчих ланок внутрішнього управління козацьким формуванням (рапорти, донесення станичних отаманів, командирів військових підрозділів, посадових осіб військових канцелярій та правлінь), так і вищих структурних ланок влади (донесення та звіти президента Військової колегії Г. Потьомкіна Катерині ІІ).

Разом із тим наявність серед справ “Матеріалів про козацтво і легкокінні війська: про кількість козаків, які були в турецьку війну в закордонних арміях, про засоби, що сприятимуть приведенню їх до кращого стану та відомості про число нерегулярних по всій державі військ. 1782 – 1789 роки” [ДААРК, ф. 535, оп. 1, т. 2, спр. 1012], відомостей по адміралтейству та Військовій колегії” [ДААРК, ф. 535, оп. 1, т. 2, спр. 990], “Генеральної відомості про кількість всіх військ іррегулярних, складена з останніх, отриманих від них рапортів” [ДААРК, ф. 535, оп. 1, т. 2, спр. 1012, арк. 25] до якої додається широкий, аргументований виклад заходів, які сприятимуть покращенню стану військ, підвищенню боєздатності їх військових підрозділів, піднесенню господарства [ДААРК, ф. 535, оп. 1, т. 2, спр. 1012, арк. 3-17], дозволяють порівняти показники Чорноморського козацького війська з іншими іррегулярними формуваннями Російської держави.

Незначна кількість матеріалів до історії Чорноморської козаччини відклалася в Державному архіві Херсонської області. Насамперед, це документи з фонду Херсонського духовного правління (ф. 207). Маємо 14 справ за 1783 – 1844 роки, в яких фігурують козаки та священики Чорноморського війська. Серед матеріалів — справи, що стосуються встановлення суворого нагляду за порядком виконання церковних треб козацьким населенням Чорноморії, розгляду випадків двоєженства, створення сімей “на довіру”. Поряд зі справами про порушення козацтвом регламентованих російською державною церквою правил, часто зустрічаються документи, які свідчать про вкрай негідну поведінку священнослужителів.

Усупереч вказівкам путівників по фондах російських архівосховищ про зберігання справочинної документації органів внутрішнього управління козацьких військ ХІХ ст. в архівах Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей [1, 607], цілісних документальних комплексів у зазначених установах не виявлено. Маємо лише поодинокі справи у Державному архіві Запорізької області (ДАЗО). Вони відклались у фонді Олександрійського повітового казначейства (ф. 12), де в матеріалах ревізії 1811 року, в графі ревізьких “сказок” фігурує запис про втечу поселян до Чорноморського війська [ДАЗО, ф. 1, оп. 1, спр. 1-40].

Цілком ймовірно, що в Державному архіві Дніпропетровської області свого часу зберігалися представницькі комплекси джерел, як з історії південного краю в цілому, так і Чорноморського війська зокрема. Адже в Катеринославі як центрі Азовської губернії, потім Катеринославського намісництва, Новоросійської губернії та Катеринославського повіту знаходилися всі адміністративні установи. Про багатющі фонди архіву дізнаємося з доробку А. Скальковського [2, 1 – 2], В. Біднова [3, 315 – 335], В. Пічети [4, 55 – 59], Н. Полонської-Василенко [5, 43 – 206].

Безперечно, значна частина матеріалів була втрачена під час нацистської окупації Дніпропетровська. Далася взнаки і цілеспрямована політика урядової адміністрації 60 – 70-х років ХХ ст., коли найбільш цінні матеріали вилучалися з обласних архівосховищ для передачі до центральних архівів Росії, де розпорошувалися по численних фондах і не збереглись як цілісні зібрання документів. А відтак їх пошук та реконструкція вкрай ускладнені. На жаль, змушені констатувати про наявність у дніпропетровському архівосховищі лише залишків колись найбільшого архівного зібрання з історії Південної України, козаччини. Матеріалів, які безпосередньо торкалися б історії Чорноморського іррегулярного формування останньої чверті ХVIIІ – ХІХ ст., не знайдено.

Водночас ряд писемних джерел з історії Чорноморської козаччини виявлено в музеях вищезазначених областей. Так, у Дніпропетровському історичному музеї ім. Д.І. Яворницького (ДІМ) зберігаються залишки архіву Азовської та Новоросійської губернських канцелярій. У справочинних книгах Азовської губернської канцелярії знайдено доволі значну кількість: ордерів Г. Потьомкіна; інструкцій вищих органів влади комісарам новоутворених після зруйнування Запорозької Січі повітів; рапортів, звітів, доповідних записок посадових осіб про впорядкування колишніх запорозьких земель та відносин з козацтвом. Маємо і матеріали щодо маєтностей колишніх запорожців, їх господарств, а також реєстри конфіскованого майна запорозької старшини. Згодом частина колишніх запорожців та старшини, що фігурують у матеріалах Азовської губернської канцелярії, опиняється в складі Чорноморського козацького війська. Водночас слід зазначити, що зібрання матеріалів діловодства Азовської губернської канцелярії неодноразово ставали об’єктом дослідження та були опубліковані О. Богумілом [6, 1-134; 7, 1-126] і Н. Д. Полонською-Василенко [5, 43 – 206].

Цінним джерелом, яке проливає світло на сторінки історії духовної культури Чорноморського козацтва ХІХ ст., є листи до Д.І. Яворницького, що становлять колекцію документів Дніпропетровського історичного музею. Серед епістолярної спадщини вченого особливу увагу привертають листи внуків С. Білого [ДІМ, арх-12495, 12496, 12501; 8, 81-82], кубанського військового архіваріуса, дійсного члена Одеського товариства історії та старожитностей, члена Таврійської вченої архівної комісії П.П. Короленка [ДІМ, арх-16131, 16132, 16133; 8, 154-157]. У листах до дослідника знаходимо інформацію і про місцезнаходження різнопланових матеріалів з історії козаччини чи копії документів, зроблених кореспондентами з оригіналів відомих та приватних архівів. Так, у листі нащадка чорноморського полкового старшини Й. Кравченка знаходимо копію маловідомого сенатського указу від 22 грудня 1784 р., а в листах архіваріуса й історика Кубанського козацького війська П. Короленка — відомості про справи стосовно запорозьких і чорноморських козаків у фондах Московського архіву Міністерства закордонних справ [ДІМ, арх.-16139; 9, 46 – 49].

Певна кількість документів з історії Чорноморського козацького війська останньої чверті ХVIII–ХІХ ст. відклалась у зібраннях Інституту рукописів НБУ ім. В. Вернадського НАН України і зокрема в фонді Одеського товариства історії та старожитностей. Цінним надбанням даної колекції є зібрання матеріалів катеринославського, херсонського та таврійського архієпископа Гавриїла (Розанова), до якого ввійшли і рештки архіву Катеринославського духовного правління. Серед фоліантів оригіналів та копій документів, відібраних Гавриїлом (Розановим) для написання історії краю, зберігаються джерела, які в досліджуваній площині привертають особливу увагу, а саме:

І). Нормативно-законодавчі акти:

1) іменні укази: а) даний на ім’я Г.Потьомкіна про дозвіл підполковнику Сидору Білому та іншим старшинам колишнього Запорозького Війська селитись у Керчинському Куті чи на Тамані (1787 рік) [ІР ЦНБ, ф. V, од.зб. 449-461, арк. 166]; б) даний Сенату про пожалування Війську Чорноморському о. Фанагорія (1792 рік) [ІР ЦНБ, ф. V, од.зб. 449 – 461, арк. 167 – 168];

2) височайші грамоти: а) Війську Чорноморському на о. Фанагорія в Таврійській області (1792 рік) [ІР ЦНБ, ф. V, од.зб. 449 – 461, арк. 166 – 167]; б) Війську Чорноморському про допомогу козакам, які переселяються на новопожалувані землі [ІР ЦНБ, ф. V, од.зб. 449 – 461, арк. 168];

3) указ Синоду Іову єпископу феодосійському вікарію Катеринославської єпархії про прирахування до його пастви козаків о. Фанагорія (1794 рік) [ІР ЦНБ, ф. V, од.зб. 449 – 461, арк. 169].

ІІ. Масові та статистичні джерела:

1) відомості: а) кількості церков, церковного начиння та книг у підвідомчій Чорноморському козацькому війську новоприєднаній області між ріками Дніпром та Бугом (1793 рік); б) про духовенство, церкви Чорноморського війська та священика Демешка;

2) рапорт протопопа Чорноморського війська Романа Порохні до преосвященного Іова феодосійського про отримання ним антимінців для похідних церков, із виправленням резолюції: яким чином повинні бути освячені похідні церкви (1794 рік);

3) відношення преосвященного Іова феодосійського в управління Чорноморського війська про недопущення закордонних духовних осіб у межі своєї землі.

ІІІ. Наративи:

1) “Замітка про те, як була влаштована церква в Катеринодарі, в якій знаходилося правління Чорноморського війська” (1794 рік);

2) “Записка про запорожців протоієрея Григорія Крем`янського” (1836 рік) [ІР ЦНБ, ф. V, од.зб. 449 – 461].

З-поміж інших матеріалів Одеського товариства історії та старожитностей цінними є нормативно-правові акти стосовно управління південним краєм. Вони представлені переважно копіями і датуються 1738 – 1797 роками. Серед документів: Височайше затверджений щорічний розпис платні Чорноморському козацькому війську (1792 рік) [ІР ЦНБ, ф. V, од.зб. 221 – 448, арк. 358]; наказ імператриці правителю Таврійської області С. Жегуліну від 15 липня 1792 р. про доставку в царський кабінет двотижневих відомостей про стан Чорноморського іррегулярного формування та про встановлення суворого нагляду за тим, щоб до складу Чорноморського війська не приймали російськопідданих втікачів [ІР ЦНБ, ф. V, од.зб. 221 – 448, арк. 359].

Одним із важливих зібрань оригінальних документів до історії Чорноморської козаччини останньої чверті ХVІІІ – ХІХ ст. ІР ЦНБ є фонд Н.Д. Полонської-Василенко (ф. 42.). Наявність цінних документальних джерел із досліджуваної проблематики пояснюється тим фактом, що в 20-ті роки ХХ ст.. за сприянням В. Біднова до рук дослідниці потрапили залишки матеріалів із Дніпропетровського крайового архіву. Серед цих джерел переважає справочинна виконавча документація, яка представлена: 1) рапортами, доїздами, донесеннями, що виникли в наслідок залучення чорноморських козаків для здійснення розвідки в дельту Дунаю для отримання відомостей про некрасівців і задунайських запорожців [ІР ЦНБ, ф. 42, од.зб. 48, 51, 52, 69]; 2) відомостями служилого складу чорноморських полків і команд [ІР ЦНБ, ф. 42, од.зб. 106, 108].

Отже, в Україні найбільш представницькі комплекси джерел з історії Чорноморського козацького війська останньої чверті XVIII – початку ХІХ ст. відклалися в Державному архіві Одеської області та в Державному архіві при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим. Незначна кількість матеріалів та поодинокі справи, що дозволяють відтворити окремі сторони життєдіяльності Чорноморської козаччини, зберігаються в Центральному державному історичному архіві в м. Києві, Державному архіві Херсонської області, Державному архіві Запорізької області, комунальному закладі “Ізмаїльський архів”, у зібраннях Інституту рукописів НБУ ім. В. Вернадського НАН України. Документальні матеріали українських архівосховищ та музейних установ дозволяють доповнити цінними відомостями основні документальні зібрання з історії Чорноморського козацького війська, що відклалися в архівах Російської Федерації, відстежити зв’язки Чорноморської козаччини з населенням різних регіонів країни, визначити роль Чорноморського іррегулярного формування у військовій, економічній, політичній структурах Російської держави.

____________________________

1. Центральный Государственный военно-исторический архив СССР. Путеводитель. В 3-х частях / Редкол.: Автократов В.Н. и др. — М., 1979.

2. Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1731–1823. — Одесса: Гор.типогр., 1836. — Ч. 1.

3. Беднов В. Сведения об архиве Екатеринославской Духовной Консистории (Документы ХVІІІ в.) // ЛЕУАК, 1908. — Вып. 4.

4. Пичета В. Несколько слов о состоянии архива Екатеринославского нижнего земского суда // ЛЕУАК. — Екатеринославв, 1904. — Вып. 1.

5. Полонська-Василенко Н. Майно запорізької старшини як джерело для соціально-економічного дослідження історії Запоріжжя // Нариси з соціально-економічної історії України. — К., 1932. — Т. 1.

6. Богумил А.Г. К истории управления Новороссией князем Г.А. Потемкиным. Ордера 1775 и 1776 года // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1905. — Вып. 2.

7. Богумил А.Г. К истории управления Новороссией князем Г.А. Потемкиным. Ордера 1790 и 1791 г. // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1905. — Вып. 2.

8. Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 3: Листи музейних діячів до Д.І. Яворницького/ Укладачі С. В. Абросимова, Н.Є. Василенко, А.І. Перкова та ін.; За заг. ред. Н.І. Капустіної. — Д.: АРТ-ПРЕС, 2005.

9. Абросимова С.В. Книга Д.І. Яворницького “Історія села Фаліївки-Садової” // Вчений-подвижник. — Дніпропетровськ, 1991.



* Текст перекладений автором статті

1 Кузнець Т. В. Уманщина в адміністративно-територіальному устрої України // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2002. – № 1. – С. 183 – 191.

2 Храбан Г. Ю. Нові матеріали до історії Умані... – С. 63 – 64, 69 – 70.

[1] М.О. Максимовичу належить слава видання трьох збірників українських пісень та дум (1827, 1834, 1849 pp.). Про один з цих збірників О.С. Пушкін, який дуже цікавився українським фольклором, жартома зауважив самому вченому, що він (Пушкін), мовляв, “обкрадає” зібрані Максимовичем пісні. Високо цінив роботу Максимовича й М. Гоголь, який не тільки захоплювався українськими піснями та думами, а й творчо використовував їх у своїх “Вечорах на хуторі” і особливо в “Тарасі Бульбі”.

[2] До речі, дуже схоже пояснення цього слова бачимо ми й у восьмитомному словнику польської мови Яна Карловича, Адама Кринського і Владислава Недзвєдського, що вийшов друком у другій половині ХХ ст.

[3] Важливо зауважити, що думи Рилєєва, який любив і цінив українську народну творчість, своєю формою і характером далекі від українських народних дум. М. Лєрмонтов, вочевидь, розумів слово “дума” як “роздум” (від фр. meditation.) (Славетна “Дума” – “Печально я гляжу на наше поколене”). Близький до цього розуміння слова був і Кольцов.

[4] Слід зауважити, що деякі наші фольклористи, не маючи на те достатніх підстав, беззастережно вносять до списку історичних пісень агітаційні революційні пісні, бойові, закличні гімни і таке ін. Подібне поширене тлумачення жанру помилкове, воно ускладнює класифікацію народної творчості.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS